Метр журналістики Анатолій Москаленко: він давав кожному шанс…

20 лютого 2021, 20:48
НУБіП України

 Журналістика в НУБІП України. Пригадаємо як все починалося: у 2017 р. доктор філологічних наук, професор, Заслужений працівник освіти України, член Національної спілки журналістів України Василь Дмитрович Шинкарук зініціював відкриття спеціальності "Журналістика" у Національному університеті біоресурсів і природокористування України. На основі ґрунтовного аналізу об'єктивних потреб сучасного суспільства у висококваліфікованих журналістах нової формації та реальних можливостей гуманітарно-педагогічного факультету одного з найпотужніших університетів країни Василь Дмитрович обгрунтував актуальність і доцільність підготовки фахівців зі спеціальності "Журналістика" у НУБіП, визначив її пріоритети та специфіку, окреслив перспективи та завдання. Пропонуємо екскурс в історію української журналістики, стаття присвячена людині-епосі, засновнику школи української журналістики, публіцисту, державному діячеві, мислителю, професору Анатолію Захаровичу Москаленку.

Яким він був? Самобутнім, людяним, чесним… Професіоналом і дипломатом. Розумів кожного, достеменно володів наймогутнішою зброєю – словом, і дав цю зброю кожному своєму учневі. Умів домовлятися і робити ворогів друзями, тактовно вирішувати принципові питання. Був бездоганним залаштунковим гравцем і сірим кардиналом в політиці і соціальних комунікаціях. В його руках була влада – вся «четверта влада», - саме так він охрестив журналістів.

Був із тих, що випереджають час і залишають по собі не великі статки, а плеяду послідовників.

Народився Анатолій Захарович 12 липня 1934 року в місті Красногорці на Донеччині у родині робітників. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у газетах «Соціалістичний Донбас», «Радянська Україна», в НАН України. 1984 року став деканом факультету журналістики, а згодом директором Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Професор А.З. Москаленко був дійсним членом Міжнародної академії інформатизації, академіком Академії наук вищої школи України та її першим віце-президентом. Відзначений високими державними нагородами — орденами «За заслуги», «Ярослава Мудрого», «Святого Володимира» та званням «Заслужений журналіст України». Автор понад 400 праць, серед яких — підручники, навчальні посібники, монографічні видання: «Основи журналістики», «Сучасна журналістика», «Теорія журналістики», «Сучасна українська преса». У своїй книзі «Теорія журналістики», літературних та публіцистичних творах «І Дніпро, і кручі», «Під небом вічності», «Краплина й море», «Дніпро у вогні», «Твого серця вогонь», «З відкритою душею» наголошує, що слава для вічності лише дим, завдання журналістики – служити суспільству правдою.

   

 Еволюція журналістського фаху була найбільш помітною за часів А.Москаленка. Завдяки своїм родинним зв’язкам із першим президентом України він отримав приміщення Вищої партійної школи для Інституту журналістики, який очолив і відразу задав високу планку професії на всіх її рівнях. Почав серйозну лібералізацію навчального процесу: з’явилися спеціалізації, фахове навчання газетярів, фотокорів, телевізійників і радійників, міжнародників і редакторів. За його плечима партійна журналістика, але інтуїтивно відчував напрям майбутнього і став засновником власної школи фахівців, основоположником сучасної української журналістики. Саме після виходу в світ його монографій за кордоном, лекцій у провідних університетах світу журналістика Незалежної України отримала визнання.

Він робив найважливіше – ліпив професіоналів, особистостей, формував і наставляв. Навіть сьогодні будь-який редакційний колектив сприймає учнів Москаленка по-особливому, як беззаперечних фахівців, бо «у журналістику йдуть, як у ченці», До журналістики професор Москаленко ставився як до способу життя, чогось священного. Його вчення стосувалося не лише загальнофілософських, професійних, а й життєвих істин. 

Зустріч з Учителем 

У просторому світлому фойє колишньої Вищої партійної школи, де завдяки А. З. Москаленку оселився Інститут журналістики, було неймовірно пафосно, і кожен з нас, студентів, відчував свою особливість, свою місію, бо інакше в цих стінах бути не могло. Слова Москаленка ніколи ніхто не спростовував і не обговорював, все сприймалося як беззаперечна істина, в кулуарах захоплювалися кожною його настановою, приміряючи до свого журналістського життя. Коли ми познайомилися з метром, він був в гарному гуморі, щирий і привітний: це було влітку 1997 року під час вступу до Інституту, де він особисто проводив творчий конкурс, спілкуючись з кожним потенційним студентом. З нетерпінням чекала осені, щоб знову побачити Москаленка. Першокурсникам він завжди приділяв чимало уваги: спілкувався персонально з кожним, читав «Вступ до журналістики», З великим захопленням відвідувала його пари, боячись пропустити щось дуже важливе. Мене захоплювали лекції А.З.Москаленка, сьогодні як науковець-практик я розумію, наскільки важливим був перший рік навчання в Інституті Журналістики, наскільки важливими були зустрічі з Метром журналістики – Анатолієм Захаровичем.

