Його іменем названо кафедру садівництва: видатні вчені-садівники Левко та Володимир Симиренки

Славетна історія нашого університету від сільськогосподарського відділення КПІ до дослідницького університету була непростою та багатогранною. Та не лише факультети, кафедри формувались в ті далекі часи, а й книжкові фонди. Сьогодні фонд рідкісних та цінних видань нашої бібліотеки, що є «німими свідками історії» університету, становить близько 3500 одиниць зберігання, з них – 110 видань оцифровані та доступні для перегляду у цифровій бібліотеці НУБіП України. Тож гортаючи сторінки наукових праць, навчальних та наукових видань, що були надруковані в ті часи, дізнаємося багато цікавих фактів.

   Симиренки – родина славних земляків, успішних підприємців і меценатів, котрі вийшли з кріпаків та успішно розбудовували Україну. Із клаптика землі на Черкащині, який купив колишній козак Степан Симиренко, його діти й онуки виростили цілу цукрову імперію. А пізніше – стали засновниками наукового садівництва в Україні. 
   Саме Платон Симиренко, батько Левка Симиренка, був не лише талановитим підприємцем, а й садівником. У своїх садах у Млієві він вирощував й удосконалював різноманітні плодові сорти. Тож не дивно, що його син, Левко став одним із найвідоміших українських помологів. 
     Левко Симиренко почав вивчати рослини ще у батьківському саду, і саме тоді описав відомий усім сьогодні сорт яблук Ренет Симиренка, назвавши його так в честь батька, Платона Симиренка. Володимир Симиренко, син Левка Симиренка, після закінчення агрономічного відділення КПІ, продовжив справу батька, і у 1926-1932 р. працював та очолював кафедру садівництва нашого університету, тож з 2012 р. цій кафедрі присвоєно ім’я проф. Володимира Симиренка. 
     Загалом, досвід садівника Левко Симиренко отримав у Східному Сибіру, куди був засланий після університету через свої політичні погляди.

   Згодом, після повернення додому, Левко Симиренко заснував у Млієві помологічний розсадник, що був першою в Україні лабораторією садівництва такого рівня. Заснований як зазначено в документі, весною 1887 р., за 25 р. цей розсадник на всіх виставках із садівництва отримував найвищі нагороди та почесні грамоти і став найкращим не лише на теренах Російської імперії, а й у Європі.

   Згідно з документами, у 1912 році у своїй помологічній колекції Симиренко мав майже 3 тисячі сортів плодових, ягідних, горіхоплідних і квітково-декоративних рослин. Серед них – 900 яблунь, 889 груш, 350 черешень та вишень, 115 персиків, 56 абрикос, 45 горіхів, а також 166 сортів аґрусу та 937 різних троянд. А крім того, були ще різноманітні хвойні дерева та кущі, бузок тощо.
   Значний відрізок свого життя Левко Симиренко провів у Криму, вперше опинившись там в серпні 1888 р. Він приїхав на півострів «втомлений, з розшарпаними нервами. Але тут непомітно, ніби за помахом чарівної палички, важке минуле стало застеляти туманом забуття і з'явилися бадьорий, умиротворений настрій і жага діяльності». Тож згодом Левко Платонович «розпочав вивчення місцевої природи і садівництва, результатом чого був ряд журнальних статей, а потім і перше видання цієї праці»... Йдеться про велику роботу «Кримське промислове плодівництво», що вийшла в 1891 році і зберігається у фонді нашої бібліотеки. А з оцифрованою версією цієї книги можна ознайомитись за посиланням.

   Ось як починається ця книга: «Я більше, ніж небайдужий до Криму, до його чудових картин природи, до його гір, до його повітря... З ним у мене пов'язано багато найсвітліших переживань, і при кожному новому відвідуванні цього дивовижного краю я опиняюся знову та знову під владою якихось пекучо п'янких відчуттів, як і в найперший приїзд сюди».

   Але найвідоміший плід праці Левка Симиренка – сорт яблука Ренет Симиренка, описаний ним у колекційному насадженні батька, Платона Федоровича Симиренка та названий на його честь. Саме ці зелені яблука відомі кожному українцю.

   Однак фатальний постріл 05 січня 1920 р. обірвав життя видатного вченого. Та його справу продовжив син, Володимир Симиренко, який ще до дванадцяти років добре знав тонкощі садівництва, оволодів методами батька і міг визначати сорти плодових культур. Після закінчення гімназії у 1910 р., він вступив на агрономічне відділення Київського політехнічного інституту, і вже по закінченню якого, стає засновником і головою правління Київського товариства садоводів та ініціює скликання Всеукраїнського з’їзду садівників, на якому його обирають членом ради і бюро. Згодом він переконує керівництво в необхідності організації на науково-виробничій базі помологічного розплідника державної наукової установи – дослідницької станції. Тож Мліївська станція починає працювати з 1921 р., а Володимир Симиренко очолює цю установу протягом наступних десяти років.

   Паралельно розробляє принципи управління садівничою наукою і навіть – керівництво цією галуззю. Вчений прагнув створити у кожній природно-кліматичній зоні помологічну колекцію і науково-дослідну станцію. В цьому його підтримав Микола Вавілов, і у 20-30-ті роки по всій країні з’являється мережа зональних дослідних станцій Всесоюзного інституту рослинництва, а в Україні цю модель втілює Володимир Симиренко, за що його колеги жартома називали «українським Вавіловим». Учені під його керівництвом відновили з руїни промислове вирощування розсади.
   У 1926-1932 рр. Володимир Симиренко працює на одній із найстаріших кафедр нашого університету – кафедрі садівництва, спочатку професором, а згодом і завідувачем цієї кафедри, саме тому у 2012 р. цій кафедрі присвоєно ім’я проф. Володимира Левковича Симиренка.
   Однак в той час, як Мліївська дослідна станція Симиренка запровадила сучасні технології вирощування саджанців, а вчений за три роки створив науково-дослідний інститут генетики в садівництві, над головою Володимира нависли хмари заздрощів і злостивості. А згодом понісся потік анонімок і доносів на видатного вченого, і 1933 р. його заарештували та засудили до вищої міри покарання, яку потім замінили на 10 р. суворого режиму. Наприкінці 1937 р. його звільняють, але вже за три місяці знову заарештовують і у ніч з 17 на 18 вересня 1938 р. розстрілюють у Курську. Реабілітували вченого лише у 1957 р.
   Особливої уваги заслуговують книги Володимира Симиренка: «Плодові асортименти України» (1930 р.) та 2-х томне видання «Часткове сортознавство плодових рослин» (1996 р.). Книга «Плодові асортименти України» є «німим свідком історії», оскільки, дивно, як вона могла зберегтися у фондах нашої бібліотеки, коли автор був двічі репресований (у 1933, 1938 рр.), а потім і розстріляний. Адже всі його наукові надбання були знищені, а книги вилучені з бібліотек. Книга була видана в 1930 році, видавництвом «Радянський селянин». У передмові автор дає коротку характеристику своїй книзі. Розповідає, що рукопис був написаний російською мовою, а на українську мову переклав його батько, Левко Платонович, коли ще був живий. Він же склав і довідник українсько-російських спеціальних термінів, що є в книзі.
   В. Л. Симиренко в своїй передмові дякує своїм колегам П. Г. Краснюку, В. П. Попову, Л. М. Ро, М. А. Борисюку,К. П. Ланге за допомогу у зборі і розробці матеріалів. Як же ця книга змогла потрапити до нас у бібліотеку? Очевидно, вона зберігалась в домашній бібліотеці нашого невідомого читача і була передана до бібліотеки УСХА лише в 1970 році (згідно запису в інвентарній книзі). Господар цієї книги, боячись, що у нього будуть неприємності через її зберігання у власній бібліотеці, корінчик книги зрізав, залишивши букву В., а на обкладинці синім чорнилом замалював прізвище і ініціали автора (В.Л. Симиренка). Оцифрована версія цього видання доступна за посиланням.

   Дивлячись на цю книгу, розумієш які не прості, страшні були 30-50 рр. ХХ століття. Навіть зберігання книг видатних вчених, які були репресовані, було небезпечним для їх власників. 
   Ще більш дивовижною є історія видання іншої книги Володимира Симиренка – двохтомника «Часткове сортознавство плодових рослин», що вийшов аж у 1996 р. У ніч першого арешту Володимира, коли ученого забрали, а родину вигнали на грудневий мороз, дружина і донька встигли захопити тільки рукопис наукової праці. Цей манускрипт донька Симиренка Тетяна пронесла крізь усе життя, в роки еміграції до Канади. А вже після проголошення незалежності України в середині 90-их років привезла і видала двотомник батька на своїй батьківщині. Ось так книга Володимира Симиренка побачила світ за 70 років. До речі, це видання також зберігається в нашій книгозбірні.

   Слід зазначити, що 2020 р. Городищенська районна рада Черкащини оголосила Роком родини Симиренків, адже цього року виповнюється 165 років із дня народження Левка Симиренка, 220 років – Платону Симиренку та 230 років – Федору Симиренку, основоположнику цього славетного роду.

Тетяна Кіщак,
директор наукової бібліотеки