Молодість, обпалена війною

24 квітня 2022 року

     Моєму поколінню випало жити у буремні часи, про які нащадки читатимуть в історичних книжках: при занепаді і розпаді радянської імперії, при відродженні на мапі світу незалежної України та болісному переформатуванні її колись соціалістичної економіки на ринкових засадах упродовж кризових дев’яностих років, прийняти розумом і серцем дві революції 21-го століття, Помаранчеву та Гідності, які волею та звитягою пасіонарної патріотичної частини суспільства не дали країні зійти на манівці зі шляху до політичної і економічної незалежності та викристалізували національну ідею. Гаряча фаза війни з росією, розпочата путінським режимом у 2014 році з анексії Криму та гібридної агресії на Сході, та її продовження у формі повномасштабного військового вторгнення в Україну, стали ще одним важким випробуванням міцності держави, згуртованості її нації та сили духу українців. 

     Нинішнє покоління моїх студентів-четвертокурсників факультету тваринництва та водних біоресурсів – це діти нового тисячоліття, народжені після 2000 року. Про доленосні події, які відбувалися у житті незалежної України протягом перших двох десятиліть її нової історії, вони знають, переважно, із документальних фільмів та розповідей батьків і наставників. Нажаль, і на їх молоді роки припало важке випробування війною.
     На наших очах відбуваються історичні, доленосні події. Відомо, що час стирає спогади, пам'ять позбавляється дрібних деталей минулого. Якось під час розмови на одній з організаційних годин спонтанно виникла ідея – записати колективні спогади четвертокурсників про випробування перших днів від початку повномасштабної військової агресії росії, про те, в яких умовах молодим людям довелося жити, вчитися, працювати і допомагати країні в супротиві безумному агресору. Матеріал для публікації збирали досить довго. Дехто із студентів вважали, що в їхніх буденних справах не було нічого яскравого, героїчного, придатного для опублікування. А ті, хто пережив жахи окупації, не мали великого бажання згадувати про той час. Однак, поступово було зібрано низку спогадів, на основі яких підготовлено цю колективну розповідь.
     Згадують друзі-однокурсники, Ігор Іванов і Олександр Нероденко:
     «Перед ранком 24 лютого наша кімната у гуртожитку раптово прокинулася від звуків вибухів. Перші хвилини перебували у стані розгубленості, адже ніхто не розумів, що відбувається, аж поки не прочитали новин з Інтернету про початок підступного військового вторгнення путінської росії до України. Все сталося так раптово, спочатку не знали, що робити. Спостерігали з вікна гуртожитку, як люди ще до світанку почали масово виходити з будинків із речами, кудись їхали або йшли пішки. За декілька годин на стоянці перед гуртожитком практично не залишилося автівок.
     Ми з Олександром та нашою подругою Вікторією почали думати: як бути? Де безпечніше перебувати? Чим зайнятися, чим допомогти країні? Вирішили залишитися в гуртожитку на декілька ночей. Облаштувалися в підвалі будівлі разом із тими, хто також залишився».
     Через декілька днів, одного ранку, ми виїхали разом до смт Володарка Київської області, де нас прихистив у своїй родині Антон Буханевич, наш однокурсник. Відразу по приїзду разом із Антоном намагалися вступити до місцевої територіальної оборони, але отримали відмову на підставі того, що тероборона вже набрала достатньо людей. Отже, ми взялися допомагати всім, чим могли: будували барикади на опорних пунктах, здавали кров у лікарні, в‘язали маскувальні сітки. Не забували також про допомогу по господарству бабусі нашого друга, у якої ми зупинилися.
     Іноді вночі було чути вибухи зі сторони Білої Церкви, часто звучала повітряна тривога. Задля безпеки ми спускалися до погреба. Не забували і про навчання, оскільки війна війною, а весняну сесію ніхто не відміняв. 9-го березня вирушили в Хмельницьку область, де наразі і перебуваємо».
     Згадує Сергій Якушев:
     «Перед війною я проживав у Бучі. Напередодні бойових дій виїхав на відпочинок додому, до міста Буринь Сумської області. 24 лютого, о 6 ранку, прокинувся від вибухів, а вже о 12-й до міста в’їхала велика кількість танків та іншої ворожої техніки. Почались постріли з танкових гармат, автоматні черги, але спочатку значних пошкоджень будівель і загиблих серед цивільних майже не було. Місто опинилося в окупації. Продовольчі товари і продукцію першої необхідності в магазинах швидко розібрали, тож людям доводилось їздити об’їзними шляхами поза блокпостів росіян, щоби купити необхідне в інших містах. Кожного дня через місто їхало дуже багато ворожої техніки. Так тривало майже місяць. Наприкінці березня розпочалося виведення ворожої техніки з міста. Її колони постійно супроводжували гвинтокрили. Лунали постріли, було пошкоджено ряд будинків, поранено і вбито декількох цивільних мешканців. Після виходу останньої колони росіяни підірвали за собою міст, який з'єднував нас із іншими населеними пунктами. До міста увійшли наші війська. З моменту звільнення міста вся моя сім'я приймає активну участь у волонтерській роботі, а я також встигаю допомагати по господарству і намагаюся не пропускати онлайн-занять в університеті».
     Зі спогадів Ані Ткаченко:
     «У моїй історії, мабуть, немає нічого героїчного або особливого. 24 лютого я з молодшим братом виїхала з Києва до бабусі, в село на Кіровоградщині. Основний час присвятила навчанню і організаційній роботі, адже я є старостою курсу. Допомагаю бабусі по господарству, навчаю братика, слідкую за новинами з фронту. Тримаю кулачки за наших воїнів-захисників і чекаю Перемоги, зустрічі з друзями і знайомими у мирному Києві».
     Згадує Ілля Унінець:
     «Проживав в Ірпені разом із сім’єю. Там же і зустріли війну. Поряд з Ірпенем знаходиться Гостомель, тож бойові дії на летовищі і поблизу нього було дуже добре чути. Перший тиждень, за винятком вибухів довкола, пройшов відносно спокійно, а на початку березня та частина міста, у якій ми знаходилися, потрапила під щільний обстріл росіян. Десь числа з 5-го ми фактично жили у підвалі. Не було ні мобільного зв'язку, ні газу, не вистачало питної води, а довкола стояли російські війська. Жахи окупації для нас, на щастя, тривали відносно недовго: вже 9-го березня, завдяки новинам по радіо, ми дізналися про евакуацію та, з ризиком для життя, змогли вибратися з окупованої території. Дякую моїм друзям та факультету, які переживали за мене і закидали СМС-ками телефон та повідомленнями – електронну пошту і соцмережі. При першій нагоді я всім їм відповів. Наразі наздоганяю пропущене у навчанні, допомагаю родині у домашніх справах».
     Зі спогадів Діани Пащук:
     «Війна застала мене вдома, у Рівненській області. Я проживаю недалеко від Рівненської АЕС, об’єкту підвищеної техногенної небезпеки. Після того, як пройшов шок і оговталася від новини про початок військового вторгнення ординців з росії, я вирішала допомагати, чим можу, в обороні країни: займалася волонтерством (збирала одяг для вимушених переселенців), допомагала бійцям охорони АЕС у придбанні ними різноманітних товарів, отриманні посилок з пошти, готувала їжу батьку, який є бійцем тероборони. Намагаюся, по-можливості, відвідувати онлайн-заняття з усіх дисциплін, завдяки чому вдалося без втрат пройти проміжну атестацію».
     Згадує Віка Балабайка:
     «Наприкінці лютого розпочалася відкрита фаза війни росії в Україні. Настали часи важких випробувань для кожного українця. Кожен з нас сприйняв те, що відбулося, по-своєму. Спершу мені було дуже важко морально: перші почуття – страх за майбутнє, розгубленість. На зміну їм поступово прийшла рішимість: як не крути, а треба жити і, по-можливості, справлятися з ситуацією.
     Від початку бойових дій я змінила три місця перебування. Звичайно, доводилося адаптуватися до всього. Працювала, вчилася. Це мій останній рік навчання на здобуття ступеня бакалавра. Я вдячна адміністрації Університету і деканату, всім викладачам, які дали нам можливість вчитися під час війни, які з розумінням відносяться до перепон у навчанні, таких, як вимкнення світла або перебої із зв’язком».
 
     Підсумовуючи розповіді студентів, маю зробити висновок: у нас прекрасне молоде покоління, яке загартовується у вирі війни. Ніхто з оповідачів не впав духом, не втратив віри у перемогу добра над злом. Кожен на своєму місці робить те, що має робити, аби наблизити час Перемоги. Ми, Українці – вільний і незламний народ, який ніхто не зможе поставити на коліна!
Слава Україні!
 
Розповідали студенти 4 курсу,
спеціальність 207 – водні біоресурси та аквакультура
Авторський текст ‒ доцент Василь Коваленко
 

 

Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook