Мова як чинник формування людини і нації

9 листопада 2020, 14:20

м. Київ

Морально-емоційний фактор: не «всьо равно» і не «какая разніца»
Роль «агітаторів-пропагандистів» у цій надзвичайно делікатній та наукоємній сфері спочатку перехопили вельми емоційні поети і письменники.
Суспільна та індивідуальна свідомість українців, як правило, формувалась ними за допомогою напучувань на кшталт: «та любіть же ви, неправильні, нашу мову, бо вона ж така найбагатша, наймелодійніша, найсопілковіша...», супроводжуваних завзятим розриванням сорочки-вишиванки на ніжній і зболеній душі...
Так, безперечно, - ми маємо достатньо підстав вважати українську мову однією з найдосконаліших. Ще у 1663 р. П'єр Шевальє зазначав: «Мова козаків ... дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та незвичайних витончених зворотів».
Ще раніше турецький мандрівник Ельвія Челебі дав таку оцінку нашій мові: «Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всякі інші».
Але емоційно-образні заклинання на зразок «мова - то душа народу» не переконають прагматичну людину, яка не завжди відчуває, що таке навіть власна душа.
Такі аргументи не могли стати переконливими для відповіді на класичні банальні (але закономірні!) запитання обивателя: все ж таки, «а яка різниця?», «не все ли равно?», «а яка мені і моїм дітям з цього користь?».
Для такої відповіді, яку б зрозуміли не тільки поети-агітатори, але й ті, кого вони переконують.
Тобто, якщо, припустимо, німецька, польська чи японська мови менш багаті та «солов'їні», то чому зрадити свою мову для респектабельного німця, поляка, японця, росіянина і т. д. є аморально, тобто, неможливо?!
Ігнорування мови свого народу не було і зараз не є критерієм моралі в жодній із людських цивілізацій. І і культури, до речі, також…
«Ми не можемо ігнорувати і зраджувати мільйони найкращих, що віддали своє життя для того, щоб наш народ був самим собою», - приблизно так звучить моральна заповідь кожного цивілізованого народу, що дбає про власну спадкоємність.
Зазначений моральний аспект мовної проблеми і у нас в Україні міг би досягти багато, якби відповідні суспільні інститути прагнули працювати в цьому напрямку.
Майже всі найпопулярніші ЗМІ та інші засоби формування суспільної свідомості скуплені людьми і силами, яким, у кращому разі, «всьо равно».

Політичний фактор: «Чия мова, – того і влада»
Фактор мови в політиці (як зовнішній, так і внутрішній) відіграє далеко не останню роль. Мова - важливий державотворчий фактор.
Політичний аспект мовної проблеми найточніше висловили ще древні римляни: «чия мова, - того і влада». Навіть політики-початківці будь-якої держави, окрім нашої, добре засвоюють це правило.
Згадаймо офіційні заяви керівників Росії щодо методів і форм захисту російськомовного населення. Неофіційні ж судження таких осіб взагалі зводяться до формули: російськомовний - значить росіянин (ідентифікаційна функція мови). А, отже, де більшість населення російськомовні, - там і Росія.
Такі ілюстрації є хорошим аргументом для політично свідомих громадян України на користь україномовності. Проте, не основним. І не для всіх
Певні політичні сили в Україні зачаровано слідують за дудкою-обманкою путінських ідеологів, яка веде нас у пастку остаточної русифікації відповідних регіонів.
Яку б фінансову і політичну підтримку за це не отримували зараз ці політики – вона є сиром у новоімперській мишоловці щедрих (поки-що!) російських «спонсорів».
І кожного українського «господаря” Донбасу (Одеси, Харкова чи Дніпра) вони потім легко перетворять на російського васала цих регіонів. Бо на кожного «Рената» у них давно вже є свій «Роман»!
Якби ці люди були хоч трішки далекоглядніші (ну, і не такі жадібні) - саме вони мали б взяти у свої руки процеси повернення «своїх» регіонів до української мови й культури. І в них би це вийшло набагато успішніше, ніж у всіх «поетів» разом взятих!
Бачення й оцінювання постколоніальним народом себе самого не власними очима, а очима колонізатора програмує неадекватне колективне світовідчуття, з відповідною "сліпотою" щодо вибору своїх перспектив розвитку.
Нам продовжують нав’язувати світоглядні переконання, що українська мова, мовляв, ні на що не здатна, особливо на науку, окрім фольклору, і скоро відімре.
«Я не знаю і не хочу знати. Але знаю краще!» – ось інтелектуальна матриця виштампуваних радянською імперією кадрів.
Надмірна, неадекватна антагонізація – одна з головних вад політичного аспекту мовної проблеми в Україні.
І цим грішать не тільки дрімучі нацисти-шовіністи чи особи з совково-малоросійськими комплексами.
Не варто постійно протиставляти українську мову російській: яка з них краща, яка державніша чи «ворожіша».
Цим ми тільки створюємо собі зайвих ворогів. Та й корінь зла - не тут.
Це розумів ще Т. Шевченко, у 1847 р. спокійно радячи нам: «...на москалів не вважайте, нехай собі пишуть по-свойому. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».
В подібних «поетично-політичних» дебатах щодо мови ми мучимося вже четвертий десяток її державного статусу. А результатів малувато. Чому?
Ми вже зазначали, що проблема мови і мовлення є надзвичайно наукоємкою, багатогранною і різнокомпонентною. І вивести її із запустіння можна тільки глибоко усвідомленими, аргументаційно вивіреними та прорахованими засобами.
Незважаючи на численні академічні філологічні та мовознавчі установи, в інформаційному просторі нашої держави майже зовсім не чути аргументів з точки зору функціонально-психологічної сутності мови.
А саме вони у цій сфері є визначальними і вирішальними

Функціонально-психологічний фактор: щоб співробітничати з еволюцією!

В гуманітарних дискусіях і політичних «прєніях» про мову ми зациклилися тільки на єдиній її функції – комунікативній (мова як засіб спілкування).
Мовляв, говори «как удобнєє», лише б тебе розуміли, «лишь бы человек хороший был». Якби це було так просто, то, напевне, за десятки тисяч років своєї еволюції людство давно вже перейшло б на якусь «общепонятну», «удобну» мову.
Наприклад, есперанто чи, ідеально, – мову Морзе (не треба навіть голосові зв'язки напружувати). «Удобно»!
Це жарт. Але такій дійсно смішній побутовій методологічній доктрині байдужих до мови свого народу обивателів наші штатні «агітатори» змогли протиставити, по суті, ще менш переконливу – про вищевказані багатство та «солов'їність» української мови.
Чому аргументи не спрацювали і російськомовні українці масово не повернулися до мови своїх батьків (дідів)?
По-перше, тому, що російська мова – також не бідна і по-своєму мелодійна.
По-друге, тому, що з комунікативної точки зору російськомовний українець не бачить помітної різниці в обміні інформацією тією чи іншою мовами (хоч і тут є проблема, про неї далі).
Тож чому кожній успішній нації і кожній нормальній людині зокрема дано так свято берегти свою мову, – на рівні свідомості і підсвідомості, на рівні особистої та колективної моралі, на рівні звичаєвого і державного права, на інстинктивно-рефлекторному рівні тощо?
Які причини?
І, головне, – яка доцільність?
Відповідь на ці запитання є складовою, а, можливо, й основою відповіді на інше – мабуть, найуніверсальніше: про доцільність існування людини і людства, про їхнє призначення.
Геніально коротко і точно, на наш погляд, на нього відповів Микола Реріх:
«Людина та людство існують у світі для того, щоб співробітничати з еволюцією».
І роль мови в житті людини та спільноти, а отже, і в цьому глобальному співробітництві людей і націй визначається дуже конкретними функціями.
По-перше, крім комунікативної, мова виконує ще: гносеологічну (пізнавальну); експресивну (енергетично-почуттєво-емоційну); творчу, зокрема мислетворчу; номінативну (називну); ідентифікаційну, культурогенеративну, естетичну функції.
А по-друге, в названих функціях мови, власне, і втілені найважливіші психоемоційні, когнітивні (пов’язані зі свідомістю) механізми розвитку людини та нації.
Давайте для більшої наочності в контексті вказаних вище функцій мови трішки покопирсаємося у психіці та бутті людини, яка оперує не своєю національною мовою. Наприклад, уявімо собі вірменина, який вирішив, що йому «удобнєє» і «крутіше» розмовляти в'єтнамською мовою, і на рідній землі, серед рідного народу — «в'єтнамізувати» своїх дітей.
Правда (і ми попереджували), мусимо при цьому трішки вдатися і до науки.
1. Чи може така, неріднонаціональна, мова повноцінно виконувати свою пізнавальну (гносеологічну) функцію?
Ні. Бо пізнання нового завжди ґрунтується на вже пізнаному. А воно, це пізнане, повноцінно може конденсуватися саме в національних традиціях (зокрема, освітніх), культурі, народному досвіді і знаннях тощо, які, власне, відображені в національній мові.
Доктор Л. Пархонюк окремо дослідила мовну проблему з точки зору тільки гносеологічної функції мови і дійшла висновку, що вплив постійного оперування людини нерідною національною мовою несприятливий у пізнавальному, а найбільше – в морально-етичному плані як на народ, так і на особистість
2. Така мова не може повністю виконувати і експресивну функцію.
Бо національний характер, біоенергетика, темперамент, психоемоційний спектр є унікальними для кожного народу і, знову ж, втілені в його – і тільки його – мові.
Це і є той «вогонь в одежі слова»!
«Мова народу є його дух, і дух народу є його мова», – узагальнив колись В. фон Гумбольтд
Будь-яка інша мова, крім ріднонаціональної, навіть найспорідненіша, дисбалансує з вказаними сферами людської сутності, що так чи інакше негативно позначається на індивідуальному розвиткові людини.
3-4. Творча і культурогенеративна функції. Мови – «суть засоби перетворення початкових домовних елементів думки і тому можуть бути названі засобами створення думки», – визначив наш видатний мовознавець О. Потебня у своїй праці «Мова і народність»
Але мова творить не тільки думку. Вона творить культуру народу і сам народ.
Наш народ дуже талановитий, – люблять пафосно прорікати наші політики.
Але талант, як і розум, – тільки передумова творчості. Шлях від таланту, розуму, духовних сил людини до цілісного акту творення веде через дуже складну систему факторів свідомості та підсвідомості, мислення, емоцій, почуттів, волі тощо.
Системоутворюючим чинником і тим універсальним психокодом, який приводить в дію цю складну систему, є мова.
Якщо мова, якою розмовляє і творить людина, відповідає її етногенетичній, етнопсихологічній, етноекспресивній сутності, тобто, простіше кажучи, якщо це мова її народу, то така людина (і такий народ!) є повноцінною творчою та культурогенеративною одиницею.
А якщо ні? «Кожна особа є національна, – дуже жорстко висловився з цього приводу
М. Джілас, – інакше вона ущербна. Кожен національний рух є національним, інакше він наслідуваний».
Отже, та частина будь-якого народу, якій не «все одно» і не «какая разніца», є і буде культуротворчою базою суспільства..
Які докази? – Чинна реальність!
Ми вже згадували про наших учених-академіків. А найкращі композитори, письменники та інші творчі особистості? Це, як правило, люди, сформовані в органічному для них рідномовному середовищі.
Тому ми, українці, будемо завжди цікаві (і потрібні!) людству (та й самі собі) саме як українці, а не «недороссіянє», як люблять нас називати деякі російські шовіністи.
Такою ж мірою це стосується і будь-якого іншого народу.
5. Ідентифікаційна функція. З Г. Сковородою пов’язують нескладний, в принципі, висновок: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе. Якщо ти українець, будь ним... Ти француз? Будь французом. Татарин? Татарствуй! Все добре на своєму місці і своєю мірою. І все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».
Втрачаючи мову свого народу, людина значною мірою втрачає для себе і свій народ, а її народ втрачає таку людину. І не тільки з точки зору ідентифікації.
Втрата ріднонаціональної мови – суть денаціоналізації, тобто – розідентифікації особи. «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову» (Л. Костенко). Що, окрім своєї мови, втрачає така людина?
Наголосимо на наступних тезах, як на визначальних:
Денаціоналізація суттєво послаблює і розбалансовує цілісну систему ціннісних орієнтирів, стимулів та мотивів діяльності, потреб та інтересів, емоцій та почуттів, прагнень та інших психологічних механізмів розвитку людини, органічно пов’язаних з її національністю.
Денаціоналізована людина втрачає зовсім або послаблює одну з базових рушійних сил розвитку особистості – національну свідомість і гідність, а також пов’язаний з ними патріотизм.
Втрачаючи національну гідність, така людина позбавляє основи гідність особисту, дестабілізуючи її, роблячи більш вразливою до негативу.
Тому то в донаціоналізованої людини часто, з одного боку, відсутні моральні дороговкази, а з іншого – моральні табу.
Тепер зрозуміло, що мав на увазі Рікардо (див початок статті), виводячи хліб з честі (себто, в нашому випадку, – ковбасу з мови)?
І чому в нас поголовна корупція стала основним механізмом управління державою?!
Звідси, до речі, і наші передові позиції по СНІДУ, наркоманії, бандитизму і т. д.: небезпечні насолоди майже не мають інших альтернатив для духовно і мотиваційно обкраденої денаціоналізованої людини.
Тому спектр потенційного задоволення в цих людей дуже вузький.
І «ловити кайф», споживати, красти, «дери банити», невпинно збагачуватися – чи не єдина їх місія і «смисл жизні».
Великий О. Потебня сто років тому передбачив причини і наслідки наших проблем, дослідивши, що денаціоналізація «зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише кволим зв’язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення».
Чи зможе національно розідентифікована людина стати членом того народу, мову якого перейняла?
Якоюсь мірою – так. Але процес даного переходу навіть теоретично не досягне 100%-го результату, є вельми енергоємним і містить чимало перепон для індивідуального становлення (див. цитату Яна Парандовського в кінці статті).
6. Естетична функція. Майже риторичне запитання: чи є «російська» (або будь-яка інша) мова Петренка (Петросяна, Петраускаса) з неминучими українськими (чи будь-якими іншими) домішками, інтонаціями, акцентом, експресією тощо такою ж естетично цілісною, довершено-органічною власне російською мовою автентичного росіянина Петрова?
Одноманітно сумна відповідь на це запитання нам щоденно ріже вухо на вулицях Києва, Донецька, Кривого рогу чи Броварів… Неодноразово давали таку відповідь також сатирики та гумористи (як російські, так і українські)!
А П. Мовчан досить чітко сформулював взаємозалежність між естетичною та творчою функціями мови: «Слово творить світ, спотворене слово спотворює його».
Утім, не слід абсолютизувати естетичну функцію мови, як це часто трапляється серед ревних філологів-українізаторів.
Ще одна наша прикра помилка в тому, що надто прискіпливі охоронці чистоти української мови та борці з суржиком розлякали і фактично підштовхнули до русифікації відразу дві категорії людей:
Перша – частина суржикомовних українців центру та сходу України, які вирішили, що їм простіше не виправляти рідну, а перейти на російську мову.
І їхня поганенька російська буде менш помітною (бо справжню російську в Україні знайти нелегко), ніж поганенька українська (яка все ж є)! Звернімо увагу на цей мотив-«аргумент» – він сьогодні є чи не найпоширеніший.
Друга група – російськомовні громадяни, які б, можливо, і заговорили українською, але не захотіли «ковєркать язик» та бути об'єктом втручань щирих і нещирих «доброзичливців».
7. У зв'язку з цим повернемося до комунікативної функції мови, поставивши ще одне запитання:
Чи є «російська» мова наших Петренка, Петросяна, Петраускаса і т.п. тією ж лексично, фонетично, синтаксично, синонімічно, фразеологічно і т. д. багатющою власне російською мовою автентичного Петрова?
І ще одне дуже просте і суттєве запитання: а який словесний запас у середньостатистичного російськомовного українця (вірменина, узбека) порівняно з пересічними рідномовними росіянином та українцем (вірменином, узбеком і т.п.)?
Грунтовно відповісти на нього давно б мали численні профільні установи та інститути. Наші ж дослідження показали цікавий результат: словесний запас російськомовного росіянина і україномовного українця приблизно однаковий. А словесний арсенал російськомовного українця у порівнянні з ними у кращому разі сягає 75%!!!
І цей результат є абсолютно логічним. І детермінованим!
Бо ж звідкіля тому арсеналу взятися, якщо переважна більшість наших російськомовних українців, «варячись у власному соку», свою «російську» мову змушені – в тій чи іншій мірі, на різних нейромовленнєвих рівнях – «перекодовувати» з рідної української.
Навіть – якщо вони впевнені у власній абсолютній російськомовності (це не стосується автентичних росіян, але не будемо далі перевтомлювати читача малопривабливими термінами з нейролінгвістики).
8. Номінативна функція. Кожен народ називає, позначає предмет чи явище так, як він його відчуває, сприймає.
«Різні мови – це не різні позначення одного й того самого предмета, а різні бачення його», – писав ще В. фон Гумбольтд.
Тому, наприклад, українське «ліжко» це не зовсім те ж, що й російська «кровать», «олівець» – не абсолютно те саме, що й «карандаш», а наша «дружина» – не зовсім «жена».
Часто ж слово позначає цілу історичну епоху чи подію даного народу, його питомі культурні, побутові, звичаєві чи інші ознаки.
Дійсно, в мові кожного народу відображені властиві лише йому особливості культурно-історичної долі, світобачення, світовідчуття, світосприйняття і – світотворення.
Чим різноманітніша ця палітра вселюдського світотворення і взаємозбагачення, реріхівського «співробітництва з еволюцією», тим успішніші загальний вселюдський прогрес та еволюція
«Мова – явище космічне» (П.Мовчан). Але вона – явище ще й генетичне.
Генофонд кожного народу формувалися одночасно з особливостями його питомої ментальності, темпераменту, вищої нервової діяльності. І – мови.
Ці особливості закладалися в генах, а психоемоційно, біоенергетично втілювалися в мові та визначалися в тому числі й унікальними для даного ареалу хімічними, фізичними властивостями довкілля.
Особливо – характером взаємодії космічної енергії з рельєфом даної місцевості, знову ж таки, неповторним для кожного етносу (географічний детермінізм).
За видатним гуманістом Яном Парандовським: «Дитина так рано починає розуміти і говорити тому, що здатність до цього успадковується від батьків та попередніх поколінь... Тому, переходячи на іншу мову, людина втрачає і сама, і її нащадки багатовікові надбання рідного народу: історію, культуру, звичаї, генетичну інформацію — все це робить людину неповноцінною, вона не може цілком реалізувати своїх природних здібностей, має починати сама все з початку».

Висновок: втрата ріднонаціональної мови, денаціоналізація (чи то русифікація, чи американізація тощо) є передумовою і механізмом деградації людини і народу.
Не обтяжуймо денаціоналізацією себе і своїх дітей, бо це суперечить самій природі людини і закономірностям її розвитку!
В основі державної гуманітарної ідеології повинна лежати приблизно така формула: людина і нація тільки тоді можуть бути повністю функціональні, якщо їх базова функціональна сфера – мова – виконує усі належні їй функції.
Нею може бути тільки національна мова. В іншому випадку, така людина і нація самі собі створюють штучні перепони до прогресу і ніколи не реалізують себе повністю.
З іншого боку, – штучно створюючи умови для формування в державі іншої протиборчої ідентичності на основі ігнорування ріднонаціональної мови, культури, прагнень і цінностей, влада прирікає суспільство на розкол, який рано чи пізно призведе до його розпаду.

Розгул антиукраїнського шовінізму в українському гуманітарному просторі давно набув форм спланованої ззовні ментальної агресії. Вона готувала і далі супроводжує агресію військову.
Чи є адекватною реакція на цю війну кожного з нас і суспільства?
Почнемо з аксіом. Формування нової людини нового суспільства, творення міцної, консолідованої української нації є найактуальнішою нашою завданням-проблемою. Бо саме консолідовані навколо національної ідеї народи створили потужні і стабільні культурні, політичні та економічні системи своїх держав.
Нагадаємо геніально просту аксіому батька економічної теорії Д. Рікардо: народ, який не має честі, не матиме і хліба!
Тобто: честь, яку повинен мати успішний народ – це і є сума тих національних гідностей кожного з нас, про яку час від часу так настійливо говорить наша інтелігенція та деякі далекоглядні політики.
Максимально спрощуючи різноманітні складні визначення цьому поняттю, знайдемо єдиний сухий залишок його суті: національна ідея – це прагнення бути кращим, зрефлексоване на рівні окремої людини і всієї нації.
Наголосимо, – саме прагнення бути, як постійний стимул, а не самовпевненість, що ми вже такі є, робить національну ідею найуніверсальнішим рушієм прогресу 1) людини; 2) нації; 3) людства.