Його ставлення до кожного із студентів - дружнє і шанобливе, своє поведінкою він показував: якщо ви тут, якщо ви мої студенти – ви просто приречені на успіх, зобов’язані бути найкращими у журналістиці, бо слово – зброя, а ви – четверта влада. Назад дороги немає. Тепер маєте чітку мету – працювати на Україну, на її імідж, нести правду в маси і бути толерантними.

Люблю прийти в лекційну аудиторію імені Анатолія Москаленка в Інституті Журналістики, посидіти в тиші, і наче чую його промову… про імідж журналіста, яким має бути представник публічної професії. Відповідь така: «Окрім професійності, насамперед акуратним… Наш вигляд – це наше ставлення до оточуючих, наше висловлення поваги – чисте, стримане вбрання і інтерес до того, з ким спілкуєшся». Москаленко - справжній іміджмейкер, який задав високу планку українській журналістиці, дав можливість бути елітою, четвертою владою, а не підбирати крихти на фуршетах. Він знав і демонстрував на власному прикладі, що думки і слова - початок вчинків, тому треба дбати про чистоту духовну.

А. Москаленко ніколи не був байдужим, навіть зі студентами не обмежувався традиційним привітанням. У нього для кожного знаходилося добре слово, запитання, порада чи комплімент. Він, як Наполеон знав кожного свого солдата, мав унікальну пам’ять – міг згадати кожного студента на ім’я і прізвище, сказати, звідки він і хто. Про це розповідає й професор В. Іванов: «Москаленко мав феноменальну пам’ять – він пам’ятав імена всіх студентів і теми їхніх дипломних робіт, якось сказав мені: «Уяви, прокидаюся вночі, а перед очима обличчя, обличчя, люди, люди… і я всіх їх знаю, хоч бачилися раз у житті. За що це мені? Спав би. А так не можу. Як цю пам'ять вимкнути, щоб відпочити?..».

Секрет комунікацій - передусім у його людяності, інтересі до людей і життя. Він вмів не допустити конфлікту, мотивувати й заохочувати.

На власному прикладі переконалася в цьому неодноразово. Зокрема, на зимовій сесії я отримала всі заліки і іспити «автоматом», лише викладач французької мови вирішила не зарахувати мої роботи і позбавити таким чином стипендії, мотивуючи своє рішення тим, що у мене погана вимова і я безнадійна у спілкуванні французькою. Це при тому, що нас в групі було троє студентів, і я не пропустила жодної пари. На прохання займатися додатково, індивідуально викладач наголосила: «Ви чуєте мене: ви безнадійна!» З очима повними сліз і розпачу на серці я пішла до Анатолія Захаровича. Вислухавши мене, він заспокоїв і сказав: «Отже, твоя мова – іспанська! Відсьогодні ти вивчатимеш іспанську». Так перевів мене в іспанську групу, а викладача французької більше в ІЖ не бачили. 

Москаленко «без краватки»

Скульптор у душі кожен, кого торкнувся хоч промінчик педагогічного таланту Анатолія Захарович. Учень Москаленка професор Валерій Іванов ділиться спогадами: «Анатолій Захарович Москаленко зіграв особливу роль у моєму житті. Можна сказати, змінив його. Я прийшов до нього у далекому 1988 р., привіз дослідницькі матеріали з історії луганської преси, які зараз здаються зовсім смішними, попросився до аспірантури. Я не знаю, чому він відгукнувся на моє прохання, не знаю... Можливо, тому, що у нього був принцип: він завжди робив людям добро! Навіть коли людина оступалася, він її не топив, а підтримував. Причому це стосувалося і студентів, і викладачів. Пам’ятаю підготовлені на відрахування списки. Підготовлені, але так і не підписані... "Потрібно дати їм ще шанс", – в цьому був весь Анатолій Захарович. Дати людям шанс! Дав він його і мені».

Анатолій Захарович бачив світ по-особливому легко і з гумором, любив жартувати, його настій передавався усім, хто був поряд.

«А ще був випадок, - розповідає В. Іванов. - Інститут Журналістики приймав на навчання першого студента з Китаю. Приходить хлопчина, хвилюється, говорить щось. Тут Москаленко каже: «О, це англійською, це до Іванова». Я намагаюся з ним порозумітися, але - ні він мене, ні я його. Виявляється, цей студент розмовляв з нами українською. І таких кумедних ситуацій було тисячі. Пригадую, як вже у літньому віці він якось затримав погляд на красивій жінці і каже: «Ну от, час забрав сили, то забери ще й думки про жінок, Боже…»

Якось я звечора потрапив у грозу і заблукав у лісі, а вранці як голова екзаменаційної комісії мав урочисто відкрити іспит. Вбігаю в аудиторію, а Москаленко каже: «Що ти собі дозволяєш?» Я повідав йому історію про свою нічну пригоду, а він у відповідь так мрійливо: «Як же я тобі заздрю, мені б так, такі пригоди! Це смак життя…»

Коли захищав докторську, один із членів комісії пізно ввечері від імені Москаленка подзвонив усім колегам і попросив голосувати проти. Нібито Москаленку самому незручно це казати, але він вважає, що Іванову рано бути доктором. А дружині Анатолія Захаровича Анастасії ця людина теж розповіла, що я - любимчик Москаленка, бо є його позашлюбним сином. .. Ця історія страшенно розлютила Москаленка, він скликав усіх перед моїм захистом і повідомив, що жодних вказівок валити Іванова не давай і попросив голосувати по совісті. В результаті я захистився. А Москаленка всю ніч допитувала дружина і вираховувала, чи був він за 9 міс до народження Іванова у Луганську, заснули аж під ранок.

До мене насправді ставився по-батьківськи, щедрий був дуже. На початку 90-х купив собі мобільник, а там на другий була велика знижка. Він купив ще один і подарував мені Nokia - величиною з цеглину. Це був справді шоковий подарунок, бо для багатьох навіть пейджер був недосяжною мрією, а тут сотовий: «Користуйся, мені з тобою цікаво розмовляти, от я і купив тобі і собі по мобільнику». Що сказати! На вченій раді у мене задзвонив телефон - колеги оніміли від подиву. Це була небачена розкіш.

Він вмів йти в ногу з часом, для нього кожна мить життя – насолода, емоції, спілкування - дорожчі від грошей».

 Під час підготовки статті ми зустрілися з Тарасом Москаленком – онуком Анатолія Захаровича. Тарас – науковець-політолог, дипломат-міжнародник, молодий, амбіційний, упевнений у собі і вірний принципам, які сповідував його дід, пригадує:

Я зростав у родині дипломатів, і ми постійно подорожували. Я дуже любив діда і розумів, що він особлива людина, мене і інших онуків тягнуло до нього як магнітом. Коли мені було 15 років, черговий раз приїхали до Києва, і дід запросив на пішу екскурсію Києвом від Печерських пагорбів до скверика на Гончара. Увесь центр ми зупинялися майже біля кожного будинку, і дідусь годинами розповідав цікаві факти і маловідомі бувальщини. Я пишався, що живу в такому місті і що ці всі історії я чую від діда. Він розповідав з гумором і таємничістю. Пригадую, у скверику на вулиці Гончара, біля пам’ятника льотчику-випробовувачу Чкалову, я обурився: «Навіщо я маю знати про нього, що він такого зробив?» - « А ти маєш знати історію свого рідного міста і своєї країни, ти тут народився і тут живеш, і будеш жити тут, маєш розповісти нащадкам. Цей скверик – колиска української державності, тут неподалік будинок уряду Скоропадського, через дорогу – Грушевського». Він усім серцем любив Київ і навчив мене відчувати це місто, любити Україну.

 Сьогоднішня журналістики програє інформаційну війну, ми втрачаємо в інформаційному плані, і не тільки, на жаль, Південний Схід. Від цього застерігав свого часу А. Москаленко: «Викривлений стиль, скороспілість матеріалів, висновків, що не спираються на глибокі соціологічні дослідження. І як наслідок — інформаційні війни, ігнорування не лише законів і моралі, а й фактів». ЗМІ поступово позбулися щирості, втратили душу і людську суть: мультимедійні медіа диктують моду на мертві жанри: замітку, огляд, статтю, а такі жанри як нарис, фейлетон і памфлет, на жаль, вмерли.

В українську журналістику неодмінно має прийти плеяда творчих фахівців, з нестандартним мисленням. І найважливіше – дотримуватися принципу, який сповідував засновник школи нової генерації журналістів, - "Не зашкодь". І пам’ятати: «Журналістика залежить від часу».

«Немає нічого вічного, немає безсмертя», - говорив Анатолій Захарович.

Він досі живий у нашій пам’яті, у книжках, статтях, у спогадах журналістів кількох поколінь. Функціонує Благодійний фонд "Фонд розвитку журналістики імені Анатолія МОСКАЛЕНКА", кращі молоді журналісти отримують іменні стипендії та премії «Надія». У селі Красногорівка у його рідній школі є музей Анатолія Москаленка І всі ми, його учні, пам’ятаємо: «У журналістів одна група крові», «Журналістика не просто професія, це спосіб мислення».

      

Найболючіше, те - що він «БУВ»… Боляче, що його вже немає…

 Успіхів усім тим, хто обрав фах журналіста. Запрошуємо на навчання.

https://youtu.be/wyUZeKiLa64

 
Вероніка Чекалюк, журналіст, публіцист 
Фото з приватного архіву родини Москаленків, надані донькою Оленою

 

Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook