Екскурсія до Національного музею літератури України

        7 листопада 2015 р. за порадою нашого викладача сучасної української літератури проф. Сидора Степановича Кіраля я відвідала Національний музей літератури України. Мета заходу: подякувати воїнам, які захищають нашу країну, вшанування пам'яті загиблих в АТО.  

        Перше, що мене вразило — це малюнки дітей, які повсюдно прикрашали стіни музею. Здавалось би, маленькі дітки, що вони можуть розуміти? Але вони, не зважаючи на свій вік, вже підтримують наших героїв саме так. Я згадала це не спроста, адже перше прізвище, яке я почула у музеї, було Кваша.

     Олексій Кваша — митець, що творив для діток надзвичайно цікаві та розвиваючі книжки. Ще до війни він узяв кредит, аби видавати книжки для дітей. Я почула схвильований виступ однієї пані, яка впевнена в тому, що Олексій відчував діточок, пишучи свої твори. Адже розуміти, що хоче дитина та й взагалі творити щось для них насправді дуже важко. Отож Олексій був один із тих героїв, заради вшанування пам'яті яких ми зібрались на цьому заході. Відбулася презентація його творів, які вийшли світ вже після смерті Олексія Кваші. Але не тільки за це ми його вшановували. Він врятував молодого хлопця в зоні АТО. Якби він цього не зробив, то загинув би і його товариш. Тож ми вдячні йому за такий саможертовний вчинок. А щодо віршів Олексія, то друзі й рідні хочуть, аби його поезії стали піснями, бо вони переконані, що саме тоді вони житимуть вічно. Ці глибокі й проникливі поетичні рядки мають і повинні почути усі ми! Поки що є тільки його книга з чорно-білими малюнками, яку діти використовують не тільки для саморозвитку, але як і розмальовку. Також приблизно 40% його віршів про птахів, а таких творів не так багато в українській літературі. Я почула також слова письменника, які розчулили мене та одночасно здивували: «Не знаю, що буде завтра, але зараз до голови приходять тільки рядки», – таку фразу мовив Кваша під ворожими обстрілами зі слізьми на очах. Відкриття цієї виставки справило на мене незабутнє враження, боліла душа за наших хлопців, що полягли смертю хоробрих на полі бою, але водночас я пишалася ними, я горда від розуміння того, що я проживаю з ними в одній країні.

       Зараз наше головне завдання — перемога над внутрішньою і зовнішню загрозою. Ми мусимо для цього зробити усе можливе й неможливе, кожен із нас на своєму робочому місці. Мусимо вкладати усі свої сили та надію на те, щоб перемогти у цій війні. Адже наші чоловіки, наші герої знаходять сили не тільки на захист Батьківщини, але пишуть на цій проклятій війні художні твори. І звідки у них стільки натхнення у такий важкий для нас час? Для мене це нерозгадана таємниця! На виставці було представлено багато рукописів воїнів-поетів. Один із них називається «Блокнотик снайпера». Із цим рукописом нас ознайомив його автор. Це солдат-снайпер, якого запросили на цей захід. Він сказав, що «Блокнотик снайпера» – це найміцніша зброя снайпера...". Солдат читав багато віршів, написаних власноруч, які засновані на реальних подіях. Найбільше мене вразили його вірші «Обурення» і «Небесні». Отже, ця виставка, все почуте й побачене там (я навіть вплела кілька стрічок у маскувальну сітку), змусило мене замислитися над багатьма сьогоднішніми подіями, про які необхідно не лише думати, але й реально щось робити. Я побачила і почула справжніх чоловіків, які усвідомлено йдуть на цю війну, щоб захистити не себе, а, в першу чергу, своїх близьких, рідних та свою рідну неньку-Україну. І їм дійсно страшно. Але не за себе, а за людей, яких вони люблять.

Анна Божок, студентка І курсу гуманітарно-педагогічного факультету