Онкологія - не вирок

Використовуйте велетенську силу слова,

зверненого до Бога і Його святих, собі на благо.

Шукайте свій шлях до зцілення.

Із книги "Терновий вінець хвороби"

Мене звати Ліля. Зараз я навчаюсь на 2 курсі магістратури, нашого університету, а в 21 рік мені був поставлений діагноз – лімфома Ходжкіна. В моїй грудній клітині лікарі знайшли лімфовузел розмірами 4х7,5х10 см. Сказати, що в той час рухнув мій світ, – це нічого не сказати і практично промовчати.

Всі ми думаємо, що рак – це не про нас. Ми живемо в ілюзії, що контролюємо своє життя; що якщо все старанно спланувати, то все буде добре, і тут…РАК… Він вже тут (і скоріш за все був деякий час), а ти сидиш в лікарняному коридорі і намагаєшся все це усвідомити. Вночі лежиш, втупившись в стелю, і не розумієш ,чого саме ти і чому саме зараз. Думки різні. Розумні і не дуже. А потім надходить страх, страх над усім. Що таке хімія? Як жити без волосся, вій, брів? Чи буде боляче? Наскільки зміниться твоє життя? Та і взагалі чи воно продовжиться? А, може, це вже кінець і моя історія закінчена?

Чесно кажучи, не зрозуміло, як життя підносить кожному з нас різні випробування і проблеми. Коли я потрапила в лікарню у відділення гематології, то відразу почула дивні слова: «Термінова госпіталізація! Ми втрачаємо її час». До мене, якщо чесно, не відразу дійшла вся суть того, що відбувається. Я навіть не розуміла, що роблю саме в цьому відділенні і чому велика кількість пацієнтів лисі. Вже з наступного дня все почалося. Голки, катетери, крапельниці, хімія, а ще і нудота, рвота, синці на руках, спечені вени і жмені пігулок, так і кожен день, і всі вихідні, і всі свята. Коліна трусяться, але дороги назад немає. Все починається і ти розумієш, що опинився на американських гірках і зійти з них раніше кінця маршруту аж ніяк. Ти летиш вниз на величезній швидкості. Тобі погано, потім дуже погано, а в «особливі дні» єдине, що ти можеш зробити – це відвернутися до стіни і мовчки поплакати. Ти не маєш права показати ці сльози іншим пацієнтам, бо вони, як і ти, борються за життя, а нерви і поганий настрій ми залишаємо десь там далеко в собі. Потім ти розумієш, що це все лише фізичний біль і він буде не завжди. Яка б не була довга ніч і скільки не було б в ній болю, все одно настане новий день і вже буде трішечки легше. Рак – це хвороба, яка лікується, але разом це і боротьба за життя, і, в першу чергу, над самим собою.

У кожного з нас у житті бувають злети і падіння, але життя непередбачуване і може вибити нас з колії. Тоді кожен вибирає сам: здатися і покоритися долі чи набратися сил і терпіння та розпочати боротьбу. Моя доля вирішила перевірити, наскільки я сильна. За життя я трималася руками і ногами, доказуючи їй і собі, що зможу, що я сильна і моє сонце не погасне.

Позаду шість курсів хіміотерапії і одна променева терапія. Всі вони на мою користь, тому що дуже багато сили, здоров’я і терпіння в них вкладено. Кожна хіміотерапія для мене була, як раунд поєдинку, в якому я боролася за своє життя. Рідні, друзі і просто хороші знайомі і незнайомі люди, в кожній боротьбі я відчувала вашу підтримку, ваші молитви, без яких я б не справилася. Дякую усім вам за подароване життя. Без підтримки наших студентів я б не справилася. Частину перемоги я завдячую Вам!

Життя варте того, щоб за нього боротися. Воно ж таке прекрасне, але водночас таке несправедливе. Скільки хороших людей перебуває в онковідділеннях. Комусь не вистачає сили перебороти хворобу, а комусь фінансів, щоб продовжити лікування.

За півроку, що я пролежала в лікарні, я зустріла дуже багато хороших людей, деякі з них стали мені рідними. Це саме та ситуація, коли ти віддаєш людині всю себе, нічого не потребуючи. Коли їх біда – твоя біда, те тепло, що ти отримуєш від них, можна прирівняти до тепла рідної людини.

За час хвороби зустрічаються різні люди, на жаль, деякі з них не дуже тактовні в силу різних причин. Дехто боїться образити, дехто від великої любові може робити дурниці. Таких людей потрібно розуміти, вони теж зіткнулися з цим перший раз і взагалі не розуміють, як їм бути.

З моменту встановлення діагнозу вже пройшло 10 місяців, найважче лікування позаду, моє волосся помаленьку, але впевнено повертається, аналізи стають кращими, слабкість проходить. Не дивлячись ні на що, багато за що я готова подякувати хворобі і всім випробуванням, через які я пройшла: я стала сильнішою; я чітко розумію, що більшість із того, що я раніше вважала «проблемою», не варте моєї уваги, зрозуміла, що означає справжня сім’я, справжні друзі, що кожен новий день – це безцінний подарунок.

Цінуйте те, що маєте, вже тепер я знаю, як ніхто, що рак – це не вирок, а просто хвороба, яка в сучасному світі, слава Богу, успішно лікується.

І на кінець: «Боли не избежать, но страдать от нее не обязательно»!

Лілія Демчук,

студентка магістратури 2-го року навчання ННІ ЛіСПГ