І нічого іншого світ не винайшов, – будь-які намагання заперечити цю аксіому і піти іншим шляхом ведуть до дестабілізації суспільства і деградації людини.
Національне у творенні та прогресі 1) людини; 2) нації; 3) людства– це не просто ідея, а невідворотна необхідність, що випливає, зокрема, і з природного закону єдності людини, спільноти і навколишнього середовища. Розуміння цієї істини – шлях до створення консолідованої української спільноти і прогресу держави, її нехтування – шлях до хаотичного борсання в океані нерозв'язаних проблем.
Невеселі українські реалії – класична ілюстрація сказаного.
В основі національного лежить мова.
Мова і патріотизм – це ті Божі та вселенські (ідеалістична і матеріалістична концепції тут збігаються) протосили, які програмують унікальність 1) людини; 2) нації та вмонтовують їх у вселюдський прогрес.
Але чому національно-мовні питання не сприяють, а заважають прогресові сучасного українського державо- та націотворчого процесу?
Бо різний рівень розуміння нашими лідерами, суспільними інституціями і громадянами ролі національного в формуванні держави та, особливо, людини є чи не основою причин постійного протиборства між ними.
І знову ж, – чому? Давайте спробуємо розібратися.
Морально-емоційний фактор: не «всьо равно» і не «какая разніца»
Роль «агітаторів-пропагандистів» у цій надзвичайно делікатній та наукоємній сфері спочатку перехопили вельми емоційні поети і письменники.
Суспільна та індивідуальна свідомість українців, як правило, формувалась ними за допомогою напучувань на кшталт: «та любіть же ви, неправильні, нашу мову, бо вона ж така найбагатша, наймелодійніша, найсопілковіша...», супроводжуваних завзятим розриванням сорочки-вишиванки на ніжній і зболеній душі...
Так, безперечно, - ми маємо достатньо підстав вважати українську мову однією з найдосконаліших. Ще у 1663 р. П'єр Шевальє зазначав: «Мова козаків ... дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та незвичайних витончених зворотів».
Ще раніше турецький мандрівник Ельвія Челебі дав таку оцінку нашій мові: «Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всякі інші».
Але емоційно-образні заклинання на зразок «мова - то душа народу» не переконають прагматичну людину, яка не завжди відчуває, що таке навіть власна душа.
Такі аргументи не могли стати переконливими для відповіді на класичні банальні (але закономірні!) запитання обивателя: все ж таки, «а яка різниця?», «не все ли равно?», «а яка мені і моїм дітям з цього користь?».
Для такої відповіді, яку б зрозуміли не тільки поети-агітатори, але й ті, кого вони переконують.
Тобто, якщо, припустимо, німецька, польська чи японська мови менш багаті та «солов'їні», то чому зрадити свою мову для респектабельного німця, поляка, японця, росіянина і т. д. є аморально, тобто, неможливо?!
Ігнорування мови свого народу не було і зараз не є критерієм моралі в жодній із людських цивілізацій. І і культури, до речі, також…
«Ми не можемо ігнорувати і зраджувати мільйони найкращих, що віддали своє життя для того, щоб наш народ був самим собою», - приблизно так звучить моральна заповідь кожного цивілізованого народу, що дбає про власну спадкоємність.
Зазначений моральний аспект мовної проблеми і у нас в Україні міг би досягти багато, якби відповідні суспільні інститути прагнули працювати в цьому напрямку.
Майже всі найпопулярніші ЗМІ та інші засоби формування суспільної свідомості скуплені людьми і силами, яким, у кращому разі, «всьо равно».
Політичний фактор: «Чия мова, – того і влада»
Фактор мови в політиці (як зовнішній, так і внутрішній) відіграє далеко не останню роль. Мова - важливий державотворчий фактор.
Політичний аспект мовної проблеми найточніше висловили ще древні римляни: «чия мова, - того і влада». Навіть політики-початківці будь-якої держави, окрім нашої, добре засвоюють це правило.
Згадаймо офіційні заяви керівників Росії щодо методів і форм захисту російськомовного населення. Неофіційні ж судження таких осіб взагалі зводяться до формули: російськомовний - значить росіянин (ідентифікаційна функція мови). А, отже, де більшість населення російськомовні, - там і Росія.
Такі ілюстрації є хорошим аргументом для політично свідомих громадян України на користь україномовності. Проте, не основним. І не для всіх
Певні політичні сили в Україні зачаровано слідують за дудкою-обманкою путінських ідеологів, яка веде нас у пастку остаточної русифікації відповідних регіонів.
Яку б фінансову і політичну підтримку за це не отримували зараз ці політики – вона є сиром у новоімперській мишоловці щедрих (поки-що!) російських «спонсорів».
І кожного українського «господаря” Донбасу (Одеси, Харкова чи Дніпра) вони потім легко перетворять на російського васала цих регіонів. Бо на кожного «Рената» у них давно вже є свій «Роман»!
Якби ці люди були хоч трішки далекоглядніші (ну, і не такі жадібні) - саме вони мали б взяти у свої руки процеси повернення «своїх» регіонів до української мови й культури. І в них би це вийшло набагато успішніше, ніж у всіх «поетів» разом взятих!
Бачення й оцінювання постколоніальним народом себе самого не власними очима, а очима колонізатора програмує неадекватне колективне світовідчуття, з відповідною "сліпотою" щодо вибору своїх перспектив розвитку.
Нам продовжують нав’язувати світоглядні переконання, що українська мова, мовляв, ні на що не здатна, особливо на науку, окрім фольклору, і скоро відімре.
«Я не знаю і не хочу знати. Але знаю краще!» – ось інтелектуальна матриця виштампуваних радянською імперією кадрів.
Надмірна, неадекватна антагонізація – одна з головних вад політичного аспекту мовної проблеми в Україні.
І цим грішать не тільки дрімучі нацисти-шовіністи чи особи з совково-малоросійськими комплексами.
Не варто постійно протиставляти українську мову російській: яка з них краща, яка державніша чи «ворожіша».
Цим ми тільки створюємо собі зайвих ворогів. Та й корінь зла - не тут.
Це розумів ще Т. Шевченко, у 1847 р. спокійно радячи нам: «...на москалів не вважайте, нехай собі пишуть по-свойому. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».
Вподібних «поетично-політичних» дебатах щодо мови ми мучимося вже четвертий десяток її державного статусу. А результатів малувато. Чому?
Ми вже зазначали, що проблема мови і мовлення є надзвичайно наукоємкою, багатогранною і різнокомпонентною. І вивести її із запустіння можна тільки глибоко усвідомленими, аргументаційно вивіреними та прорахованими засобами.
Незважаючи на численні академічні філологічні та мовознавчі установи, в інформаційному просторі нашої держави майже зовсім не чути аргументів з точки зору функціонально-психологічної сутності мови.
А саме вони у цій сфері є визначальними і вирішальними
Функціонально-психологічний фактор: щоб співробітничати з еволюцією!
В гуманітарних дискусіях і політичних «прєніях» про мову ми зациклилися тільки на єдиній її функції – комунікативній (мова як засіб спілкування).
Мовляв, говори «как удобнєє», лише б тебе розуміли, «лишь бы человек хороший был». Якби це було так просто, то, напевне, за десятки тисяч років своєї еволюції людство давно вже перейшло б на якусь «общепонятну», «удобну» мову.
Наприклад, есперанто чи, ідеально, – мову Морзе (не треба навіть голосові зв'язки напружувати). «Удобно»!
Це жарт. Але такій дійсно смішній побутовій методологічній доктрині байдужих до мови свого народу обивателів наші штатні «агітатори» змогли протиставити, по суті, ще менш переконливу – про вищевказані багатство та «солов'їність» української мови.
Чому аргументи не спрацювали і російськомовні українці масово не повернулися до мови своїх батьків (дідів)?
По-перше, тому, що російська мова – також не бідна і по-своєму мелодійна.
По-друге, тому, що з комунікативної точки зору російськомовний українець не бачить помітної різниці в обміні інформацією тією чи іншою мовами (хоч і тут є проблема, про неї далі).
Тож чому кожній успішній нації і кожній нормальній людині зокрема дано так свято берегти свою мову, – на рівні свідомості і підсвідомості, на рівні особистої та колективної моралі, на рівні звичаєвого і державного права, на інстинктивно-рефлекторному рівні тощо?
Які причини?
І, головне, – яка доцільність?
Відповідь на ці запитання є складовою, а, можливо, й основою відповіді на інше – мабуть, найуніверсальніше: про доцільність існування людини і людства, про їхнє призначення.
Геніально коротко і точно, на наш погляд, на нього відповів Микола Реріх:
«Людина та людство існують у світі для того, щоб співробітничати з еволюцією».
І роль мови в житті людини та спільноти, а отже, і в цьому глобальному співробітництві людей і націй визначається дуже конкретними функціями.
По-перше, крім комунікативної, мова виконує ще: гносеологічну (пізнавальну); експресивну (енергетично-почуттєво-емоційну); творчу, зокрема мислетворчу; номінативну (називну); ідентифікаційну, культурогенеративну, естетичну функції.
А по-друге, в названих функціях мови, власне, і втілені найважливіші психоемоційні, когнітивні (пов’язані зі свідомістю) механізми розвитку людини та нації.
Давайте для більшої наочності в контексті вказаних вище функцій мови трішки покопирсаємося у психіці та бутті людини, яка оперує не своєю національною мовою. Наприклад, уявімо собі вірменина, який вирішив, що йому «удобнєє» і «крутіше» розмовляти в'єтнамською мовою, і на рідній землі, серед рідного народу — «в'єтнамізувати» своїх дітей.
Правда (і ми попереджували), мусимо при цьому трішки вдатися і до науки.
1. Чи може така, неріднонаціональна, мова повноцінно виконувати свою пізнавальну (гносеологічну) функцію?
Ні. Бо пізнання нового завжди ґрунтується на вже пізнаному. А воно, це пізнане, повноцінно може конденсуватися саме в національних традиціях (зокрема, освітніх), культурі, народному досвіді і знаннях тощо, які, власне, відображені в національній мові.
Доктор Л. Пархонюк окремо дослідила мовну проблему з точки зору тільки гносеологічної функції мови і дійшла висновку, що вплив постійного оперування людини нерідною національною мовою несприятливий у пізнавальному, а найбільше – в морально-етичному плані як на народ, так і на особистість
2. Така мова не може повністю виконувати і експресивну функцію.
Бо національний характер, біоенергетика, темперамент, психоемоційний спектр є унікальними для кожного народу і, знову ж, втілені в його – і тільки його – мові.
Це і є той «вогонь в одежі слова»!
«Мова народу є його дух, і дух народу є його мова», – узагальнив колись В. фон Гумбольтд
Будь-яка інша мова, крім ріднонаціональної, навіть найспорідненіша, дисбалансує з вказаними сферами людської сутності, що так чи інакше негативно позначається на індивідуальному розвиткові людини.
3-4. Творча і культурогенеративна функції. Мови – «суть засоби перетворення початкових домовних елементів думки і тому можуть бути названі засобами створення думки», – визначив наш видатний мовознавець О. Потебня у своїй праці «Мова і народність»
Але мова творить не тільки думку. Вона творить культуру народу і сам народ.
Наш народ дуже талановитий, – люблять пафосно прорікати наші політики.
Але талант, як і розум, – тільки передумова творчості. Шлях від таланту, розуму, духовних сил людини до цілісного акту творення веде через дуже складну систему факторів свідомості та підсвідомості, мислення, емоцій, почуттів, волі тощо.
Системоутворюючим чинником і тим універсальним психокодом, який приводить в дію цю складну систему, є мова.
Якщо мова, якою розмовляє і творить людина, відповідає її етногенетичній, етнопсихологічній, етноекспресивній сутності, тобто, простіше кажучи, якщо це мова її народу, то така людина (і такий народ!) є повноцінною творчою та культурогенеративною одиницею.
А якщо ні? «Кожна особа є національна, – дуже жорстко висловився з цього приводу
М. Джілас, – інакше вона ущербна. Кожен національний рух є національним, інакше він наслідуваний».
Отже, та частина будь-якого народу, якій не «все одно» і не «какая разніца», є і буде культуротворчою базою суспільства..
Які докази? – Чинна реальність!
Ми вже згадували про наших учених-академіків. А найкращі композитори, письменники та інші творчі особистості? Це, як правило, люди, сформовані в органічному для них рідномовному середовищі.
Тому ми, українці, будемо завжди цікаві (і потрібні!) людству (та й самі собі) саме як українці, а не «недороссіянє», як люблять нас називати деякі російські шовіністи.
Такою ж мірою це стосується і будь-якого іншого народу.
5. Ідентифікаційна функція. З Г. Сковородою пов’язують нескладний, в принципі, висновок: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе. Якщо ти українець, будь ним... Ти француз? Будь французом. Татарин? Татарствуй! Все добре на своєму місці і своєю мірою. І все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».
Втрачаючи мову свого народу, людина значною мірою втрачає для себе і свій народ, а її народ втрачає таку людину. І не тільки з точки зору ідентифікації.
Втрата ріднонаціональної мови – суть денаціоналізації, тобто – розідентифікації особи. «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову» (Л. Костенко). Що, окрім своєї мови, втрачає така людина?
Наголосимо на наступних тезах, як на визначальних:
Денаціоналізація суттєво послаблює і розбалансовує цілісну систему ціннісних орієнтирів, стимулів та мотивів діяльності, потреб та інтересів, емоцій та почуттів, прагнень та інших психологічних механізмів розвитку людини, органічно пов’язаних з її національністю.
Денаціоналізована людина втрачає зовсім або послаблює одну з базових рушійних сил розвитку особистості – національну свідомість і гідність, а також пов’язаний з ними патріотизм.
Втрачаючи національну гідність, така людина позбавляє основи гідність особисту, дестабілізуючи її, роблячи більш вразливою до негативу.
Тому то в донаціоналізованої людини часто, з одного боку, відсутні моральні дороговкази, а з іншого – моральні табу.
Тепер зрозуміло, що мав на увазі Рікардо (див початок статті), виводячи хліб з честі (себто, в нашому випадку, – ковбасу з мови)?
І чому в нас поголовна корупція стала основним механізмом управління державою?!
Звідси, до речі, і наші передові позиції по СНІДУ, наркоманії, бандитизму і т. д.: небезпечні насолоди майже не мають інших альтернатив для духовно і мотиваційно обкраденої денаціоналізованої людини.
Тому спектр потенційного задоволення в цих людей дуже вузький.
І «ловити кайф», споживати, красти, «дери банити», невпинно збагачуватися – чи не єдина їх місія і «смисл жизні».
Великий О. Потебня сто років тому передбачив причини і наслідки наших проблем, дослідивши, що денаціоналізація «зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише кволим зв’язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення».
Чи зможе національно розідентифікована людина стати членом того народу, мову якого перейняла?
Якоюсь мірою – так. Але процес даного переходу навіть теоретично не досягне 100%-го результату, є вельми енергоємним і містить чимало перепон для індивідуального становлення (див. цитату Яна Парандовського в кінці статті).
6. Естетична функція. Майже риторичне запитання: чи є «російська» (або будь-яка інша) мова Петренка (Петросяна, Петраускаса) з неминучими українськими (чи будь-якими іншими) домішками, інтонаціями, акцентом, експресією тощо такою ж естетично цілісною, довершено-органічною власне російською мовою автентичного росіянина Петрова?
Одноманітно сумна відповідь на це запитання нам щоденно ріже вухо на вулицях Києва, Донецька, Кривого рогу чи Броварів… Неодноразово давали таку відповідь також сатирики та гумористи (як російські, так і українські)!
А П. Мовчан досить чітко сформулював взаємозалежність між естетичною та творчою функціями мови: «Слово творить світ, спотворене слово спотворює його».
Утім, не слід абсолютизувати естетичну функцію мови, як це часто трапляється серед ревних філологів-українізаторів.
Ще одна наша прикра помилка в тому, що надто прискіпливі охоронці чистоти української мови та борці з суржиком розлякали і фактично підштовхнули до русифікації відразу дві категорії людей:
Перша – частина суржикомовних українців центру та сходу України, які вирішили, що їм простіше не виправляти рідну, а перейти на російську мову.
І їхня поганенька російська буде менш помітною (бо справжню російську в Україні знайти нелегко), ніж поганенька українська (яка все ж є)! Звернімо увагу на цей мотив-«аргумент» – він сьогодні є чи не найпоширеніший.
Друга група – російськомовні громадяни, які б, можливо, і заговорили українською, але не захотіли «ковєркать язик» та бути об'єктом втручань щирих і нещирих «доброзичливців».
7. У зв'язку з цим повернемося до комунікативної функції мови, поставивши ще одне запитання:
Чи є «російська» мова наших Петренка, Петросяна, Петраускаса і т.п. тією ж лексично, фонетично, синтаксично, синонімічно, фразеологічно і т. д. багатющою власне російською мовою автентичного Петрова?
І ще одне дуже просте і суттєве запитання: а який словесний запас у середньостатистичного російськомовного українця (вірменина, узбека) порівняно з пересічними рідномовними росіянином та українцем (вірменином, узбеком і т.п.)?
Ґрунтовно відповісти на нього давно б мали численні профільні установи та інститути. Наші ж дослідження показали цікавий результат: словесний запас російськомовного росіянина і україномовного українця приблизно однаковий. А словесний арсенал російськомовного українця у порівнянні з ними у кращому разі сягає 75%!!!
І цей результат є абсолютно логічним. І детермінованим!
Бо ж звідкіля тому арсеналу взятися, якщо переважна більшість наших російськомовних українців, «варячись у власному соку», свою «російську» мову змушені – в тій чи іншій мірі, на різних нейромовленнєвих рівнях – «перекодовувати» з рідної української.
Навіть – якщо вони впевнені у власній абсолютній російськомовності (це не стосується автентичних росіян, але не будемо далі перевтомлювати читача малопривабливими термінами з нейролінгвістики).
8. Номінативна функція. Кожен народ називає, позначає предмет чи явище так, як він його відчуває, сприймає.
«Різні мови – це не різні позначення одного й того самого предмета, а різні бачення його», – писав ще В. фон Гумбольтд.
Тому, наприклад, українське «ліжко» це не зовсім те ж, що й російська «кровать», «олівець» – не абсолютно те саме, що й «карандаш», а наша «дружина» – не зовсім «жена».
Часто ж слово позначає цілу історичну епоху чи подію даного народу, його питомі культурні, побутові, звичаєві чи інші ознаки.
Дійсно, в мові кожного народу відображені властиві лише йому особливості культурно-історичної долі, світобачення, світовідчуття, світосприйняття і – світотворення.
Чим різноманітніша ця палітра вселюдського світотворення і взаємозбагачення, реріхівського «співробітництва з еволюцією», тим успішніші загальний вселюдський прогрес та еволюція
«Мова – явище космічне» (П.Мовчан). Але вона – явище ще й генетичне.
Генофонд кожного народу формувалися одночасно з особливостями його питомої ментальності, темпераменту, вищої нервової діяльності. І – мови.
Ці особливості закладалися в генах, а психоемоційно, біоенергетично втілювалися в мові та визначалися в тому числі й унікальними для даного ареалу хімічними, фізичними властивостями довкілля.
Особливо – характером взаємодії космічної енергії з рельєфом даної місцевості, знову ж таки, неповторним для кожного етносу (географічний детермінізм).
За видатним гуманістом Яном Парандовським: «Дитина так рано починає розуміти і говорити тому, що здатність до цього успадковується від батьків та попередніх поколінь... Тому, переходячи на іншу мову, людина втрачає і сама, і її нащадки багатовікові надбання рідного народу: історію, культуру, звичаї, генетичну інформацію — все це робить людину неповноцінною, вона не може цілком реалізувати своїх природних здібностей, має починати сама все з початку».
Висновок: втрата ріднонаціональної мови, денаціоналізація (чи то русифікація, чи американізація тощо) є передумовою і механізмом деградації людини і народу.
Не обтяжуймо денаціоналізацією себе і своїх дітей, бо це суперечить самій природі людини і закономірностям її розвитку!
В основі державної гуманітарної ідеології повинна лежати приблизно така формула: людина і нація тільки тоді можуть бути повністю функціональні, якщо їх базова функціональна сфера – мова – виконує усі належні їй функції.
Нею може бути тільки національна мова. В іншому випадку, така людина і нація самі собі створюють штучні перепони до прогресу і ніколи не реалізують себе повністю.
З іншого боку, – штучно створюючи умови для формування в державі іншої протиборчої ідентичності на основі ігнорування ріднонаціональної мови, культури, прагнень і цінностей, влада прирікає суспільство на розкол, який рано чи пізно призведе до його розпаду.

Володимир Гонський,
провідний фахівець Відділу виховної роботи
та студентських справ
Навчально-наукового центру
виховної роботи і соціального розвитку

Мова як чинник формування людини і нації

Приймальна комісія

Ректорат