121-ій річниці університету присвячується: "Вчитися треба завжди", спогади Людмили Ткач про батька, Касьянова Леоніда Івановича

27 травня 2019 року
   Вся наша родина пов’язана з Голосієво.
   Навіть тесть мого батька, Бойко Василь, загинув під час оборони саме Голосіївських пагорбів, однак відомо про це стало лише згодом. Адже спочатку він довго був у списку загиблих безвісти і Леонід Іванович сказав: родині “Я докладу всіх зусиль, щоб дізнатися, що з ним трапилось”. Він дотримав свого слова, і згодом, після багатьох звернень і тривалих пошуків було знайдено медальйон, за яким і змогли ідентифікувати загиблого в запеклих боях за Голосієво Бойка Василя. Поховали його в братській могилі біля пам’ятника захисникам Голосієво.  
   Мій батько пройшов Велику Вітчизняну війну старшим лейтенантом у складі Першого Прибалтійського фронту, був танкістом. В одному з боїв його танк горів, батько отримав тяжке поранення й опіки, лікувався, працював у штабі полку. Перемогу над нацизмом зустрів у м. Дрезден в Німеччині.
  Після закінчення війни у 1946 р. батька направили на відбудову затоплених донецьких шахт, де він познайомився з майбутньою дружиною, Олександрою Василівною. Пізніше був переведений у Поліський район Київської області, де теж займався відбудовою регіону.

-У Леоніда Івановича була потужна наукова школа, розкажіть, будь ласка, про неї
 
  Це справді так. Він підготував 21 кандидата та 1 доктора економічних наук з різних на той час республік: Молдови, Узбекистану, Криму, Казахстану, та інших. Серед них: Кваша С.М. (проректор з навчальної і виховної роботи НУБіП України), Клишенко А.М, Микитюк В.М. (колишній ректор Житомирського національного агроекологічного університету), Муштрук А.І. – перший аспірант мого батька (займав керівні посади в Міністерстві радгоспів республіки), Омельченко В.С. (перший декан технологічного факультету колишнього Житомирського сільськогосподарського інституту), Рудий М.М., Садко М.Г., Ямчинський В.М. (займав відповідальні посади в керівництві Житомирської області) та інші. Багатьом із них допоміг на життєвому шляху.
  З аспірантами Леонід Іванович любив дискутувати. Він намагався викликати їх на дискусію, щоб зрозуміти, як вони володіють тематикою того чи іншого наукового дослідження, і лише після цього викладав власну точку зору.
  Досить часто вдома проходячи пізно ввечері повз кімнату батька, я бачила, що в нього горить світло. Зайшовши, я запитувала: “Тату, що ти робиш?”. А він відповідав: “Я працюю, готуюся до лекції.” Я ж йому кажу: ”Тату, ти ж вже все знаєш”, а на це чула: “Дочко, вчитися треба завжди”.
  Одного разу зустріла його студентку Купалову Г.І., тепер вона завідує кафедрою в Київському національному університету ім. Т. Шевченка. У розмові вона розповіла, що й досі зберігає лекції батька.
   Взагалі, Леонід Іванович не любив, коли хтось байдикував, він завжди говорив: “Всі повинні бути з книжкою. В ній – знання. Всі повинні працювати”.
 
-Чим любив займатись Леонід Іванович у вільний від роботи час? 
 
  Батько любив подорожувати Україною, тож ми часто всією родиною відвідували  Житомирщину, Канівський край, також він добре грав в шахи, любив грати в бадмінтон, волейбол, нас, доньок, завжди брав із собою на футбольні матчі, дуже любив дивитися фігурне катання. Тато захоплювався поезіями Рильського М.Т., особливо про Голосієво, спілкувався з Олесем Гончарем, часто відвідував театр ім. І.Франка, його улюбленими виставами були ”Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Фараони”, переглядав вистави за участю відомих на той час акторів Миколи Яковленка, Наталії Ужвій та інших.
  До нас у гості приходили його друзі (Романенко І.Н., Мертенс В.П., Юрчишин В.В., Бугуцький О.А.). Вони, причинивши двері, співали пісню Богдана Лепкого “Чуєш, брате мій”. Батько любив читати книги, він також часто приносив додому газету “За сільськогосподарські кадри”, і ми всією родиною обговорювали статті, що були в ній опубліковані.
  Коли Леонід Іванович був заступником декана, деканом економічного факультету, він на травневі та жовтневі свята йшов у гуртожитки і завжди говорив: “Студенти  повинні бачити, що викладачі з ними”. 
  Слід сказати, що життя Леоніда Івановича – це служіння державі Україні, аграрній науці, педагогіці і, врешті решт, – студенту.
  До речі, батько був дуже скромною людиною, у спілкуванні із різними людьми на запитання: “А Ви хто?”, він відповідав: “Я – викладач”. Він ніколи не згадував у розмові про те, що він доктор наук, професор, проректор університету.

-Розкажіть, будь ласка, про Вашу родину, чи хтось з членів сім’ї  продовжив фах батька?
 
  Батько ніколи не намагався нав’язувати свою думку нам, сестрам, при виборі життєвого шляху, він лишень говорив: “Вибирайте свій шлях самі”. Старша донька, Ніна, кандидат економічних наук, працювала старшим науковим співробітником, зараз на пенсії. Я, Людмила, середня донька, працюю в ННЦ “Інститут аграрної економіки” редактором наукового журналу “Економіка АПК”. Наймолодша донька, Тетяна, у 1989 р. виїхала до США, доктор наук Браунівського університету, зараз на пенсії, живе у Флориді, 
  У Леоніда Івановича є 4 онуки і 1 правнука.
  Моя донька, яку до речі при народженні Ларисою попросив назвати батько, закінчила Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана, але потім вступила на факультет підвищення кваліфікації в КНУ ім. Т. Шевченка на спеціальність психологія, зараз живе і працює в Грузії. Мій син, Олексій, якого теж при народженні назвав батько, закінчив Національний транспортний університет, факультет логістики. 

 

  Моя онука, і правнука Леоніда Івановича, Юлія, навчалися в Київській гімназії при Малій академії наук, потім поїхала в Італію, де протягом трьох років вивчала італійську мову у вищій школі, стала студенткою Міланського державного університету, де зараз навчається на аграрному факультеті. До речі, серед ста студентів на курсі лише вона одна іноземка, й вона з України.
 
Розмовляла Тетяна Кіщак, 
директор наукової бібліотеки
Регіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертацій