Володимир Юрчишин: маю три святині – село, сім’ю і Україну

28 лютого 2015 року

 Володимиру Васильовичу Юрчишину, який очолював наш університет у 1968-1975 роках, 6 березня виповнюється 90 років з дня народження. Про його життєвий шлях і спогади про часи ректорства – у нашій сьогоднішній розмові.

- Володимире Васильовичу, по Вас і не скажеш, що маєте такий поважний вік. От і на це інтерв’ю самотушки прийшли в університет. Як вдається підтримувати таку фізичну форму?

- Напевне, суто селянські гени. Вставати зрання, лягати пізно, працювати в радість. Тож змалечку – як бігав босоніж (не тому, що дбав про здоров’я, а тому, що не було в що взутися) по росяній траві, так і продовжую робити це зараз – (а це вже якраз для здоров’я, хоча і за звичкою) не тільки вранці, а й ввечері. Коли навчався в аспірантурі, пригадую, роздягнуся – і нумо качатися по росі! А ще спиртного не вживаю вже років з тридцять.

Та й взагалі, чи не вся моя рідня – з довгожителів. Мама якихось чотирьох років не дожила до століття, бабуся мала віку більше, ніж я зараз. Не знаю, скільки б прожив батько, якби не забрала війна…

- А як прийшли в науку?

- Довго йшов! Пам’ятаю себе десь з чотирьох з половиною років, а може, трохи старшим, коли вперше взяв у руки журнал «За врожай». Він був мені за абетку, адже на власного букварика грошей сім’я не мала. Отож по ньому і опановував грамоту. Цей журнал приносив додому мій батько, який створив і очолив у нашому селі колгосп. До нього записалися шестеро таких же бідаків, як і мої батьки, та ще двоє «багатих» - у них хати були вкриті залізом (!).

Батько, який мав за плечима два класи, намагався зробити все, щоб його син здобув освіту. Так я став спочатку студентом технікуму, а після війни – Уманського сільськогосподарського інституту, де серйозно і зайнявся наукою. 

Та хочу повернутися до технікуму, який я зміг закінчити тільки по війні. За кілька днів до її початку директор на зборах обізвав одну з наших дівчат негарним словом, що ледве і не призвело до її самогубства. На щастя, цього не трапилося, але я, єдиний, виступив на її захист і почав вимагати від нашого директора вибачення. Натомість з’явився наказ на відрахування з формулюванням «За порушення порядку», а заодно звільнили з роботи батька. І було то 11 червня 1941 року.  Та я і сьогодні не жалкую за той вчинок: він навчив мене боротися за справедливість. А після війни я став студентом вищого навчального закладу –  аж один день (!) побув студентом Української сільськогосподарської академії. Наступного дня нам, першокурсникам, сказали: стипендії не буде, і варто пошукати місце, де її дають. Отак я і потрапив в Умань, в тамтешній сільськогосподарський інститут. Хоча як науковець сформувався уже в академії.

- Ви очолювали Українську сільськогосподарську академію у 1968-1975 роках. Яким пам’ятаєте той час?

- Всяке було. Я був за ліком п’ятим її ректором. Раніше тут керували видатні вчені – Володимир Пересипкін, Павло Пшеничний, Володимир Крамаров, Сергій Лєбєдєв, які робили все можливе для її розвитку. Тож прийняв я вуз, скажімо так, у благословенні часи. Залишалося лише продовжувати. Що, в міру сил і можливостей, і намагався робити. Так з’явився новий факультет – автоматизації сільськогосподарського виробництва, нові спеціальності – розпочато підготовку інженерів-педагогів, відкрито підготовче відділення, побудовано нові корпус і кілька житлових будинків. На Київщині було створено навчально-дослідне господарство «Великоснітинське» - одне з кращих у колишньому Союзі. А колектив який був! Пригадую, коли хотілося відпочити душею, залишав свій ректорський кабінет і йшов у другий корпус до Павла Пшеничного – світила української аграрної науки. Або спілкувався ще з одним корифеєм – Германом Гіммельрейхом. Як це не дивно, але за часів, коли КДБ був всюдисущим, там не знали, що його брат був причетним до діяльності Організації українських націоналістів. А вже це одне могло поставити хрест на кар’єрі чи навіть житті. Та не побоявся – поділився цим фактом з біографії. 

З тих, хто і сьогодні, попри вік, працює в університеті, з теплом згадую Бориса Драганова. З відомим плодоводом Петром Шеренговим, з яким доля повелася досить жорстоко, ми взагалі прожили п’ять років у гуртожитку в Умані. Та й перший проректор нинішнього НУБіП України академік Ігор Ібатуллін, як учений, зростав на моїх очах, готуючи докторську дисертацію у навчально-дослідному господарстві «Великоснітинське». Академік Сергій Кваша, проректор з навчальної і виховної роботи університету, тоді якраз став студентом, і я дякую долі, що з часом наші життєві шляхи перетнулися.  

Зусиллями всіх цих людей Українська сільськогосподарська академія увійшла в п’ятірку кращих у Радянському Союзі, і в жовтні 1975 року дістала перехідний Червоний прапор.

Та про всі ці здобутки, в результаті внутрішніх наукових і партійних чвар, «якось забули». Натомість з’явилися звинувачення, що я розвалив і академію, і НДГ «Великоснітинське», і ще багато чого. Дійшло і до погроз: не підпишеш документів – згниєш, і навіть не в Сибіру.

Тож викликали ректора  УСГА до Москви, у Комітет партійного контролю, де зібралося доносів на десяток справ, – і звідти я повернувся до Києва вже ніким (це при тому, що  ЦК Компартії України не мав жодних претензій!). Єдине, чого не змогли забрати, бо відстояли московські колеги, - це наукові ступені та вчені звання. Хоча і на них, на думку моїх «доброзичливців», я не мав права. 

Та, як бачите, час розставляє все на свої місця. І через сорок років потому про мене у рідному університеті знову згадали.   

- Що, попри життєві перипетії,  Вас підтримує?

- Маю три святині – село, сім’ю і Україну. І дуже хочу, щоб кожен з нас, українців, сповідував цю просту істину. 

- З чим особисто у Вас асоціюється березень, крім Вашого дня народження?

- Він особливий. У березні народилися мої мама і дядько, син і донька. У березні ж закінчив Уманський сільськогосподарський інститут, одружився, став кандидатом наук, обраний член-кореспондентом ВАСГНІЛ. Думаю, достатньо, аби полюбити цю пору.

- Що Ви, як людина з великим досвідом ректорства, порадили б нинішньому ректору? Адже Станіслав Ніколаєнко прийняв університет у складні для вищої освіти і власне цього вишу часи.

- Мати свою стратегію, надійну команду і чітке бачення того, що потрібно робити. Але з цією порадою я дещо запізнився: сьогодні в університеті вже реалізується програма розвитку «Голосіївська ініціатива-2020», яка принесла перші результати.  

Розмову вів Валентин Обрамбальський

6 березня о 12-00 в 228 аудиторії 10-го корпусу Володимир Васильович виступить з лекцією-своєрідним звітом про зроблене. Запрошуємо студентів та викладачів. Буде дійсно цікаво!

 

 

Регіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертацій

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook