Радіодиктант єдності у НУБіП — коли слово об’єднує серця
27 жовтня в Україні відзначають День української писемності та мови — свято, яке нагадує нам, наскільки вагомим є кожен рядок, кожне слово, кожна літера нашої мови. Традиційно цього дня українці різного віку, з усіх куточків світу долучаються до написання Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності.
НУБіП України щороку пише диктант, єднаючись з українцями всього світу. Сьогодні в аудиторії зібралися студенти, викладачі та представники ректорату на чолі з ректором Вадимом ТКАЧУКОМ. Атмосфера була особливою: легке хвилювання, передчуття спільної справи, тихий шелест аркушів, що ось-ось наповняться живими словами.
Цьогорічний текст мав назву «Треба жити!», а його авторкою стала Євгенія КУЗНЄЦОВА — письменниця, чий роман «Драбина» визнано книгою року BBC-2023. У передмові до диктанту Євгенія зазначила: «Хотілося, щоб у тексті була усмішка. Бо українці нині живуть у таких драматичних реаліях, що заплакати для нас — не проблема». І ця усмішка справді відчувалася: у легких побутових деталях, у теплій інтонації, у світлій іронії. Уже з першого речення читачі впізнали алюзію на відомий вислів Леся ПОДЕРВ’ЯНСЬКОГО: «Жити треба інтєрєсно». Текст пані Євгенії нагадував про важливе: ми не обираємо обставини, але ми можемо обрати, як жити — повноцінно, яскраво, з любов’ю.
Дикторкою цього року стала Наталія СУМСЬКА, народна артистка України. Вона не раз долучалася до флешмобу з написання диктанту, але цього разу саме її голос лунав у прямому ефірі. Трансляцію вів телеканал «Суспільне».
Перед початком диктанту хвилиною мовчання згадали письменників і поетів, які загинули у російсько-українській війні — тих, хто вже ніколи не сяде за чистий аркуш, але залишив по собі слово, яке продовжує жити.
Тим часом у різних куточках світу — від Польщі й Німеччини до Ірландії та навіть антарктичної станції «Академік Вернадський» — українці також долучилися до спільного написання у прямому ефірі.
В аудиторії панувала зосередженість. Хтось із студентів поспіхом закреслював слова, хтось замислено звіряв кожну кому, а викладачі, члени ректорату писали впевнено, майже ритмічно — наче друкарські машинки. Кожен рядок диктанту мав свій відгук: у когось викликав усмішку, у когось — тихий щем. У цей момент час, здавалося, спинився — залишивши лише мигання ручок і єдність сердець, об’єднаних українським словом.
Мить єдності, коли вся країна — і навіть ті, хто далеко від дому, — об’єднуються навколо слова, неможливо забути.
Бо мова — це не просто засіб спілкування. Це те, що нас тримає, навіть коли все навколо змінюється. І поки ми говоримо українською, поки пишемо ці рядки — ми живемо.
