ЧОТИРИ КРАПЛИНИ ДОЩУ НА АВТОГРАФІ СПОГАДІВ ДМИТРА ПАВЛИЧКА
Годину тому (14 квітня 2017 року) повернувся із Хрещатика, де вже втретє за цей тиждень мав щастя зустрічатися із Дмитром Павличком. А спонукала нас на ці направду незабутні зустрічі світла душа письменника Івана Чендея. Цього року в травні йому виповнюється 95 літ від дня народження, отож обласна наукова бібліотека за участі відомого письменника Олександра Гавроша (незадовго до смерті автора «Березневого снігу» записав із ним вражаюче інтерв’ю), дочки письменника Марії Трещак та автора цих рядків готує до виходу у світ книжку, до якої увійдуть статті Чендея про його сучасників, а також спогади його сучасників про нього.
Упорядковуючи архів письменника, серед численних листів я натрапив на листи Д. Павличка, П. Перебийноса, П. Засенка, М.Жулинського, І.Дзюби, В.Дончика та ін. киян. Отож, моє завдання полягало в тому, аби «видобути» спогади згаданих осіб. З під-пера Д. Павличка уже вийшли 2 томи спогадів, зараз письменник працює над упорядкуванням третього тому. Про написання спогадів про Чендея ми домовилися із Дмитром Васильовичем ще в грудні минулого року, коли передав йому копії листів до Чендея. Він дуже зрадів, що ці листи збереглися. До нинішньої зустрічі на Хрещатику ми не раз бачилися з Павличком на різних презентаціях, вечорах. Я кожен раз делікатно нагадував йому про спогади не лише про Чендея, а також про його однокурсника, а мого університетського викладача, відомого літературознавця професора Івана Денисюка. «Напишу пізніше, бо маю дуже багато роботи», – так завжди ствердно відповідав Павличко.
Більшість спогадів про Чендея вдалося уже зібрати, однак бракувало саме Павличкових. Я почав активно «атакувати» пана Дмитра. І ось цей щасливий день настав: 10 квітня Дмитро Васильович зателефонував і радісно випалив: «Несу завтра на набір спогади про Чендея. Приходьте по обіді в редакцію газети «Слово Просвіти» (комп’ютером не користується)». Окрилений, я прибув у зазначений час, звернувся до пані Ольги, яка набирає тексти Павличка, аби забрати спогади. Без дозволу автора вона, зрозуміло, відмовилася так чинити не могла. Я дочекався приходу Дмитра Васильовича, який вручив мені давноочікуваний текст й попросив уважно ці спогади прочитати. У розмові зі мною Павличко згадав ще кілька цікавих епізодів, які опустив при написанні тексту, і я наполіг на тому, що їх треба обов’язково долучити. Він згодився й пообіцяв передати їх пані Ользі на другий день. Рівно через день ми знову зустрілися, я поділився своїми враженнями про ці спогади, ми ще раз уважно перечитали кожну сторінку. Зрозуміло, я надзвичайно хвилювався, як поставиться Дмитро Васильович до моїх міркувань. Однак, я був приємно подивований його прихильністю. Отож, домовилися, що пані Ольга перешле мені перший варіант, куди внесе доповнення, а я вже все зведу до купи й надішлю спогади в Ужгород.
Та тут несподівано втрутилася якась темна сила: електронна пошта не потішила мене текстом спогадів. Телефоную Павличкові, аби з’ясувати, у чому річ. Він спантеличений тим, що сталося, дозволяє мені зателефонувати пані Ользі, яка мешкає за сто кілометрів від Києва. Вже восьма вечора, але, на щастя, вона обізвалася, на щастя, мала із собою флешку, на щастя, вдалося відшукати в селі сусіда з інтернетом. О десятій вечора сів за форматування тексту. Переслав його десь опівночі пані Ользі. Зранку, 12 квітня, у день космонавтики, спогади полетіти світовою космічною павутиною до Ужгорода, до хати Чендея. Дочка Марія прочитала ці спогади й коротенько повідомила таке: «А за Павличка дякую, Ви це зробили!!! Спогад гарний, вірші органічно вплетено у текст, від розповіді віє теплом і, головне, розумінням того, хто Чендей для Закарпаття (моменти, у яких – про мову). Усе, лечу на роботу! Обіймаю! До зв'язку».
У чистий четвер пані Ольга передала чистовий текст авторові. Увечері Павличко зателефонував мені: я не встиг йому прочитати відгук Марії, як він висповідав мене за те, що дописав до його імені звання – Герой України. Павличко сказав, що ніякий він не Герой України, бо насправді герої ті, хто воював в УПА, а тепер воюють та гинуть за Україну на східних теренах у московсько-українській війні. Він наголосив на тому, що вже двічі звертався до адміністрації Президента України, аби там відмінили Указ про його нагороду, але відповіді нема. Він надиктував мені ще деякі уточнення, які я тут же вніс до електронного тексту. Попри все, Павличко згадав ще деякі цікаві моменти їхніх зустрічей із Іваном Чендеєм, а тому ми домовилися про зустріч у п’ятницю.
Вже о 9-ій ранку Павличко мені повідомив, що вставка написана і її треба вдрукувати. Під вечір об 18 год. ми зустрілися на Хрещатику, 13 (у цьому будинку він мешкає). У Києві різко похолодало, час від часу накрапав дощ. Вийшовши з метро, я попрямував до рогу будинку, де ми напередодні попрощалися, коли забирав перший варіант спогадів.
Йдучи по Хрещатику, фіксував деякі цікаві моменти життя міської візитівки. Особливо мені сподобався дідусь-кобзар, який часто в «трубі» на Майдані Незалежності або на Хрещатику виконує на бандурі українські пісні. На цьому ж фото він прямо на сходах якогось бутіка уважно читає свіже число газети. Ефектно виглядав вродливий парубок біля вітрини з рекламними цінами. Виходило, насправді, дуже комічно, оскільки можна зрозуміти й так, що саме цей парубок «коштує» понад 199 грн.
Я так захопився спогляданнями за людьми, що й не зафіксував того моменту, коли Павличко винирнув із арки свого будинку. У чорному із піднятим комірцем балахоні він непомітно підійшов до мене й заскочив за роботою папараці. Ми дружньо привіталися й подалися неподалік на лавку, на щастя, ніким не зайняту. Навпроти нас сиділа пара молодят. Я ж вирішив на цей раз таки зафіксувати для свого архіву зустріч із Дмитром Павличком. Я звернувся до молодика, наголосивши, що той, мабуть, впізнав класика української літератури, і що має щастя його фотографувати. На мій заохочувальний комплімент, Павличко вибухнув філіппікою, що ніякий він не класик і молодь його не знає, а творів не читає. Я намагався це спростувати, та Павличко осмикнув мене й наказав уважно читати його автограф, написаний чорним чорнилом. Правда, парубок таки підійшов до нас і, взявши мій фотоапарат, стежив за нашим живим спілкуванням та ловив у різних ракурсах його миті. Я тішився тим, що хлопчина таки метикуватий, і вже уявляв, які то гарні світлини матиму.
Почерк Павличка своєрідний, але читабельний, правда, дещо я не розумів у написанні прізвищ чеських та словацьких письменників, і сивочолий мемуарист вносив відповідні уточнення. Незадовго до завершення читання тексту (якраз почав накрапати дощ, чотири краплини якого впали на текст й розмили деякі слова. Павличко наказав негайно сховати автограф, що я миттєво виконав) біля нас зупинилися два хлопці (один із них у дуже яскравих штанях зі специфічною бородою та яскравими рум’янцями), які благально дивилися на нас та водночас у їхніх очах сіяла радість.
І тут мене осінило: «Дмитре Васильовичу, от Ви твердили, що молодь Вас не знає, а от подивіться, ці хлопці хочуть з Вами сфотографуватися, бо впізнали українського письменника (ледь не сказонув «Героя України», але вчасно отямився!)». Промовляючи ці слова, я боявся лише одного: ці хлопці зараз спростують мої «умовиводи» й заявлять: «Та ні, ми хочемо Вас ознайомити ….». Адже на Хрещатику, здебільшого, з такими усмішками до людей підходять різного роду проповідники, рекламники, агенти різних фірм і так далі. На щастя, цього не сталося, бо все ж таки – зустріч відбувалася у Страсну п’ятницю, а Бог, попри всі мої гріхи, таки був на моєму боці. Я в цю мить скерував на хлопців знані й незнані мені «мольфарські замовляння», аби вони підтвердили мою версію. І сталося диво: той, що з бородою та в лимонадних ногавицях раптом та несподівано для мене приємно випалив: «Боже, невже я, нарешті, зможу втілити у реальність давню мою мрію: матиму фото із Павличком! Дмитре Васильовичу, та я вже давно хотів до Вас підійти, я Вас часто бачу в автобусі, ви ж їздите на Обухів». Сказати, що я зрадів, то нічого не сказати! Я від щастя завмер… Павличко одразу забув про мою присутність і заскочений тим, що незнайомець знає його улюблені маршрути (підтвердив, бо, виявляється, там десь є його дача!), почав жваво із парубками спілкуватися, розпитувати, хто ж вони такі. Я тут же зафіксував цю мить на фото… Щасливі хлопці невдовзі покинули нас.
Я ж вирішив поглянути, які ж фото з Павличком полишив мій тимчасовий папараці… Мені сперло дух… Жодного фото не було!!! До того ж на моніторі фотоапарату заморгав червоний квадратик, а потім виліз напис: «Замените батарею». Моєму обуренню не було меж: і фото нема та ще й до того мій фотоапарат-«Made in Japan» у присутності Павличка!!! дратує мене мовою окупанта, що треба «менять батарею».
Парубок продовжував мило спілкуватися з дівчиною, але, побачивши моє видовжене обличчя, тут же піднявся й підійшов до мене: «Щось не так?». «На жаль, тут все не так, як Ви так фотографували, що жодної світлини нема?». Виявляється, мій зніяковілий папараці не на ту кнопку тиснув, яка фіксує світлини… І я збагнув, що в цій ситуації Бог не на моєму боці… І опечалений тим, що сьогодні я «не вписався в історію», продовжував далі спілкуватися з Павличком. Але тут же згадав, що маю мобілку, яку придбав колись на наполягання сина Назара (дякую Тобі, сину!). Головне, що вона «фоткає». На моє запитання, чи вміє мій підопічний папараці користуватися цим пристроєм, той щасливо похитав головою на знак згоди. Аби себе реабілітувати, тут же взявся фільмувати наше спілкування з Павличком… (фото додаю! Ура! Я уже вписаний в історію!).
А спілкувалися ми про наше сьогодення. Павличко зустрічався цього дня з Президентом Л.Кравчуком, хвалив його інтерв’ю в газеті «День». На заклик Дмитра Васильовича як голови комітету зі спорудження пам’ятника Франкові в Києві Леонід Макарович перерахував на благочинний рахунок 150 тис. грн. До цієї справи, про що йдеться в останньому числі «Слова Просвіти», маю намір залучити студентів та викладачів мого університету – НУБіП України.
З особливим болем говорив Павличко про нинішню загрозливу політичну ситуацію в країні, про те, що дочасні вибори і Верховної Ради, і Президента не на часі. Найстрашніший ворог, твердив він, – це корупція, яка скувала найвищі ешелони теперішньої, але не нашої влади. Він не переставав повторювати, що спасіння України – це її якнайшвидше входження до НАТО, це пошуки нового очільника держави, який дорожитиме Долею України, а не своїми статками. На його переконання, це має бути військова людина, яка пройшла горнило війни на Сході. На моє запитання, чи маємо ми другого генерала Морозова, ствердно відповів, що так, але його треба шукати … нам усім. Він апелював до тих прикрих фактів періоду свого активного політичного життя, коли наша національно свідома еліта не зуміла об’єднатися навколо якогось одного лідера… Коли я завів мову про Чорновола, то Павличко вибухнув критикою на його адресу щодо його ідеї про федеративний устрій України, оскільки вважає, що саме тоді було закладено оту вибухівку, якою скористалися наші недруги й вороги…
Почав накрапати дощ, зірвався вітрюган, і я провів Павличка до арки… Обмінявшись побажаннями напередодні Великодня, я подався додому, аби набрати доповнення до його спогадів про Чендея та надіслати їх до Ужгорода… Дякувати Богові, що моя зорова пам'ять допомогла мені відчитати (довелося брати в руки й лупу) ті слова, які змили весняні краплі дощу. Аби роки не змили у пам’яті оці передвеликодні зустрічі із Павличком, справді талановитим письменником, справді вірним сином України, занотував усе це зараз. Адже з Дмитром Васильовичем спілкуюся вже понад 20 літ ще з тих часів, коли він очолював Товариство української мови імені Тараса Шевченка та приїздив на моє запрошення до Бердянська, аби підтримати мешканців міста, коли Україна готувалася до референдуму 1 грудня 1991 року. Бердянці віддали тоді понад 80 % голосів за Незалежність, і в цьому велика заслуга й Дмитра Павличка. Але це вже інший сюжет, який потребує окремої оповіді.
14.04.2017, розпочато о 21.00, завершено – о 1.00. 15.04.
професор кафедри української та класичних мов С. Кіраль
