Дипломатична Незалежність України

   Протягом 1990-1991 років одночасно з боротьбою за Незалежність України від Радянського Союзу розгорталася не менш важлива робота з налагодження самостійної зовнішньої політики, кінцевою метою чого врешті решт мало стати міжнародне визнання нашої держави.

На той час в Україні вже розгорталися бурхливі події. Громадянська активність призвела до формування Народного Руху України, що висловив однозначну вимогу підвищення рівня суверенітету України аж до її повної незалежності. По всій країні відбувалися масові мітинги на підтримку суверенітету та незалежності – найбільш знаковими подіями стали Ланцюг злуки у День Соборності 22 січня 1990 року, Революція на граніті у жовтні того ж року.

Зарубіжні країни уважно стежили за перебігом подій в Україні. Україна як найбільша совєцька колонія була важливим елементом потужності СССР, тож від подальшого її статусу залежав баланс сил у світовому масштабі. Також вони підтримували процеси демократизації, що відбувалися в тодішньому СССР, але з іншого боку асоціювали їх виключно з Михайлом Горбачовим, тому боялися, що розпад імперії може похитнути позиції Горбачова та повернути до влади тоталітарні сили або ж викличе війну між новими державами, як це сталося в Югославії. Тому до моменту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р. зарубіжні лідери офіційно висловлювалися проти розпаду СССР, хоча на практиці робили все можливе, щоб налагодити тісні контакти з українським керівництвом.
Інтерес до України на Заході зростав з кожним днем. Першою наважилася на власні очі пересвідчитися, а що ж відбувається в українській столиці, тодішня прем’єр-міністерка Великої Британії Маргарет Тетчер. 10 червня 1990 р. відбувся її візит до української столиці. Тетчер не лише провела офіційні переговори – її цікавили думки пересічних киян, тож вона постійно зупиняла кортеж і виходила спілкуватися з громадянами. Крім того, вона стала першим закордонним лідером, що виступив на засіданні Верховної Ради України. Ми цінуємо, що під час широкомасштабної російської агресії 2022 р. британський прем’єр-міністр Борис Джонсон одним із перших зарубіжних лідерів відвідав Україну, продовжуючи традиції, започатковані своєю славетною попередницею.

Але все ж таки найбільшу активність виявляли безпосередні сусіди України – Польща, Угорщина, Чехословаччина. Протягом 1989-1990 рр. вони вже позбулися совєцького диктату, повалили комуністичні режими та встановили демократію. Своїми здобутками вони прагнули поділитися і з близькою їм цивілізаційно Україною.
Важливим виявився візит до Києва міністра закордонних справ Польщі Кшиштофа Скубішевського у вересні 1990 р. Саме Скубішевський став творцем нової європейської політики Польщі та виступив за відмову від будь-яких історичних суперечок у відносинах зі східними сусідами. Під час цього вересневого візиту Україна вперше з моменту свого поглинання СССР підписала двосторонній офіційний документ з іноземною державою - Декларацію про принципи і основні напрями розвитку українсько-польських відносин. Не випадково сучасна Фундація імені Кшиштофа Скубішевського активно підтримує українських студентів і вчених.

Не відставав і президент Угорщини Арпад Генц – колишній дисидент і політвязень як ніхто розумів спільність історичних доль і екзистенційних загроз для Угорщини й України. Вперше він відвідав Україну ще восени 1990 р., а в травні 1991 р. Угорщина уклала з нашою державою цілу низку угод – про співробітництво в гуманітарній сфері, забезпечення прав національних меншин і консульську конвенцію. На той момент, як згадував тодішній очільник української дипломатії Анатолій Зленко, «серед усіх наших сусідів найбільше розуміння… було з боку Угорщини». Віримо, що угорський і український народи зберігають це потужне відчуття солідарності, незважаючи на непродумані слова та кроки політичних діячів і засобів масової інформації.

Міждержавний характер мали й переговори 1990 р. у Києві з президентом Туреччини Тургутом Озалом. В наші дні Туреччина так само підтримує незалежність і територіальну цілісність України, надає важливу для нас військову та дипломатичну допомогу.

Натомість дії Німеччини та США були стриманішими. Німецький канцлер Гельмут Коль турбувався питаннями об’єднання Німеччини, тож будь-які його необережні кроки щодо України могли зірвати процес виведення совєцьких окупаційних військ з Берліну. Разом з тим він знайшов можливість для запрошення голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука до Німеччини – нехай і в Мюнхені, але зустріч двох лідерів відбулася.

Для США першочерговим у міжнародній політиці було досягнення нової угоди з СССР щодо роззброєння, тому тодішній президент Джордж Буш демонстрував підтримку свого совєцького колеги Горбачова. Буш відвідав Київ буквально в переддень проголошення незалежності – 1 серпня 1991 р. Цей крок свідчив про подальше зростання самостійності України на міжнародній арені. І хоча Буш, виконуючи домовленості з Горачовим, офіційно підтримав збереження СССР у формі м’якої федерації, він не виступив напряму проти незалежності України, лише застеріг проти можливого деспотизму чи етнічної ненависті. Вже зовсім скоро США зрозуміли помилковість тодішнього підходу та в подальші роки перейшли до однозначної підтримки в розбудові незалежної Української держави. Нині ми бачимо США нашими ключовими союзниками як у війні з Росією, так і в питаннях суспільних, політичних і економічних трансформацій.

Вже за кілька тижнів після відвідин Києва американським президентом його слова про збереження СССР стали неактуальними у зв’язку з ухваленням Верховною Радою Акту проголошення Незалежності України. 24 серпня 1991 р. стало осьовою подією українського державотворення ХХ століття та визначило подальший розвиток нашої країни як незалежної держави.

Першим іноземцем, який після проголошення Акта про незалежність зайшов до кабінету Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука, був Міністр закордонних справ Мальти та водночас голова Генеральної Асамблеї ООН Ґвідо де Марко. Він, не побоявшись звинувачень совєцького керівництва, взяв на себе сміливість своєю присутністю в Києві охолодити гарячі голови в Москві. Ґвідо де Марко був настільки вражений духом свободи, духом радощів людей, що пізніше говорив: «Я ніколи не забуду, які обличчя були в людей у ті дні». Голова Генеральної Асамблеї ООН висловив впевненість, що ухвалення Парламентом Акта матиме своїм наслідком збільшення вкладу України в діяльність ООН по реалізації принципів її Статуту у міжнародне співробітництво і підтримання миру у світі.

Міжнародні діячі вітали проголошення незалежності України, в Києві протягом наступних тижнів почали з’являтися нові дипломатичні представництва. Не випадково одним із перших відкрилося Генеральне консульство Канади, оскільки саме в цій державі за океаном мільйони українців знайшли свою другу батьківщину, водночас міцно пам’ятаючи про своє коріння. Завдяки мегаактивності української діаспори, Канада і в наш час демонструє не словом, а ділом підтримку Україні.

Проте у 1991 році зарубіжні держави не поспішали офіційно визнавати незалежну Україну. Горбачов заповзято прагнув не допустити виходу України з СССР і маніпулював думкою світової спільноти. Для остаточного підтвердження народної волі було вирішено провести Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, що розставив усі точки над «і», коли більше 90% громадян підтримали Акт проголошення незалежності.

Ця подія знімала усі можливі вагання для інших країн. Розпочався процес офіційного визнання незалежної України. Доходило навіть до того, що канадський посол дуже засмутився, коли дізнався, що польський представник буквально на кілька годин його випередив у врученні офіційної ноти новообраному президенту України Леоніду Кравчуку. В будь якому випадку, ці дві країни – Польща та Канада – були першими. Наступного дня до них приєдналася Угорщина, яка також уклала першу міжнародну угоду уже незалежної України.

На початку 1992 р. процес визнання успішно завершився, а Україна стала членом Наради з безпеки та співробітництва в Європі (сучасна ОБСЄ).
Так було завершено оформлення дипломатичної незалежності України.

Богдан Грушецький,
доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук