100 років історії, 30 років лідерства: історія факультету землевпорядкування НУБіП України, яка продовжується
До 30-річчя факультету землевпорядкування та ювілейної міжнародної науково-практичної конференції
10–11 вересня 2026 року Національний університет біоресурсів і природокористування України збере науковців, викладачів, здобувачів освіти, представників державної влади, місцевого самоврядування, професійних об’єднань і бізнесу на Міжнародній науково-практичній конференції «Земельні відносини у часи змін: європейський вибір та післявоєнне відновлення». Конференцію присвячено 30-річчю факультету землевпорядкування НУБіП України. Її тематика — від геодезії, кадастру й ГІС до просторового планування, моніторингу наслідків війни та відновлення територій — дуже точно окреслює сучасний масштаб професії.
Ювілей факультету землевпорядкування НУБіП України є водночас нагодою побачити значно довшу академічну перспективу. Сучасну факультетську структуру створено у 1996 році, однак землевпорядна підготовка в університетському середовищі має понад сторічну історію. Геодезичні знання були складовою підготовки агрономів ще на початку ХХ століття; у 1923 році до навчального плану Київського сільськогосподарського інституту ввійшла дисципліна «Землеустрій»; у 1928 році в його складі вже діяв самостійний землевпорядний факультет. Після великої реорганізації 1930 року ця факультетська лінія в Києві була перервана, а на початку 1990-х років – відновлена в незалежній Україні.
Особливо промовистим для цієї історії є формулювання, зафіксоване в інститутській газеті «Реконструктор» у лютому 1929 року. Студенти тодішнього земфаку говорили про завдання готувати «не інженерів вузького фаху, а організаторів територій». Майже через століття ця фраза звучить не як музейна цитата, а як напрочуд сучасне визначення професійної місії: бачити не лише земельну ділянку, а територію як цілісну систему природних, правових, економічних, інженерних і суспільних зв’язків.
Напередодні 30-річчя сучасного факультету землевпорядкування варто простежити цю історію в її повноті — від перших геодезичних практик і київських землемірних шкіл до земфаку КСГІ, його студентів і викладачів, тривалих виробничих практик, реорганізації 1930 року, подальших інституційних маршрутів та повернення землевпорядної освіти до університету на початку незалежності.
Від агрономічної геодезії до окремої професії
Початки цієї історії сягають Київського політехнічного інституту. Сільськогосподарське відділення КПІ, з якого згодом виріс Київський сільськогосподарський інститут, було створене 1898 року. Від 01 вересня 1922 року воно стало юридично окремим навчальним закладом — Київським сільськогосподарським інститутом. Спочатку в його структурі діяли чотири відділення: зоотехнічне, економічне, сільськогосподарського машинознавства та землеробське. Уже до завершення першого навчального року структура включала агрономічний і зоотехнічний факультети та лісовий відділ. Ці організаційні зміни простежуються за наказами КПІ та КСГІ 1922–1923 років.
Геодезія й землемірна справа, однак, з’явилися в аграрній освіті значно раніше за окремий землевпорядний факультет. Для агронома початку ХХ століття вміння виміряти земельну площу, провести знімання, прочитати план, розуміти межі й організацію території господарства було цілком практичною професійною компетентністю. У музеї історії НУБіП України збереглася фотографія студентів сільськогосподарського відділення КПІ на геодезичній практиці влітку 1903 року — з рейками, віхами та характерним польовим інструментарієм того часу. Цей знімок є одним із найраніших візуальних свідчень геодезичної складової аграрної підготовки в університетській традиції.
Студенти сільськогосподарського відділення КПІ на геодезичній практиці, літо 1903 р. Матеріали музею історії НУБіП України.
Важливим епізодом стала й спроба створити у Києві окрему Сільськогосподарську академію у добу Української революції. У 1918 році міністр земельних справ Директорії УНР Микита Ковалевський підготував відповідний проєкт закону. Академію передбачалося організувати у складі шести факультетів: агрономічного, лісового, межового, ветеринарного, інженерного та економічного. Для історії землевпорядної освіти особливо важливим є саме межовий факультет: потреба в окремо підготовленому фахівцеві, який працює з землею, територією, межами та геодезичною основою, була сформульована на рівні державного освітнього проєкту ще до утворення КСГІ.
Навчальний план проєктованого межового факультету був надзвичайно широким. У ньому передбачалися українознавство й іноземні мови, вища математика, теорія ймовірностей і метод найменших квадратів у геодезії, теоретична механіка, фізика, хімія, нижча й вища геодезія, основи, сферична та практична астрономія, фізична географія, географія України, картографія, метеорологія, статистика України, політична економія, законознавство, креслення і малювання, каліграфія, ґрунтознавство та бонітування ґрунтів, фотограмметрія, лісівництво з таксацією і лісовпорядкуванням, агрономія та основи земельних поліпшень. Запланованою кваліфікацією був «інженер-геодезист». Реалізувати цей проєкт в умовах політичної нестабільності не вдалося, проте сама концепція засвідчує раннє розуміння земле- і територієвпорядної професії як повноцінної інженерної освіти.
У 1923 році до навчального плану підготовки агрономів КСГІ було введено дисципліну «Землеустрій». Саме від цієї документально засвідченої дати землевпорядна підготовка стає виразною складовою університетської освіти. За кілька років окремі курси й професійні компетентності переросли у спеціалізоване освітнє середовище, а 1928 року — у самостійний землевпорядний факультет.
Київська землевпорядна школа до входження в КСГІ
Ранні витоки київської землевпорядної школи пов’язані з приватною технічною освітою початку ХХ століття та поступовим оформленням землемірно-меліоративної підготовки в окремий професійний напрям. В університетській історіографії ця лінія пов’язується зі школою професора КПІ В. В. ПЕРМІНОВА на Жилянській вулиці, подальшими землемірними й землевпорядними навчальними структурами та Київським меліоративно-землевпорядним політехнікумом, який у 1928 році увійшов до складу КСГІ. Архівні та газетні матеріали дозволяють досить виразно побачити основні етапи цього розвитку.
Першою чітко датованою ланкою є 01 вересня 1907 року, коли в Києві відкрилися Вищі технічні курси професора КПІ, інженера В. В. ПЕРМІНОВА. Вони мали три відділи — електротехнічний, будівельний і землемірно-меліоративний. Про відкриття повідомляла газета «Рада». У Державному архіві міста Києва нині зберігається значний комплекс документів «Київських технічних курсів В. В. Пермінова» та «Київського приватного землемірного училища В. В. Пермінова» за 1907–1922 роки. Цей осередок належав до найраніших київських інституцій, у яких землемірна й меліоративна підготовка оформилася як самостійний технічний напрям.
Газетне повідомлення про відкриття в Києві Вищих технічних курсів В. В. ПЕРМІНОВА. «Рада», 1907 р.
Газетне повідомлення про напрями підготовки Вищих технічних курсів В. В. Пермінова, зокрема землемірно-меліоративний відділ. «Рада», 1907 р.
Наступним виразним етапом став Київський землевпорядний технікум. У Державному архіві міста Києва зберігається його фонд Р-959, до якого входять 79 особових справ студентів за 1926–1930 роки. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України є матеріали технікуму за період від 13 лютого 1926 до 28 лютого 1928 року. Вони фіксують не лише діяльність самого закладу, а й роботу восьмимісячних землемірно-землевпорядних курсів та професійної школи. Отже, у середині 1920-х років у Києві вже існувало сформоване середовище професійної підготовки землевпорядників різних освітніх рівнів.
Паралельно розвивався інженерно-меліоративний напрям. Газетні матеріали 1923–1925 років фіксують діяльність Київського інженерно-меліоративного технікуму імені Г. Ф. Гринька з двома факультетами — меліоративним, де готували інженерів-меліораторів, та культурно-технічним, випускники якого здобували кваліфікацію інженерів культур-техніки. У самому КСГІ від 1923 року викладався «Землеустрій». Упродовж кількох років ці споріднені напрями — агрономічний, землевпорядний, меліоративний і культуртехнічний — дедалі тісніше сходилися в єдиному київському освітньому просторі.
1927 рік у сучасній університетській традиції пов’язують зі злиттям Київського землевпорядного та Київського інженерно-меліоративного технікумів у Київський меліоративно-землевпорядний політехнікум. Діяльність самого політехнікуму достеменно засвідчена джерелами 1928 року. У серпні того року заклад очолював Є. І. МИХАЙЛОВ; серед викладачів називаються Є. В. ОПОКОВ, Д. П. РУДІН та Є. Д. МАРКЕВИЧ. Навчання відбувалося за адресою: вулиця Рейтарська, 37 — адресою, яка невдовзі стала однією з важливих точок на карті землевпорядного факультету КСГІ.
Повідомлення про Київський меліоративно-землевпорядний політехнікум. Газетна публікація, 1928 р.
Оголошення про прилюдний захист дипломних праць у меліоративно-землевпорядному політехнікумі. 1928 р.
Фрагменти газетних оголошень, пов’язаних із навчанням і набором до київських землевпорядних та меліоративних закладів кінця 1920-х років
1928 рік: землевпорядний факультет у складі Київського сільськогосподарського інституту
У 1928 році відбулася ключова подія для факультетської історії: Київський меліоративно-землевпорядний політехнікум увійшов до складу Київського сільськогосподарського інституту, маючи три факультети — меліоративний, культурно-технічний і землевпорядний. Від вересня 1928 року документи КСГІ фіксують інститут уже у складі п’яти факультетів: організації сільського господарства, лісоінженерного, землевпорядного, інженерно-меліоративного та культурно-технічного. Поряд із ними діяли вищі трьохтриместрові педагогічні курси та робітничий факультет.
Землеустрій відтепер був не окремим предметом або допоміжною компетентністю, а самостійною факультетською спеціалізацією у складі багатопрофільного сільськогосподарського інституту — поряд з аграрною економікою, лісовою та інженерно-меліоративною освітою. У цій конфігурації особливо виразно проглядається комплексне розуміння території: її не відокремлювали від сільського господарства, водного режиму, шляхів, організації виробництва та природних умов. Сьогодні ми назвали б це міждисциплінарністю; для земфаку кінця 1920-х років це було самою логікою професії.
Статистика набору на 1928/1929 навчальний рік, підготовлена деканом факультету організації сільського господарства професором І. М. ЩОГОЛІВИМ і опублікована у «Записках Київського сільськогосподарського інституту», дозволяє побачити земфак у цифрах. На факультет зарахували 54 особи, серед них 20 жінок. Для інженерної освіти кінця 1920-х років це помітна частка студенток – понад третина нового набору. Найчисельнішою віковою групою були дев’ятнадцятирічні студенти.
Статистична таблиця набору студентів до КСГІ на 1928/1929 навчальний рік. «Записки Київського сільськогосподарського інституту», т. IV, 1929 р.
Розподіл студентського набору за віком, 1928/1929 навчальний рік
На кінець 1928/1929 навчального року на землевпорядному факультеті навчалася вже 201 особа. З них 61 студент отримував стипендію, ще 66 були звільнені від плати за навчання. За цими цифрами добре видно, що земфак за короткий час став досить великим факультетом із власним студентським контингентом, деканатом, викладацьким середовищем, навчальними планами, виробничими практиками й повсякденною факультетською культурою.
Статистичні дані про контингент студентів КСГІ наприкінці 1928/1929 навчального року. «Реконструктор», 1929 р.
Заняття землевпорядного, меліоративного й культурно-технічного факультетів, педагогічного відділу та підготовчих курсів продовжували відбуватися на Рейтарській, 37 — у приміщенні колишнього меліоративно-землевпорядного політехнікуму. Входження до КСГІ не означало миттєвого фізичного переміщення всієї землевпорядної освіти до Голосіївського кампусу. Інституційно земфак уже був факультетом КСГІ, але його щоденна навчальна географія певний час зберігала попередню адресу. Рейтарська, 37 таким чином стала однією з історичних адрес університетської землевпорядної освіти.
«Не інженери вузького фаху, а організатори територій»
Найточніше професійну ідентичність земфаку розкриває не офіційний наказ, а студентська дискусія. 15 лютого 1929 року на факультеті відбулися збори, присвячені звіту декана та виробничій практиці. Допис у «Реконструкторі» зафіксував принципове формулювання: земфак ставив перед собою завдання випускати «не інженерів вузького фаху, а організаторів територій». У кількох словах — фактично вся професійна програма факультету.
Організатор території мав бути не лише техніком, який уміє вимірювати кути й лінії. Від нього очікували розуміння економіки сільського господарства, земельного права, соціальної організації села, виробничих процесів, проєктування та геодезії. Студенти на зборах прямо наголошували на потребі сильної соціально-економічної підготовки. Водночас вони критикували навчальний процес за недостатню увагу до колективізації й кооперації — тем, що наприкінці 1920-х років стрімко ставали визначальними для офіційної аграрної політики. Так у професійному житті факультету перепліталися прагнення комплексної освіти та жорсткий політичний контекст епохи.
Обговорення було дуже конкретним. Студенти скаржилися, що через брак підручників частину семінарських занять фактично доводилося перетворювати на лекції; бракувало приміщення для геодезичної лабораторії та повноцінної роботи з приладами; навчальне навантаження розподілялося нерівномірно, а перший курс вважав себе перевантаженим точними науками. Окремо порушувалося питання про належне інструктування перед виробничою практикою: студент мав заздалегідь знати, які матеріали збирати і як будувати підсумковий звіт. Через майже сто років ця мова звучить дивовижно сучасно: якість методичного забезпечення, доступ до обладнання, збалансований навчальний план і чітко визначені результати практичної підготовки залишаються ознаками сильної професійної освіти.
Газетна критика господарських і навчально-побутових проблем КСГІ. «Реконструктор», 1929 р.
Оголошення про початок навчання на землевпорядному, культурно-технічному та меліоративному факультетах КСГІ. 1929 р.
Оголошення про додатковий конкурс до Київського сільськогосподарського інституту наприкінці 1920-х років
Навчитися професії на землі: виробнича практика земфаку
Якщо навчальний план показує задум факультету, то виробнича практика — реальний масштаб відповідальності, яку покладали на майбутнього землевпорядника. У 1929 році практика студентів другого курсу тривала від трьох з половиною до чотирьох місяців, а третього курсу — від восьми до дев’яти місяців. Це було не коротке ознайомлення з виробництвом: студент фактично входив до складу землевпорядної партії, виконував польові й камеральні роботи, працював із конкретними земельними справами й детально документував власну участь.
Перша практика мала закріпити технічні та правові знання, здобуті за два роки навчання. Практикант міг спочатку виконувати доручення начальника землевпорядної партії, проте за результатами практики студентам присвоювали виробничу кваліфікацію землевпорядника III, а іноді II рангу. Це дозволяло під час наступної практики отримувати самостійні ділянки роботи — аж до окремої земельної громади або невеликого села. Професійна відповідальність, таким чином, починалася задовго до отримання диплома.
Звіт за першою практикою мав бути змістовним і дуже конкретним документом. Від студента вимагали коротко відтворити історію певної землевпорядної справи за стадіями процесу, додати схеми, копії планів і важливих документів. Далі — подати докладний щоденник виконаної роботи та звести її в точні кількісні показники: скільки виміряно кутів і ліній, скільки пройдено кілометрів, скільки обчислено координат, знято контурів і точок, нанесено ситуації на план, викреслено планів та схем, спроєктовано і перенесено в натуру полів, смуг, колективних ділянок та інших елементів. Окремо фіксувалася участь у загальних зборах та організаційній роботі, пов’язаній із землеустроєм.
Ще один розділ стосувався труднощів — професійних і побутових: чи вистачало теоретичної підготовки, чи були проблеми з оплатою, житлом або харчуванням. Студент мав оцінити ступінь власної самостійності й відповідальності, зазначити виконані самостійно роботи та запропоновані раціоналізаторські рішення. Окремо звітували і про іншу громадську діяльність, яку тогочасна освітня система вважала обов’язковим компонентом виробничої практики: участь у роботі партійних і комсомольських організацій, гуртках МОДРу, ОСО-Авіохему, «Друзів дітей», молодіжних об’єднаннях, організацію лекцій на загальноосвітні та сільськогосподарські теми. Для сучасного читача цей перелік є ще одним маркером епохи, у якій професійне навчання було нерозривно пов’язане з ідеологічно організованим громадським життям.
Друга практика була ще складнішою. Її метою називали «засвоєння економічних моментів землевпорядної справи» з одночасним поглибленням технічних і правових знань. Перший розділ підсумкового звіту фактично наближався до кваліфікаційної роботи і складався з трьох частин: історії проведеного землеустрою з критикою окремих процесуальних дій і всієї справи; агроекономічного обґрунтування землевпорядного проєкту; пояснювальної записки з аналізом застосованих на виробництві методів проєктування та їх зіставленням із теорією землевпорядного проєктування.
Ця програма практики переконливо показує, наскільки широким було розуміння професії. Від студента вимагали точних геодезичних операцій, юридичного розуміння процедури, економічного обґрунтування, проєктного мислення, критичного аналізу виробничих методів і здатності відповідати за самостійну частину роботи. У термінології того часу це й був «організатор території».
Студенти землевпорядного факультету КСГІ під час виробничої практики на Березанщині. Газетне фото, 1929 р.
Випуск інженерів – організаторів території, 1930 р. Період навчання випускної групи – 1926–1930 рр. Фото з фондів музею історії НУБіП України
Люди земфаку: декани, викладачі, випускники
У музеї історії НУБіП України зберігається унікальна фотографія випуску спеціальності «інженери – організатори території» з позначенням періоду навчання 1926–1930 років. Вона особливо цінна тим, що ці студенти починали навчання ще до входження меліоративно-землевпорядного політехнікуму до КСГІ, а завершували його вже у складі землевпорядного факультету інституту. Один знімок буквально поєднав дві організаційні фази однієї освітньої траєкторії.
Керівництво землевпорядного факультету у 1928–1930 роках пов’язане передусім із двома постатями. У публікації 1929 року згадано «деканат земфаку на чолі з проф. МАРКЕВИЧЕМ»; за колом наукової та викладацької діяльності йдеться, найімовірніше, про Євгена Дмитровича МАРКЕВИЧА — викладача Київського меліоративно-землевпорядного політехнікуму, автора праць із правової та організаційної структури земельної громади, землевпорядних процесів доби НЕПу та розв’язання земельних спорів.
На випускній фотографії 1930 року деканом позначено М. М. ГЕРШОНОВА. З великою ймовірністю це Мойсей Маркович ГЕРШОНОВ — знаний правознавець, фахівець із земельного і цивільного права, який викладав історію земельних відносин, земельне й лісове право, земельне законодавство, землеустрій та судово-земельний процес. Після ліквідації КСГІ 1930 року він, за наявними біографічними відомостями, залишився у Києві. Уже сам факт, що деканом землевпорядного факультету був фахівець із земельного права, яскраво свідчить про комплексний характер тодішньої землевпорядної освіти.
За підписами до випускної фотографії та додатковими біографічними матеріалами серед викладачів земфаку 1929/1930 навчального року ідентифікуються Володимир Григорович РАЄВСЬКИЙ — випускник сільськогосподарського відділення КПІ, який працював на землевпорядному, меліоративному факультетах і факультеті організації сільського господарства КСГІ; Дмитро Петрович РУДІН — професор, фахівець із землемірної справи, який до революції працював у системі губернського землеміра та очолював Київський землевпорядний технікум; В’ячеслав Фабіанович САВИЦЬКИЙ — генетик і селекціонер, який після 1930 року працював у Білоцерківському сільськогосподарському інституті, а після Другої світової війни емігрував до США.
У викладацькому середовищі був і Євген Дмитрович СТАШЕВСЬКИЙ — історик та економіст, професор, який працював у київських вищих школах, Комісії народного господарства ВУАН та очолював Музей сільськогосподарської промисловості Цукротресту; 1938 року він був заарештований і загинув у в’язниці. Іван Васильович ШАРОВОЛЬСЬКИЙ, професор-лінгвіст, згодом став першим деканом факультету іноземних мов Київського університету. Такий склад професури добре показує широту земфаку: поруч із землеустроєм і геодезією тут були право, економіка, природничі науки та іноземна мова.
Випускна фотографія 1930 року зберегла й низку прізвищ викладачів, біографії яких відомі значно менше. У підписах читаються або частково читаються БЛОНВІСТ (Б. А.?), Д. Н. ПОЖАРСЬКИЙ, Ю. КОЦАР, О. М. ТИХОМИРІВ, В. СОЛОДКИЙ, І. М. КОНДАКОВ, ЗБОРОВСЬКИЙ. Газетні матеріали додають прізвище лектора КРАМАРЕНКА, який викладав «Техніку земельних та лісових оцінок» і ставав об’єктом гострої студентської критики. Разом ці імена окреслюють викладацьке середовище, яке формувало землевпорядну школу КСГІ на межі 1920–1930-х років.
Підписи до портретів студентів на випускній фотографії збереглися нерівномірно, однак дозволяють частково реконструювати склад випуску. Серед прізвищ, що читаються повністю або з високою ймовірністю: В. М. ЯРОШЕНКО, В. М. БУСТИЛЬНИК (?), К. Д. ОДИНЕЦЬ, Д. П. ОСАДЧИЙ, І. Р. РУДЕНКО, М. П. ЛЕЩЕНКО, Д. Д. КАЛІНІЧЕНКО, В. Д. ДРОБОТ, М. Н. ЯГОДА, П. К. РАНЕТІ, П. Ю. ЛУБЯНСЬКИЙ, БІЛЯНІВСЬКИЙ (?), І. А. ГОСТИНСЬКИЙ, М. А. МАЙЗЕЛЬ, П. Е. БОНДАРЕНКО, П. І. СТУПАК, М. М. БОКИРОВ (?), М. М. ГОНЧАРУК, Б. В. СТЕСЕЛЬ, І. І. ГУЗЕНКО, О. П. КОПАН, Л. В. САФРО, К. В. ОРЛОВСЬКИЙ, Н. Х. МИРОВИЧ, Ю. О. МЕНШИХ, С. А. ГОРОНЕЦЬКИЙ, О. Д. ВИНЯРСЬКИЙ, П. П. ГУДЗЬ, Г. Г. ДАНІЛОВ та Н. Н. БАЛАБАЙ. Це покоління завершувало навчання саме в момент великої реорганізації аграрної вищої школи 1930 року.
Студентський земфак без ретуші: повсякдення, дискусії і тиск епохи
Інститутська газета «Реконструктор» зберегла живий портрет академічної спільноти земфаку — не лише офіційні рішення, а й студентські ініціативи, конфлікти, критику викладання та повсякденні подробиці. У 1929/1930 навчальному році студент третього курсу Рубінштейн узяв на себе зобов’язання навчити грамоті десятьох робітників і закликав інших студентів КСГІ долучитися до кампанії ліквідації неписьменності. Подібні ініціативи були частиною загальносоюзної політики, але водночас показують, наскільки активним було студентське життя поза аудиторією.
Інша сторона доби була значно драматичнішою. На факультетських та інститутських громадських слуханнях розглядали «соціальне походження» студентів, а рішення могли завершуватися виключенням із закладу. У газетних матеріалах названі, зокрема, студент другого курсу Борис Антонович ЦАРИННИЙ, студент першого курсу Шулім Мусійович ШЕХТМАН, а також А. П. ЛАНТ, ЛЮБОВИЧ, КРАСОВСЬКИЙ, А. Г. МАЙЛІС, ЯСТРУБЕЦЬКИЙ. Формулювання тогочасної преси — «син куркуля», «батько крамар», «батько піп», «син великого поміщика» — сьогодні сприймаються як прямі свідчення ідеологічного втручання у право людини на освіту та допомагають зрозуміти реальну атмосферу, в якій навчалося це покоління.
Фрагмент «Реконструктора», що відображає ідеологічний контроль і публічне обговорення студентських справ наприкінці 1920-х років
«Рапорт ЛК Рейтарської» – фрагмент студентської преси про дисципліну та громадське життя.
Газета фіксувала й цілком звичайні університетські конфлікти. За академічну неуспішність повідомлялося про виключення студентів земфаку Левченка та Яковченка; у наступному номері студентка Левченко окремо спростовувала інформацію про своє виключення. Інший допис критикував поведінку студентів третього курсу Брайловського, Піотровського, Відуїва, Саца і Букмана — за галас, перекидання стільців та стрибання на столи. Саме такі деталі повертають історії живий людський вимір: за мовою планів, наказів і реорганізацій існувало звичайне студентське середовище з жартами, конфліктами, дисциплінарними історіями й публічною полемікою.
Були й цілком вимірювані проблеми з відвідуванням. У 1929 році студенти першого курсу земфаку пропустили 16,2% занять, другого — 26,5%, третього — 30,4%. Газета критикувала й викладачів за запізнення. Навіть деканові МАРКЕВИЧУ закидали запізнення на 20–30 хвилин та надмірне «диктування» матеріалу. Інші нотатки дошкульно порівнювали монотонні лекції з техніки земельних і лісових оцінок із заняттями з німецької мови професора ШАРОВОЛЬСЬКОГО, які відвідувала лише частина групи, але які запам’ятовувалися жвавим стилем викладання.
«Адміністрування»: студентська преса критично обговорювала дисципліну, викладання і взаємини в аудиторії
«Уламки старого»: фрагмент студентської критики навчального процесу на земфаку
Навчальний план на межі інженерії, економіки і геодезії
Особливо гострою була дискусія про зміст навчального плану. Автор однієї з нотаток іронізував, що земфак багато часу витрачає на дорожню справу, оцінки, точні формули й історичні таблиці, але недостатньо реагує на нові виробничі вимоги колективізованого сільського господарства. За емоційною риторикою «Реконструктора» проступає реальна проблема: навчальний план, сформований у попередні роки, не встигав за різкою зміною аграрної політики. Водночас частина дисциплін, які тоді могли тавруватися як «надто технічні», — геодезія, дорожнє проєктування, оцінка, інженерні основи — сьогодні сприймаються як ознаки сильної професійної підготовки.
У 1929/1930 навчальному році земфак продовжував адаптацію до КСГІ. Навчальний план було перероблено на чотирирічний термін — одинадцять триместрів. Основною метою залишалася підготовка інженера-землевпорядника, але планувалося й поглиблення кваліфікаційної структури через дві спеціалізації — дорожньо-будівельну та геодезичну.
Серед зафіксованих дисциплін – політична економія, економіка сільського господарства, організація сільського господарства, економіка землевпорядкування; планувався курс сільськогосподарської кооперації та колективізації. Інженерний блок охоплював теоретичну механіку, опір матеріалів, «інженерне мистецтво». Геодезичний — елементи вищої геодезії та астрономії, тригонометричні мережі нижчих рангів, міське знімання. Уже цей перелік показує, що факультет не був вузькою школою межування. Його модель тяжіла до комплексної територіальної інженерії, де проєктування землекористування спиралося на геодезичну точність, економічну доцільність і розуміння виробничої організації.
Саме ця риса добре читається і через століття. Сучасні геоінформаційні системи, супутникове позиціонування, дистанційне зондування, просторове планування та цифровий кадастр технологічно несумірні з інструментарієм 1929 року. Але професійна логіка — поєднати точне вимірювання, право, економіку та проєктування території — залишається впізнаваною.
Професія, якої потребувала країна
Матеріали 1929 року показують цікавий парадокс: землевпорядні роботи мали величезний масштаб, кваліфікованих фахівців бракувало, але окремі землевпорядні навчальні програми не могли повністю укомплектувати набори. На 1929/1930 навчальний рік факультет організації сільського господарства мав 108 вступників на 100 вакансій, лісовий — 55 на 40, тоді як землевпорядний, меліоративний, культурно-технічний, машиновий і педагогічний факультети залишалися неукомплектованими через нестачу кандидатів із передбачених тодішньою політикою соціальних категорій — робітників і селян. Приймальну кампанію продовжували: заяви приймали до 12 вересня, іспити починалися 15 вересня.
Тогочасна преса пояснювала складнощі набору й цілком прагматичними причинами. Молодий землевпорядник на виробництві міг отримувати 75–100 карбованців на місяць, тоді як студентська стипендія становила 25–30 карбованців. Для вже працюючої людини перехід до повноцінного навчання означав різке падіння доходу. В одному з дописів «Реконструктора» зазначалося також, що за вісім років існування землевпорядної профшколи до неї, за оцінкою автора публікації, вступало лише близько 1–3 осіб на рік, а кількість випускників залишалася недостатньою для потреб галузі. За цими цифрами – не слабкість професії, а характерна для того часу суперечність: фахівець був потрібний уже сьогодні, а тривале навчання вимагало від працюючої молодої людини відмовитися від істотно вищого поточного заробітку.
Існувала й професійна невизначеність. Частина молоді сприймала великі землевпорядні кампанії як тимчасове явище: якщо індивідуальний землеустрій селянських господарств за планами Наркомзему мав бути завершений за кілька років, то що буде із землевпорядником далі? Відповідь дала сама історія. Попит на професію не зник — змінилися завдання. На зміну індивідуальному землеустрою прийшла організація території колективних і державних господарств, пізніше — нові кадастрові, меліоративні, проєктні та планувальні функції. Землевпорядна професія виявилася однією з тих, що змінюють зміст разом зі зміною земельного устрою країни.
1930 рік: переривання факультетської історії і нові маршрути
1930 рік став переломним не лише для земфаку, а для всієї системи вищої освіти УСРР. 12 червня 1930 року Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила постанову «Про реорганізацію ВИШ’ів та ВТИШ’ів і передачу їх у відання відповідних наркоматів». Логіка реформи полягала у вузькій галузевій спеціалізації: великі багатофакультетські інститути розділяли, а їхні підрозділи перетворювали на самостійні заклади або передавали до новоутворених інститутів. Київський сільськогосподарський інститут у його тодішньому вигляді припиняв роботу; на базі окремих факультетів виникали спеціалізовані інститути буряківництва, лісоінженерний, інженерно-меліоративний, механізації та електрифікації, а також інші галузеві структури.
Газетне повідомлення «Реорганізація КСГІ» про поділ інституту на спеціалізовані заклади, 1930 р.
У студентській газеті напруження відчувалося ще до завершення реорганізації. Один із дописів про земфак передавав настрої майже без офіційної риторики: студенти намагалися зрозуміти, «куди» їх буде переведено, гуртом зверталися до керівництва й чекали рішення про власну долю. На рівні факультетської повсякденності реформа означала не абстрактну зміну мережі, а розрив уже сформованого колективу.
Джерела КСГІ дозволяють побачити, як саме вирішували долю студентів. Тим, хто закінчив перший курс землевпорядного факультету, пропонували різні траєкторії: частину перевели до Інституту механізації та електрифікації сільського господарства — у навчальному плані земфаку була відповідна машинознавча складова, — частину за їхніми заявами направляли до інших новостворених інститутів. Студентів, які завершили другий курс, переводили до новоствореного Харківського інституту землеустрою. Студентам третього курсу дозволили завершити навчання до 01 січня 1931 року й отримати дипломи. Для кожного курсу реорганізація мала свій конкретний сценарій.
У загальній системі вищої землевпорядної освіти підготовку фахівців консолідували у Харкові. Харківський землеустрійний інститут 1930 року формувався на основі землеустрійного факультету Харківського геодезичного та землевпорядного інституту, відповідних факультетів Київського, Одеського, Полтавського й Чернігівського сільськогосподарських інститутів, а також Житомирського і Дніпропетровського землевпорядних технікумів. Київський земфак став одним зі складників нового республіканського центру землевпорядної освіти, а частина його студентів продовжила навчання вже у Харкові.
Для Києва 1930 рік відкрив тривалий період, коли окремого землевпорядного факультету в структурі відновленого згодом сільськогосподарського інституту вже не було. Перша факультетська доба завершилася, але накопичений освітній і професійний досвід продовжив життя в інших установах, до яких перейшли студенти, викладачі та окремі напрями підготовки.
Куди розійшлися гілки київської школи
Після 1930 року колишнє спільне середовище землевпорядної, меліоративної та культурно-технічної освіти розійшлося кількома маршрутами. Землевпорядна гілка стала частиною Харківського землеустрійного інституту, який невдовзі отримав назву Харківського інституту організації території. Документи Державного архіву Харківської області та матеріали Одеського державного аграрного університету показують подальше переміщення цієї інституційної традиції: харківський інститут організації території у 1930-х роках опинився в Одесі, а 1937 року був включений до структури Одеського сільськогосподарського інституту. Частина професійної спадщини земфаку КСГІ, таким чином, продовжила життя поза Києвом — уже в об’єднаній українській землевпорядній школі.
Окремим маршрутом розвивалася споріднена інженерно-меліоративна школа. На базі відповідних підрозділів КСГІ 1930 року було організовано Київський інженерно-меліоративний інститут, пізніше — Київський гідромеліоративний інститут і Київський інститут інженерів водного господарства. У 1959 році цей заклад перевели з Києва до Рівного, де він став Українським інститутом інженерів водного господарства — історичним попередником сучасного Національного університету водного господарства та природокористування. Після реформи 1930 року київські землевпорядна та інженерно-меліоративна школи розвивалися різними, хоча історично спорідненими інституційними траєкторіями.
Українська школа організації території мала й ширший географічний вплив. Показовою є академічна біографія Мойсея Ароновича ГЕНДЕЛЬМАНА. Він закінчив Харківський інститут організації території 1933 року та Одеський сільськогосподарський інститут 1935-го, працював в Одесі, очолював кафедру землевпорядного проєктування, а 1958 року був направлений до новоствореного Акмолінського сільськогосподарського інституту (Казахстан). У 1961–1982 роках Гендельман був його ректором і тривалий час розвивав землевпорядний напрям. Його життєпис яскраво ілюструє рух ідей, методик та кадрів української землевпорядної школи далеко за межі України.
Реорганізація 1930 року змінила географію землевпорядної освіти, але не припинила розвитку професійних компетентностей, сформованих у Києві. Частина студентів і освітніх напрямів продовжила шлях у Харкові та Одесі, інженерно-меліоративна школа згодом отримала продовження в Рівному, а представники української школи організації території працювали й у Казахстані. Для університетської історії це був тривалий період розгалуження традиції, яка через шість десятиліть знову набула факультетської форми у Києві.
1991–1996: землеустрій повертається до університету
Понад шість десятиліть минуло до того часу, коли в університеті знову сформувалася потреба в окремій підготовці землевпорядників. Історичний контекст цього повернення був принципово іншим, але масштаб земельних перетворень знову поставив професію в центр державних змін. Постанова Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» відкрила нову добу земельних відносин: роздержавлення, формування нових форм власності, перерозподіл земель, створення кадастрових механізмів і нової системи управління земельними ресурсами. Державі знову були потрібні фахівці, здатні поєднувати технічне, правове, економічне й просторове бачення.
Офіційна історія факультету фіксує, що на початку земельної реформи таких спеціалістів в Україні готували лише Харківський та Львівський сільськогосподарські інститути. У 1991 році в тодішньому Національному аграрному університеті було відкрито відділення землевпорядкування у складі факультету агрохімії та ґрунтознавства, який очолював Анатолій СЕРДЮК. Це був перший організаційний крок до повернення професії в університет.
У 1993 році на базі Інституту землеустрою Української академії аграрних наук створили кафедру землевпорядного проєктування. Першим її завідувачем став академік Леонід НОВАКОВСЬКИЙ — один із ключових українських учених і державних фахівців у сфері земельних відносин. Сам спосіб створення кафедри був показовим: університетську підготовку будували на безпосередньому зв’язку з провідною науковою і проєктною установою галузі. До викладання залучали фахівців із землеустрою, кадастру, природокористування, планування сільських населених пунктів. Відновлена школа від самого початку формувалася як поєднання освіти, науки та практики земельної реформи.
У серпні 1996 року кафедру землевпорядного проєктування очолив професор Дмитро ДОБРЯК. Того самого року було створено факультет землевпорядкування; його першим деканом став Олександр ПАНЧУК. У 1996-му університет випустив перших 23 землевпорядників нового періоду. До складу факультету увійшли кафедри землевпорядного проєктування, земельного кадастру, геодезії та картографії; з 2000 року — кафедра управління земельними ресурсами. З 2001 року навчальною базою факультету став реконструйований навчальний корпус № 6 на вулиці Васильківській, 17. У 2003 році було створено кафедру геоінформаційних систем і технологій та кафедру охорони природних ресурсів, яка згодом була переведена до іншого навчально-наукового підрозділу університету.
У 1996 році землевпорядна підготовка знову набула в університеті факультетського статусу. Відділення, створене 1991 року, і кафедра землевпорядного проєктування, заснована 1993-го, сформували організаційну й кадрову основу сучасного факультету. Його поява припала на час фундаментальної перебудови земельних відносин, коли державі були потрібні фахівці, здатні переводити земельну реформу в реальні межі, кадастрові записи, проєкти землеустрою, правові режими та просторову організацію землекористування.
Тридцять років відновленої факультетської традиції
У 2026 році ця історія постає як послідовність великих етапів. У 1923 році «Землеустрій» уже був складовою навчального плану КСГІ. У 1928 році землевпорядна підготовка набула факультетської форми: діяли деканат, власний навчальний план, виробничі практики, навчалося понад дві сотні студентів, готували інженерів-землевпорядників — «організаторів території». Реформа 1930 року перервала діяльність земфаку в Києві. У 1991 році підготовка землевпорядників повернулася до університету, а у 1996 році було створено сучасний факультет землевпорядкування.
Відновлений факультет продовжив логіку широкої професійної підготовки, характерну ще для земфаку кінця 1920-х років. Тоді майбутній «організатор території» поєднував геодезію, землевпорядне проєктування, економіку, право, агрономічні знання та інженерну підготовку. Сьогодні до цього кола додалися геоінформаційні системи, GNSS-технології, дистанційне зондування Землі, цифровий кадастр, просторове планування, оцінювання, моделювання та робота з великими масивами геопросторових даних. Технологічний інструментарій змінився радикально, але комплексне бачення території залишилося професійним ядром землевпорядної школи.
Не менш цікавою є спадкоємність культури професійної дискусії. Студенти земфаку 1929 року сперечалися про навчальний план, вимагали кращої геодезичної лабораторії, критикували перевантаженість, говорили про якість практики та про те, які саме компетентності потрібні фахівцеві. Якщо відділити цю полеміку від ідеологічної мови епохи, у ній легко впізнати сучасну університетську розмову про якість освіти. Історія факультету — це не тільки назви структур і дати наказів; це також тривала культура професійної вимогливості до змісту підготовки.
Третя доба пишеться сьогодні
Першу добу цієї історії уособлюють геодезична практика студентів сільськогосподарського відділення КПІ на початку ХХ століття, проєкт межового факультету Київської сільськогосподарської академії 1918 року, курс «Землеустрій» у КСГІ від 1923-го, Київський землевпорядний технікум, меліоративно-землевпорядний політехнікум і землевпорядний факультет КСГІ 1928–1930 років. Це була доба становлення професії, формування навчальних програм, викладацького середовища та першої університетської спільноти майбутніх інженерів — організаторів території.
Другу добу відкрила земельна реформа початку 1990-х років. Відділення землевпорядкування 1991 року, кафедра землевпорядного проєктування 1993-го, факультет 1996-го, перший випуск 23 землевпорядників і подальше розгортання кадастрового, геодезичного, управлінського та геоінформаційного напрямів заклали основу сучасної школи. Вона розвивалася у безпосередньому зв’язку з практичними завданнями земельної реформи, наукою, державним управлінням та технологічною модернізацією професії.
Третя доба пишеться сьогодні. Після повномасштабного вторгнення землевпорядна професія працює в умовах відновлення територій, просторового планування, інтеграції геопросторових даних, захисту прав на землю, охорони земель, оцінювання, гуманітарного розмінування та європейської інтеграції. У цьому контексті визначення випускника земфаку 1920-х років як «організатора території» набуває нового звучання: йдеться про фахівця, здатного бачити землю одночасно як простір права, природний ресурс, економічну основу розвитку, об’єкт точного вимірювання та середовище життя.
Саме з цими питаннями факультет землевпорядкування НУБіП України входить у своє четверте десятиліття. Ювілейна конференція «Земельні відносини у часи змін: європейський вибір та післявоєнне відновлення» 10–11 вересня 2026 року зосередить увагу на адаптації земельного законодавства до стандартів ЄС, інноваційних ГІС-рішеннях для моніторингу територій, геодезії, кадастрі, оцінці нерухомості, екологічному моніторингу, просторовому плануванні та аналізі наслідків війни. У цьому порядку денному дуже виразно відчувається продовження тієї самої професійної традиції: працювати з територією комплексно і відповідально.
Понад століття професійної традиції — і відповідальність за майбутнє
Тридцятиріччя сучасного факультету у 2026 році поєднується з понад сторічною історією землевпорядної підготовки в університеті. Від перших геодезичних практик і курсу «Землеустрій», від Рейтарської, 37 і земфаку КСГІ — до сучасних лабораторій, цифрових карт, супутникових даних і просторових моделей — простежується одна професійна вісь: підготовка людей, які вміють упорядковувати територію на основі знань, точних вимірювань, права, економічного розуміння та відповідальності за землю.
Покоління студентів 1920-х років виходило на багатомісячні практики у складі землевпорядних партій, вручну обчислювало координати, креслило плани, обґрунтовувало проєкти й училося відповідати за самостійну частину землевпорядної роботи. Сучасні студенти користуються супутниковими технологіями, ГІС, цифровими кадастрами й тривимірними моделями. Між цими поколіннями — майже століття технологічних змін і тривала перерва в історії факультетської структури. Крізь десятиліття їх поєднує сформульоване ще 1929 року розуміння місії землевпорядної освіти – готувати не вузького технічного виконавця, а організатора території, здатного бачити землю як цілісний простір господарювання, розвитку й суспільних відносин.
Саме тому 30-річчя факультету землевпорядкування — це не лише дата в університетському календарі. Це нагода з вдячністю згадати тих, хто навчав і навчався на земфаку майже сто років тому, тих, хто повертав землевпорядну освіту до університету на початку 1990-х, і тих, хто сьогодні формує її нову якість. Для факультету, професія якого безпосередньо пов’язана з територією держави, історична пам’ять має цілком практичний зміст: розуміння власної школи додає масштабу сучасним завданням і відповідальності за рішення, від яких залежатиме просторове майбутнє України.
Запрошуємо колег, випускників, здобувачів освіти та професійну спільноту долучитися 10–11 вересня 2026 року до Міжнародної науково-практичної конференції «Земельні відносини у часи змін: європейський вибір та післявоєнне відновлення», присвяченої 30-річчю факультету землевпорядкування НУБіП України. Конференція відбудеться в Києві, у навчальному корпусі № 3 НУБіП України (вул. Героїв Оборони, 15, ауд. 309). Її співорганізаторами разом із факультетом є Всеукраїнська громадська організація «Асоціація фахівців землеустрою України» та Громадська організація «Асоціація сертифікованих геодезистів України». Детальна інформація та реєстрація: