Григорій Тютюнник у вирі свого часу

23 квітня 2020 року
НУБіП України

    «Він мав талант людяності. І вроджений, і вистражданий, – писав про Григорія Тютюнника його молодший брат, відомий письменник Григір Тютюнник. – Справжній талант не дається без болю і муки, як і саме життя. А ще життя не дається без любові. Мало – бачити, мало – розуміти, треба любить. Бо любов – то найвищий дар, який коли-небудь може отримати людина».

За життя Григорія Тютюнника так і не настигла слава – він її зовсім не прагнув. Хотів, щоб читали, хотів, щоб розуміли, а тому писав просто і жив просто, як і ті селяни-хлібороби, що стали героями його роману «Вир». Проживши всього лише 41 рік, письменник зробив значний внесок в розвиток української літератури, залишивши по собі збірку оповідань «Зорані межі», повість «Хмарка сонця не заступить», збірку поезій «Журавлині ключі» і знаменитий роман «Вир», за який письменника посмертно було удостоєно Шевченківської премії.

     Народився Григорій Михайлович 23 квітня 1920 року в селянській родині в селі Шилівці Зіньківського району на Полтавщині.

 

     Український письменник – Тютюнник Григір Михайлович (1931-1980) припадає йому молодшим братом по батькові. Брати Григорій та Григір Тютюнники дістали одне й те саме ім’я Григорій через випадковий збіг обставин. Григорія насправді хотіли назвати Георгієм (Їгором). Записувати дитину відрядили діда по матері, який по дорозі до сільради добряче випив за здоров’я новонародженого. Коли ж потрапив до сільради, то переплутав ім’я і записав онука Григорієм. Про дідову витівку дізналися, коли Їгору-Григорію було вже років п’ятнадцять – на той час у Михайла Тютюнника у новій сім’ї уже підростав другий син, за іронією долі, теж Григорій. Згодом, щоб відрізняли братів, молодшого стали звати Григором. Більше, про відносини братів, що спочатку складалися важко, а потім стали прикладом сильної, світової братерської любові, – можна прочитати в спогадах молодшого брата Григора Тютюнника «Коріння».


Брати Григорій і Григір Тютюнники

     Мати Григорія була вчителькою, батько – теслею. Гриша закінчив Шилівську семирічку, три роки навчався у Зіньківській середній школі №1, яку закінчив у 1938 році. Саме у школі прокинувся й літературний талант – почав писати вірші, котрі побачили світ у зіньківській «районці». Далі – літературний факультет Харківського університету. Закінчити його вдалося лише у 1946 році: з початком війни молодий Тютюнник записався до студентського батальйону і пішов на фронт. Поблизу Білої Церкви був поранений, потрапив у полон, двічі з нього тікав…
     Та страшна війна залишилася у ньому на все життя уламком сталі, що носив під самісіньким серцем. Письменника було поранено в легеню, інколи осколок давав знати про себе – рухався, спричиняючи неймовірний біль. У квітні 1949 року Григорію Тютюннику довелося лікуватися в лікарні у Львові, де він саме працював. Однак лікарі побоялися чіпати осколок. А Григорій «згорав» від високої температури майже два тижні. Чергові лікарі тоді порадили дружині письменника їхати до Києва – шукати Амосова. Микола Михайлович зробив йому операцію, котра тривала чотири з половиною години. Вийшовши з операційної, знаменитий хірург просто втратив свідомість…
     Після воєнних років Тютюнник вчителював, потім був редактором відділу прози журналу «Жовтень», вів активну й напружену літературну діяльність. «Кремезний, середній на зріст, чуб – вихорем на правий бік, ніби відбиток круто завихреної думки. Руки богатирські, пальці великі, пругкі, погляд зосереджений, внутрішньо зібраний, трохи засмучений, завжди лагідний, спокійний. Коли говорив – то відчувалося, що йому немає потреби запевняти «Чесне слово», як клянуться інші. Відчувалося, що його слово чесне, зважене. Було у ньому щось від природи благородне і чисте. У ньому жило внутрішнє добро», – таким Григорій Тютюнник запам’ятався ще одному письменнику і земляку Григорію Нудьзі, з яким він познайомився у Львові, де обоє працювали після війни.
     Якби Тютюнник не став письменником, він обов’язково відбувся б як мовознавець. Бо з приводу одного лише слова Григорій Михайлович міг провести цілу наукову розвідку, а потім прочитати цікаву лекцію. Дуже любив мову полтавського краю і рідну природу. І свій знаменитий «Вир» він писав на Полтавщині у Шилівці: щоліта приїздив до матері Ївги Федотівни на гостини. Жив кілька місяців, проте вдома не сидів: то йшов у ліс писати свій головний твір життя, то мандрував у сусідні села – приглядався до селян, які згодом з'являлися у якості героїв на сторінках його «Виру». А друзям говорив, що ніде так не пишеться, як у рідній Шилівці. Її у романі він назвав Троянівкою, а в описаних краєвидах Троянівки можна легко впізнати річку Ташань, Радьківщину і Беєву гору.
     Роман Григорія Тютюнника «Вир» посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове, але неухильне одужання й відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору.

     Коли береш до рук книгу, то одразу звертаєш увагу на малюнок на обкладинцi: над глибинними плесами звисає вiття дерев. Так i спадає на думку: мабуть письменник змальовує не тихi життєвi заводi, а вир життя, з усiєю складнiстю стосункiв мiж людьми, в яких рiзнi долi й характери, свої погляди та принципи. Прочитавши роман, переконуєшся, що назва «Вир» найбiльш образно розкриває суть змiсту книги.
     Життєвий вир, як i водний, нерiдко буває нещадним, але духовно сильнi люди перемагають його. Долає всякi перешкоди Дорош, коли пiднiмає тваринництво в Троянiвськiй сiльгоспартiлi i коли воює з фашистами. Сильнiший вiд виру i Оксен Гамалiя. Хоч i гине вiн у нерiвнiм бою, але переконливо ясно, що правда на його боцi. Навiть Юля, здавалось би, така легковажна i самозакохана, у найвiдповiдальнiший момент свого життя гiдно витримує iспит на звання справжньої людини. Тютюнникiв «Вир» – це бурхливе життя нашого народу в мирнi днi i звитяжна боротьба з ворогом у грiзнi роки вiйни.
     Голова Троянiвської артiлi Оксен Гамалiя найглибше вкарбовується в нашiй пам'ятi своєю великою людянiстю. Нелегко йому головувати в Троянiвськiй артiлi, багато проблем, що виникають, неможливо розв’язати. Але завжди i всюди Гамалiя переконливо вселяє людям вiру в краще життя. I народ поважає, цiнить його. Не знаючи втоми i спочинку, забуваючи часто про свої сiмейнi справи, Оксен постiйно в турботах про колгосп. Його невичерпна енергiя i сила волi гiдна подиву наслiдування.
     Риси великої мужностi виявляє герой роману, ставши грiзним партизаном-месником, командиром партизанського загону «Iскра». Тут у повнiй мiрi проявляється любов Гамалiї до рiдної Вiтчизни, ненависть до фашистських заброд, турбота про людину. А його героїчна смерть викликає подив навiть у гiтлерiвських потвор, якi оточили вже мертвого Iскру.
     Письменник возвеличує людину, яка йде свiдомо на загибель заради торжества правди, в iм’я перемоги добра над злом.
     Герої роману, кращi люди села – старий Гамалiя i його син Оксен, завiдувач ферми Дорош, Тимко й Орися – серед багатьох коловоротiв життєвого виру вмiють знайти найвищу правду, нею живуть, за неї, коли це потрiбно, не шкодують вiддати життя, бо тiльки правда робить людину красивою, дужою, благородною.
     Отже, письменник-гуманiст Григорiй Тютюнник у романi «Вир» показує багатограннiсть життя українського народу в мирний час, утверджує в позитивних образах високогуманнi людськi почуття, звеличує людей працi i засуджує несправедливу вiйну – найбiльше зло, яке вiн пристрасно закликає вганяти в землю. Він писав про простих людей і їхнє непросте життя, про Охтирку, Опішне, Гадяч, Ворсклу, Псел, Зіньків і рідну Шилівку.
     У листах до матері Тютюнник часто жалівся, що у Львові дуже сумує за рідними місцями: «Я вже, як журавель, стою на одній нозі і виглядаю на схід: чи скоро полечу на свій рідний край?»
     На початку літа 1961 року Григорій Тютюнник написав матері: «Як приїду, то буду відпочивати до самої зими і не візьму з собою ні машинки, ні пера…» Однак приїхати до матері того літа йому так і не судилося: Ївзі Федотівні самій довелося їхати до Львова, аби провести в останню путь свого Горю – 29 серпня у письменника не витримало серце. Ховали його на Личаківському цвинтарі. Коли друзі несли на плечах труну з тілом сина, мати не витримала й викрикнула у горі та відчаї: «Грицю, ну як же це так?..»

     У 1983 режисер Станіслав Клименко зняв за романом письменника художній фільм «Вир».

 

Тетяна Чумак,
доцент кафедри журналістики та мовної комунікації

 

 
 

Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook