СТУДЕНТКА ФАКУЛЬТЕТУ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ПРОДУКЦІЇ АПК МРІЄ ПОЧУТИ ЛИШЕ ОДНЕ: «МИ ПЕРЕМОГЛИ, ВСЕ СКІНЧИЛОСЬ!»

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Я, Крюкова Вікторія, студентка факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК. І це моя історія про війну.

   Ранок 24 лютого 2022 року залишиться не тільки в моїй, а й в пам’яті кожного українця назавжди. Останній мирний день я провела на роботі, а увечері зустрілась з друзями. Тоді ми не здогадувались, що спокійно провести час зможемо не скоро. У нас було багато планів на весну та на літо, ми мріяли подорожувати Україною та за її межами. Ніхто не підозрював, що близько 4:30 все зміниться і наші плани доведеться відкласти на невизначений час.
   Зранку я прокинулася від моторошного шуму. Мені здалось, що то була гроза, яка влучила десь неподалік. Через кілька хвилин після того, як я не могла заснути, я взяла телефон і побачила новини. Було страшно від прочитаного. Але ж цього не може бути, не може в 21 столітті бути повномасштабного вторгнення на територію незалежної держави, на територію нашої Батьківщини! Тоді ми вперше почули цей жахливий звук, звук, що навіює страх, звук сирени. Перша повітряна тривога, і вона не учбова. Неможливо повірити, але це страшна реальність українців в 21 столітті. Далі паніка, всі збирають речі: «Дівчата, що ви берете?» - «Все, бо невідомо коли ми зможемо повернутись».
   Я з невеликого міста Переяслава, що неподалік від Києва. Дзвінок від мами і ці страшні слова: «Почалася війна, збирай речі та їдь до нас». Але як я можу дістатись додому, якщо щойно були вибухи там, кудою мені потрібно їхати? Батьки на роботі, мені потрібно дістатись дому самій. Це була найдовша дорога додому. Найдовша не через затори, а через те, що кожної миті є загроза твоєму життю, а бігти немає куди, ти просто надієшся, що скоро будеш вдома з рідними. І ось я вдома, але від цього не спокійніше. Кожен день як попередній. Життя зупинилось, ми сиділи вдома, а коли чули звук сирени, негайно ховались в укриття. Але один день став особливим, особливо жахливим. Увечері всі мої рідні почали кудись збиратись. На моє запитання куди вони їдуть, мені відповіли, що до бабусі. Але чому так негайно? І скоро комендантська година, все було дуже дивно. Я відчула, що щось трапилось. Я зі страхом чекала повернення батьків. Вони приїхали та коротко сказали: «Зник дідусь». Кілька днів марних пошуків, сльози, в поліції говорять одне: «Ми не можемо прийняти заяву, нам не до цього». По сьогоднішній день ми не знайшли нічого, що могло б допомогти в пошуках. Надія є, але розум говорить інше. Звичайно, є ті, хто відчув біль в тисячі разів сильніший за мій. Але це моя втрата, мій біль, про який я не можу говорити або писати без сліз і мовчати також не можу.
   Зараз, як ніколи потрібна підтримка кожному з нас. Весь світ побачив, які українці сильні та згуртовані. Ми за лічені години збираємо, здавалося б, нереальні суми на підтримку армії. Українці віддають останнє, що мають в центри гуманітарної допомоги. Ми побачили як весь світ підтримує Україну. Ми з друзями допомагали волонтерам плести маскувальні сітки. А мій друг Назар допомагає стареньким людям, їздить до Києва по ліки, які не можна знайти в нашому місті. Назар спортсмен і зараз він організовує безкоштовні тренування з боксу для всіх охочих на міському стадіоні. Всі ми намагаємося бути корисними, докладаємо максимум зусиль, щоб допомогти нашій державі. Але в ці нелегкі часи, потрібна моральна підтримка, щоб були сили допомагати. Я вдячна своїм рідним, близьким та друзям за підтримку.
   Мої подружки з гуртожитку живуть в різних областях України, ми намагалися підтримувати одна одну як тільки могли з перших днів війни. За цей час ми дуже зблизилися, постійно обмінювалися повідомленнями, разом проводили безсонні ночі в укриттях. Ми й досі хвилюємося одна про одну. Часто згадуємо безтурботні дні в гуртожитку, теплі вечори та розуміємо, що раніше не цінували цього, а зараз мріємо повернути той час. Час, коли ми гуляли по Києву, смачно їли в кафе та ходили на навчання до університету. Зараз у нас є можливість навчатися, що трішки відволікає від всього того жаху.
Більшість моїх друзів захищають наше місто в теробороні. Мій дядько захищає нашу країну на передовій. Ми щодня чекаємо від нього повідомлення та молимось, щоб все було добре, щоб нарешті все скінчилось, щоб повернувся дідусь і ми знову зібрались великою родиною. Вся Україна чекає того моменту, коли можна зітхнути з полегшенням. Але я не знаю чи настане той момент, бо хіба можна забути весь той жах, біль, який ми зараз переживаємо. Хіба можна пробачити, здавалося б, народу, який був пліч-о-пліч з нами в світовій історії. Невже можна повірити, що українці тікають закордон, а в тому ж числі і до Німеччини від війни, яку почала росія. Ми ніколи не забудемо і не пробачимо!
   Наразі у моєму місті налагоджується той ритм життя, який був до війни, але існує загроза як і по всій території України. Вже близько місяця я знаходжусь на території Німеччини. Я в безпеці, але всі мої рідні досі перебувають на території України, вони вдома, а їхній дім хочуть безжалісно забрати. Мама наполягає на тому, щоб я ще залишалась тут, адже в будь-який момент ситуація в місті та країні може кардинально змінитись. Містечко, в якому я тимчасово проживаю, досить маленьке. Населення становить близько 26 900 осіб. З початку війни сюди приїхало майже 50 українців. Я познайомилась з двома родинами з України. Вони втекли від війни з житомирської та київської областей. В однієї мами дві дочки, а в іншої п`ятеро діток. Боляче дивитись в ті дитячі очі, наповнені страхом та болем.
   Я пам`ятаю звуки вибухів, які чула в Києві, пам`ятаю звук сирени. Я хочу, щоб війна закінчилась і всі ці звуки залишились лише в пам`яті українців. А може одного дня ми всі прокинемось і усвідомимо, що це був сон? Ні, це не сон, це жахливі реалії 21 століття. Вислів «мирне небо» набув нового значення для нас. А слово «війна» навіює емоції, яких не відчували ніколи раніше. Ці емоції: страх, біль, страждання…
   Недавно мені виповнилося 19 років. Цей день мав би бути щасливим для мене, але хотілося тільки плакати. Адже наша рідна Україна зараз бореться за право на вільне існування. Чому постійно наш народ має виборювати кров`ю свою незалежність? Зараз весь світ знає про те, що ми українці, ми вільні, ми сильні, і ми переможемо! Ми вдячні Зброєним Силам України, які щодня доказують свою мужність, відданість, які роблять все для того, щоб ми спали спокійно.
   Зараз я мрію повернутися додому, почути лише одне: «Ми перемогли, все скінчилось!». Я уявляю той день, коли українці будуть святкувати перемогу, коли з Польщі, Німеччини, Італії та інших країн повернуться всі на Батьківщину. Але чи буде щастя в тих очах? Наше життя ніколи не стане колишнім. Вбито тисячі мирних жителів, тисячі хлопців, які захищали нашу землю, знищено міста, тисячі будинків. Потрібно не мало років, щоб все це відновити. Але пам`ять не зітреш і не відновиш. Ми будемо пам`ятати весь той жах.

Я вірю в перемогу, вірю в ЗСУ і в те, що зовсім скоро ми повернемось додому, де пануватиме мир!
Я українка, і я цим пишаюсь!
Слава Україні!

Крюкова Вікторія
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК