Osvita.ua. Станіслав НІКОЛАЄНКО: через універсальний дизайн до узуфрукта (або Закон «Про професійну освіту» - нове в підготовці фахівців чи пробний камінь в реформування освіти України)
Закон «Про професійну освіту»: нове в підготовці фахівців чи пробний камінь у реформування освіти?
21 серпня 2025 року Верховна Рада України ухвалила новий Закон «Про професійну освіту».
Можна назвати його багатостраждальним, бо він довго готувався, обговорювався, змінювалися підходи до його творення, та все ж депутати проголосували і Президент підписав цей документ.
Попередній Закон, до якого автор цих рядків мав безпосередній стосунок, проіснувавши 27 років, втратив свою чинність. Його метою було збереження і оновлення системи, перехід від радянської підготовки робітництва, формування «трудових резервів» до сучасної, європейської професійної освіти. Минув час і виникла потреба в новому Законі.
Враження від нового Закону «Про професійну освіту» досить неоднозначні. Мені довелося знайомитися з різними редакціями закону, навіть слухати його презентацію більше року тому на колегії Міністерства освіти і науки. Порадувала поправка в Перехідних положеннях щодо змін до Закону «Про державну підтримку сільського господарства», яка прирівняла заклади освіти, які мають сільгоспугіддя та займаються їхнім обробітком, до сільгосптоваровиробників. Це дає змогу сотням ліцеїв, коледжів, закладів вищої освіти отримувати державну підтримку щодо придбання вітчизняних сільгоспмашин, тракторів, а також користуватися пільговими кредитами. Добре, що Закон передбачає недопущення вилучення земель у таких навчальних закладів. Є й інші позитиви.
Проте подальше вивчення закону мною як практиком з досвідом роботи в профтехучилищах, у тому числі й міжнародним, дещо мене розчарувало. Здається, що на фінальній стадії доопрацювань закон втрапив під вплив окремих роботодавців і реформаторів із вищої школи, при цьому голос фахівців, практиків, працівників ліцеїв мало хто слухав.
Здається, що цілі розділи, фрагменти, нового закону переписувалися з проєкту нового реформаторського закону «Про вищу школу». Ініціатори цих змін у вищій школі, мабуть, не наважилися розпочати свої «реформи» саме з університетів, бо так би вони викликали бурю емоцій, не дуже позитивних. Скажімо, вживання таких термінів, як академічна мобільність, індивідуальні освітні траєкторії, автономія, перейменування учнів у студентів, європейська кредитно-трансфертна система, академічна відпустка, нескінченне повторення де треба і не треба, термінів на кшталт «принципи універсального дизайну» та інше свідчить, що я не помиляюся. Хто спробує погуглити ці терміни, той побачить, що стосунку до підготовки робітництва вони не мають.
Не можна погодитися із внесенням авторами закону в преамбулу базового принципу «сталий розвиток». Розумію, що Генеральна асамблея ООН 25 вересня 2015 року виробила 17 глобальних цілей Сталого розвитку, які конкретизовані в Національній доповіді «Цілі сталого розвитку: Україна» у 2017 році. Проте сьогоднішні реалії, війна, руйнування економіки змушують нас говорити не про сталий, а саме про інтенсивний розвиток. Європа хай собі наполягає на сталому розвитку, та ми живемо в інших реаліях і діяти потрібно відповідно.
Звертає на себе увагу ст. 8 закону, яка, як вже говорилось, насичена термінами, які більше стосуються вищої школи, і застосування їх у цьому законі виглядають досить штучно.
З’являється така ніби новація, як вступ упродовж року. Це нормально, адже багато років поспіль профтехучилища, а нині ліцеї, набирали на навчання в різні періоди за різними програмами. Пам’ятаю, як у 1985 році ми готували 6 місяців трактористів на трактори Т-150К, К-700, комбайнерів – взимку і восени, водіїв – у березні.
Декларуючи серед принципів автономію, законодавець одразу ж в п. 7 ст. 10 обмежує цей підхід положенням, що переведення, відрахування студентів регулює виключно міністерство.
Дивною є поява суцільного переходу присвоєння робітничих кваліфікацій Центрами кваліфікацій: без експерименту, без глибокого аналізу новації. Я не проти становлення цих Центрів, їх долучення до оцінювання підготовки фахівців. Але чи готові до цього педколективи і самі Центри, які ще або не створені, або переживають період становлення? Тому ніби демократична норма в ст. 11 щодо запровадження ваучерів на оцінювання результатів у кваліфікаційних центрах виглядає безперспективно.
На мою думку, цей крок є поспішним, він потребує глибокого вивчення, практичного експерименту, перевірки. Дуже не хочеться, щоб не зовсім гарний досвід підготовки водіїв, коли теоретична і практична підготовка здійснюється в ліцеях, школах, а екзамени приймаються в колишніх підрозділах ДАІ, так званих сервісних центрах МВС, поширювалася на всю країну.
Присвоєння кваліфікацій робітникам потребує великої кількості фахівців, практичної бази, матеріалів. Наприклад, кваліфікованому електрику потрібні матеріали, квартира чи частина цеху, де він змонтує мережу, під’єднає двигун чи інше обладнання. Доброму трактористу потрібні трактори, сівалки чи плуги, зварювальникам – сучасні апарати, верстатникам – верстати з ЧПУ і таке інше. То доведеться додатково оснащувати цілі дороговартісні майстерні, лабораторії тощо? Чи є на це кошти?
На мій погляд, найпростіше, коли представники держави, бізнесу, роботодавці, приходять у ліцеї і там приймають іспити, перевіряють сформовані уміння і навички.
Позитивним є наявність у законі положення про поглиблену військову підготовку, навчання юнаків та дівчат за цими програмами.
Хочу з тривогою зауважити, що ст. 18 Закону хоч і говорить про можливість отримання середньої освіти в ліцеї, але нічого не згадується про право випускників ліцеїв продовжувати навчання в університетах, коледжах, зокрема за профільними напрямами, про можливості надання певних преференцій найкращим випускникам як після закінчення навчання, так і після відпрацювання на виробництві.
Ще раз змушений повернутись до початку статті, де вжиті різні терміни, які не зовсім «липнуть» до підготовки робітників. Дивує, що автори свідомо чи несвідомо відійшли від термінів «робітник», «кваліфікований робітник», хоч Національна рамка кваліфікацій їх містить. Не зрозуміло, як тепер бути з Класифікатором професій, кваліфікаційними характеристиками робітничих професій. Хто це все буде змінювати?
Тож педалювання в ст. 20 таких термінів, як ЄТКС, академічна мобільність, міжнародна мобільність, є дещо штучним. Той, хто працював і працює в сучасному професійному закладі, напевно, чухає за вухом, коли читає фразу про «вибір індивідуальної освітньої траєкторії» 15-річним юнаком чи дівчиною з посередніми оцінками у свідоцтві, скажімо, при освоєнні програми газоелектрозварювання на автоматах у середовищі аргону чи зварювані під водою, чи в замкнутих просторах танкеру… Які і звідки візьмуться в такого студента знання, що дозволять йому виходити на власну траєкторію?
Неприємно здивував зміст ст. 21, яка проголошує права і обов’язки працівників ліцеїв. Хотілося б побачити новації щодо гарантій отримання ними житла чи пільгових кредитів, можливості їх оздоровлення, харчування тощо. У довоєнний період досвід такої підтримки викладачів, майстрів існував, і він буде потрібним у майбутньому. Теж саме можна говорити і про ст. 27 щодо оплати праці. Не зайвим було б повторити наявність доплат за стаж, кваліфікацію, надати можливість додатково заробити в майстернях, на полях ліцеїв.
Популізмом з боку народних депутатів-авторів Закону страждають ст. 29 та 30, де мовиться про органи самоврядування в ліцеях. Для порівняння: органи самоврядування співробітників і педагогів вмістилися в 3 пунктах на 0,5 сторінки, а опис прав органів студентського самоврядування розмістився на 5 сторінках і є дуже схожим на опис студентського самоврядування в університетах. Мова про багато прав, фінансування самоврядування, порядок звільнення студента тощо. При цьому автори Закону забули, що студенти ліцею, як правило, є неповнолітніми.
При цьому педрада ліцею може лише заслухати інформацію директора про роботу, а звіт керівника з відповідними висновками відбувається лише перед кількома членами Наглядової ради. Тобто вплив колективу на директора обмежений, але це можуть робити студенти і наглядова рада.
Дуже цікавою є ст. 31, яка присвячена організаційно-правовому статусу закладів освіти. Вона не дає реальних важелів господарювання, проте декларує перехід ліцеїв від форми господарювання в статусі бюджетної установи до статусу неприбуткової державної чи комунальної установи. Йдеться також про існування прибуткового закладу освіти. Що це означає, зупинюся нижче.
Пункт 4 статті 31 відкрито поширює норми Закону на заклади фахової передвищої освіти. Взагалі Закон ніби підсвідомо готує суспільство до ліквідації фахових коледжів, відміни профільного Закону «Про фахову передвищу освіту».
Дивне відчуття викликає ст. 32 щодо створення Центрів професійної досконалості, які мусять поєднувати освітню та науково-дослідну діяльність. Якщо йдеться про науково-дослідну установу, то вона повинна діяти на основі Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність». Якщо ж це об’єднання професійних ліцеїв, то до чого тут наукові дослідження тощо?
Ст. 39 описує права і обов’язки керівника, його підзвітність наглядовій раді, виведення його з-під контролю співробітників. Попередній Закон передбачав звіти директора на загальних зборах, рейтингове голосування при виборах керівника тощо. Тепер цього немає.
Серйозною новацією є поява ст. 42, присвяченої діяльності Наглядової ради. Вона переконливо позбавляє демократичних основ, у тому числі фінансової самостійності колективів, їхніх керівників. Директор повинен погоджувати навіть тендерні процедури з Наглядовою радою в разі перевищення суми тендеру на 5% кошторису. Відразу виникає питання: а чи не є це прямим шляхом до корупції, впливу членів Наглядової ради на фінансові операції? А яка при цьому відповідальність Наглядової ради, її членів за ці порушення? Ніякої.
У правах Наглядової ради великий перелік питань, зокрема, не тільки фінансового, майнового характеру, але й навчального, виховного напрямку. Декларується обов’язковість рішень Наглядової ради для колективу, директора ліцею. А чи компетентна рада видавати подібні рішення, чи є там необхідні спеціалісти? А якщо вони йдуть на шкоду справі? Як бути?
Хочеться запитати, а якими нормами права визначається відповідальність Наглядової ради за її рішення, зокрема фінансово-господарського, майнового, земельного характеру? Передбачаю в майбутньому тут безліч проблем і порушень Закону.
Дискримінаційними є положення нового Закону про обов’язкове звільнення і перепризначення всіх діючих директорів ліцеїв протягом року. Побоююся, що це призведе до певного хаосу в діяльності професійних закладів освіти, реалізації різних схем, кумівства.
На початку статті я заявив про домінування серед авторів Закону представників роботодавців. Прямим доказом цього є ст. 44 Закону «про навчання на робочому місці». Вона має загалом позитивний характер, але чомусь стаття не передбачає присвоєння кваліфікацій Центрами кваліфікацій. Можливо, це і правильно, але чому ж тоді ліцеї не мають такого права, хоча б кращі з них? Я передбачаю, що по дорозі з ліцеїв до Центрів ми не дорахуємося сотень випускників.
Є багато питань до VIII розділу, присвяченого фінансово-економічним відносинам у сфері професійної освіти. Вважаю необхідним прописати в цьому Законі, а також в Податковому кодексі механізм прямої підтримки ліцеїв підприємствами, їх права включати витрати на підготовку кадрів у валові витрати (собівартість продукції) тощо.
Викликає заперечення перетягування горезвісного «формульного підходу» у вищій школі і до життя ліцеїв. Врахування при визначенні розмірів фінансування на наступний рік на основі нормативів, різних відсотків виконання планів набору, кваліфікацій, працевлаштування, обсягу залучених додаткових коштів мають часто-густо необ’єктивний характер, особливо в суспільстві із постійними змінами, непередбачуваними обставинами. Такі кроки можуть дискримінувати працівників, привести колектив до банкрутства. Згадаймо нещодавній виступ педагогів з університету ім. Драгоманова, які цим «формульним підходом» доведені до бідності. Формульний підхід є поверхневим, він не враховує факторів війни, різноманітність впливів на підготовку кадрів, є дискримінаційним і руйнівним. Уявіть ситуацію. На заміну неефективній команді в ліцей приходить нова. А зробити нічого не зможе, бо всі попередні показники «посадять» їхній бюджет. І який вихід?
Коли мене запитали журналісти про моє перше враження від нового Закону, я його назвав інструкцією по позбавленню майна ліцеїв руками Наглядових рад, переведенням їх в статус неприбуткових підприємств з наступною корпоратизацією і приватизацією.
Доказом цього є зміст ст. 66–69 цього Закону, присвячених майновим проблемам. Зокрема, пункти 3, 6 ст. 66 через механізм узуфрукта (чому не обмеженого речового права?) дозволяють передати майно некомерційних державних ліцеїв у заставу або, за погодженням із Наглядовою радою, майно може бути передано в оренду без права викупу.
У ст. 67 законодавець пішов далі: передбачив передачу майна в оренду взагалі без згоди керівника, колективу, лише за волею Наглядової ради. Це повне ігнорування волі педагогів, співробітників. Ст. 68 передбачає навіть дивний механізм передачі майна ліцеїв в управління певним особам. Зауважу, що в ст. 69 проєкту цього Закону була відверта норма, яка передбачала, що майно ліцеїв можна було вилучати і передавати під якісь ефемерні інноваційні проєкти. Її не стало в основній редакції, але нині з’явилася норма про передачу майна на основі договору про співпрацю. До чого привела ця співпраця, можна лише здогадуватися. Маємо безліч прикладів таких договорів у дослідницьких господарствах Національної академії наук. Господарства ледь жевріють. Інвестори процвітають.
До рівня інструкції виписані умови передачі, оренди, стороннього управління ліцеями, проте при цьому законодавець нічого не пише про відповідальність нових власників, соціальні гарантії працівників. Бачимо односторонній рух майна, землі, навчальних комплексів до чужих рук. Підготовка робітників, гарантії для педагогів, майстрів – усе на другому місці.
У Перехідних положеннях є ніби певні запобіжники недопущення грабунку майна, але що заважає десь в куточку Закону про бюджет чи будь-якому іншому внести необхідні зміни і привласнити майно та землю?
Нетерпимим є те, що Закон зобов’язує до 1 вересня 2027 року реорганізувати ліцеї числом 400 і більше студентів (чому 400, а не 300 чи 500?) із бюджетних установ у статус державних, комунальних некомерційних підприємств. Занесено фінансовий ятаган і на невеличкі, в основному сільські, ліцеї чисельністю 150 і менше осіб. З 1 вересня 2028 року уряд не виділяє їм субвенції на професійну підготовку. Живіть, як знаєте.
Перехід ліцеїв у статус комунальних некомерційних установ передбачає, що їхня діяльність мусить регулюватись Господарським кодексом, який скасовано. У прикінцевих положеннях Закону про ліквідацію Кодексу записано, що протягом 3 років усі некомерційні державні комунальні установи мусять корпоратизуватись, тобто 50% їхнього майна буде розпродано. До чого це приведе?
Дивлячись на базові підприємства багатьох ліцеїв, коледжів, ПТУ і СПТУ, можна передбачити, що буде з цими навчальними комплексами. І підуть вони – «по індивідуальній приватизаційній траєкторії» в руки приватних спритників.
Чому я так детально аналізую цей дуже серйозний Закон? Бо, з одного боку, професійна освіта – це велика і важлива ланка відтворення продуктивних сил, а з іншого – це своєрідний пробний камінь у реформування і вищої освіти, і коледжів.
Уряд в особі віцепрем’єра Михайла Федорова і МОН наголошує, що запровадження системи Наглядових рад, передача їм багатьох функцій, у тому числі управління бюджетом, майном, призначення керівників ЗВО – це наріжний камінь політики у вищій школі. Вважаю, що це впевнений шлях позбавлення університетів автономії і самоврядності. Таким шляхом не йшла жодна країна ЄС, а ми ж туди інтегруємося. При цьому викладачі і співробітники, студенти втрачають свій вплив на керівництво вишу, всім заправляє якась ефемерна Наглядова рада, де більшість буде призначена міністерством. Із с. 42 закону «Про професійну освіту» не зрозуміло, яка відповідальність цієї ради, її компетентність, адже вона не тільки призначає ректора, а і визначає стратегію розвитку ЗВО, впливає на проведення тендерів, передачу в оренду майна, управління тощо. Відчутно, що частину розділів Закону «Про професійну освіту» просто «пересадили» із проєкту Закону «Про вищу освіту», який владці тримають у рукаві. Напевно, цим і пояснюються неадекватні стосовно професійного навчання новації – посилання на Європейську кредитно-трансфертну систему як базу для освітнього процесу ліцею.
Другим принциповим постулатом уряду щодо університетів є зміна форми власності. Владці наполягають, щоб університети, як і ліцеї, коледжі, ставали державними некомерційними установами, а отже, їх управління майном підпадало під дію Господарського кодексу, де вони протягом трьох років корпоратизуються, читай – приватизуються. Ось де собака заритий, скаже мудрий читач і матиме рацію! Зрозуміло, що владців цікавить, перш за все, майно, земля, будівлі. Для цього і треба наглядова рада як механізм дерибану.
До речі, у Законі про професійну освіту засвітились і наступні кроки авторів цієї грандіозної оборудки «а-ля Міндич» – дуже ймовірна заміна всіх керівників, читай – ректорів, протягом року після оприлюднення Закону. Ось що чекає насправді частину хитромудрих ректорів, які, керуючись своїми особистими інтересами, заграють із владою, демонструють свій реформаторський нахил.
Коли я провів з фахівцями з питань приватизації, корпоратизації дискусію на предмет того, що чекає науково-педагогічні колективи в результаті цих змін форм власності, корпоратизації, то мої сподівання на можливу хоч десятину чи хоч двадцятину майна для передачі працівникам університетів були просто висміяні. Нас, колеги, нічого не чекає. Матимемо дірочку від бублика.
Про ймовірні дії наглядових рад можна здогадатись на прикладі Наглядових рад «Енергоатому», «Нафтогазу» чи «Укрзалізниці», де члени Наглядової ради купаються у величезних зарплатах у мільйони гривень, а спритники роблять все, що хочуть, з цими підприємствами. Працівники підприємств мають мізерні зарплати, постійні скорочення.
Спостерігаємо за ситуацією в Запорізькому і Карпатському національних університетах, які беруть участь в експерименті, до речі, незаконному, з Наглядовими радами. Повчально, що керівники – ініціатори цих кроків – виявилися за бортом подій. Цікавим є і доля експерименту в столичному авіаційному університеті, який розвалюється на очах, де стільки правди, як у решеті води.
Ситуація із системною корупцією в Україні, спроба під виглядом європейських норм через наглядові ради прибрати до рук останнє, що є в державі – університети, ліцеї та коледжі, примушують нас врешті-решт сказати «стоп» цим зазіханням!
Нещодавно один народний депутат України показав мені свою редакцію Закону про суцільну корпоратизацію всіх бюджетних установ – від лікарень до шкіл. Цих об’єктів майже сто тисяч. Хотів підтримки, почути якусь пораду. Я сказав йому прямо – держава, якій не потрібна школа чи лікарня, ліцей чи університет – потрібна людям? І чи потрібні депутати й урядовці з таким світоглядом? Ясно, що ні!
Варто ще раз наголосити: віри нинішнім парламентарям і урядовцям – ніякої, їхній горизонт дій – забрати майно, збільшити педнавантаження, перевести на контракт учителів тощо. Про дітей, молодь, учителя, громади, країну вони не турбуються.
Проблеми в українській освіті можна викладати в тисячах статей. Цьому сприяє наявна системна криза і повна відсутність якоїсь конструктивної державної стратегії. Аналіз програм у галузі освіти і науки від основних політичних партій, представлених у парламенті, підтверджує, що такі речі просто відсутні. Тож кожна політсила, що приходить до влади, починає все з нуля, грає, що може. Звідси і такі результати.
Тому потрібен серйозний інтелектуальний рух суспільства, освітян і науковців, вироблення серйозної стратегії розвитку країни, її економіки, освітньої галузі. Представники громадськості мають входити до складу Спілки ректорів, Спілки педагогічних, технічних, приватних ЗВО, Асоціації керівників ліцеїв, гімназій, Асоціації агарних навчальних закладів, Асоціації профтехосвіти та інших об’єднань, які мусять виробити Стратегію, Програму розвитку освіти. Затвердження цієї Програми повинно відбутись Освітянським з’їздом чи Вічем, з наступним схваленням її парламентом і Президентом. І потім важка робота на її виконання. Мусить бути заборона на її зміну протягом 10 років.
Нувориші від освіти, всілякі політичні спекулянти, грантожери повинні бути вилучені з цих фундаментальних процесів творення. На теренах історії майбутнє України, і легковажити тут не можна.