МИ ПОЧАЛИ ЦІНУВАТИ НЕБО БЕЗ АВІАБОМБ

8 квітня 2022 року
НУБіП України

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

 

 

   Чи замислювалися ви колись, скільки часу потрібно, щоб зламати людське життя? Хтось скаже місяць, інші-рік, думки точно будуть різними. Мене звати Павленко Влада, мені 19 років, я українка, і можу сказати, що моє життя зламали за секунду.
   Саме так, для того, щоб змінити буденність, знадобилася одна секунда, вистачило одного запуску ракети. Як з’ясувалося,цього цілком достатньо, щоб поділити життя на “до” та “після”. І я навіть не буду наймати детективів, щоб знайти винуватця. Адже майже десяток років знала його ім’я- це росія. Політика вбивства та фашизму, варварства та антигуманізму жила поруч, у сусідній державі, яку прийнято вважати “братским народом”.
   Я з дитинства мешкала у мальовничому містечку Фастів,що поблизу столиці. Ошатні вулички, зелені парки, повні дитячі майданчики, моє перше кохання та матусина колискова. Тут пройшло моє дитинство, прозвучало перше слово, і найголовніше- тут живуть мої рідні та друзі. Це саме те, що я ніколи б не змогла взяти з собою у тривожну валізу. Туди можна вмістити документи, ліки, речі першої необхідності, але ніяк не вистачить місця для щирих почуттів та незабутніх спогадів.
   З 24 лютого 2022 року в моє життя увірвалася війна. Без жодних попереджень та запитань. Нещадно знивщивши усю буденність, затьмаривши пам’ять чорними сторінками історії. Перші три дні війни я провела в укритті. Так, це саме те слово, яке ми найчастіше зараз бачимо на вулицях та чуємо з вуст інших. І це те, чого ми ніколи не чули раніше. Та хіба міг хтось подумати, що на рідній землі доведеться ховатися від ракет та снарядів? Спочатку було дуже лячно, адже до нас долинали вибухи з навколишніх міст та сіл. Люди щоразу набирали повні груди повітря, коли чули свист над головою.
Я пам’ятаю ці беззахисні дитячі очі, котрі запитували у мами: “Вони справді хочуть нас вбити? Але я ж ще маленький…” І досі стоїть перед очима сталева і водночас ніжна посмішка матері, яка не може пояснити, чому її малюк проміняв іграшки на підвал. Їй болить за маленьку дитину, за хороброго чоловіка, який віддано захищає народ. Проте відчувалася і незламна міць мого народу: як тільки хтось починав наспівувати мелодію гімну, усі підхоплювали його та несли через свої уста. Люди ділилися їжею, котру мали з собою, простирадлами, матрацами- загалом усім, чим могли. У цьому вся суть української нації.
У перервах між повітряними тривогами ми встигали випити гарячого чаю, зігрітися та підготуватися до наступного походу в бомбосховище. Кожного разу ставали все більш досвідченими, звичними до навколишньої ситуації. Але звикнути до вибухів так і не змогли. Саме тому зібрали речі та покинули домівку.
   Зараз я знаходжуся у привітному польському містечку, яке було б дуже комфортним та гарним у мирний час. Проте зараз воно здається мені таким чужим, таким несхожим на мою Україну. Натомість людям тут геть не байдуже. Щодня я зустрічаю десятки волонтерів, котрі збирають гуманітарну допомогу для мого народу. Коли вони чують українську-то вітають посмішкою, але без зусиль можна помітити, що в очах пробивається біль. У декого з них рідні та близькі перебувають в “гарячих” точках нашої держави. Вони мають потребу в їжі, і навіть воді. Саме тому ці небайдужі люди допомагають іншим, з надією, що хтось так само допоможе їх родині.
   Мені здається, саме зараз кожен з нас неабияк розуміє фразу “жити одним днем”. Ми почали цінувати небо без авіабомб, будинок з цілими вікнами та стінами, обійми, якими так рідко обмінювалися, слова, які так боялися сказати.
   І навіть зараз, перебуваючи в безпеці, я не можу спокійно спати. Мій тато залишився там. Він боронить рідний край, щоб скоріше сказати: “Можна їхати додому”. Мені й досі ввижаються звуки обстрілів, плач дітей.Навіть страшно уявити: із початку ХХ століття ще не було покоління українців, яке б не застало війни. І кожного разу люди кладуть своє життя за свободу. За право бути на своїй землі. Найбільший жах я відчуваю, коли слухаю перехоплені розмови окупантів. З яким захопленням вони розказують про те, як когось згвалтували або викрали чиїсь речі. Невже їх істинна сутність і справді така? Хіба можна змалку привчати дитину до вбивств та мародерства? Закладати диктаторські чесноти? Мабуть, мені не зрозуміти цього. Адже в мені навпаки виховували добро та гуманність.
   До війни я була досить чемною дівчинкою, та зараз важко підбирати слова, щоб описати вбивство та знущання. Проте тепер я знаю точно, що про Україну говорить увесь світ! Ми залучені підтримкою, а отже, правда на нашому боці. Ми не вони, а вони точно ніколи не стануть нами. Адже у них є тільки армія. А ми маємо народ, підтримку, мужність та честь. Ми маємо право на свободу. У нашій країні своїх не вбивають, а навпаки- годують та надають допомогу. Ми здатні лікувати навіть ворога. Саме таким є українське серце.
   Я часто мрію про звичайну ранкову каву в Києві, про прогулянку з друзями. Хочу почати день без тривожних новин та хвилювань. А ще так хочеться на море в наш Крим… Як бачите, цінності змінилися. Тепер кожна українська дівчина мріє не про айфон, а про хлопця із ЗСУ. Адже з такими точно не страшно. Більше не хочеться дорогих прикрас, проте з’явилося нестримне бажання поїхати до бабусі в село та поспілкуватися з нею до пізньої ночі. А ще тепер я зрозуміла, навіщо щороку саджати картоплю, закривати огірки та помідори.
   Росія поклала початок розквіту України, адже ми відбудуємо ще кращі міста. Тепер наша нація має особливий престиж серед інших країн світу. Нас хочеться підтримувати, поважати, до нас хочеться приїхати та потиснути руку простому чоловіку, котрий носить гідне звання - українець.
Наша держава стане центром квітучої Європи. Московщина ще більше посилила бажання українців до свободи, до розквіту, до свідомого мислення. Шкода лише, що ціною сотень дітей, матерів та захисників.
  Олександр Довженко казав: «Ми б’ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, — за Батьківщину». Ці слова стали відлунням сьогодення. Вони вкотре пронизують серця тих, хто є громадянами величної держави- України. Кожен з нас упевнено знає мету та став на свій тил: жінки варять їжу та шиють одяг для чоловіків, а вони ж- віддано захищають рідні поля, міста та будинки.
   Нехай кожне серце якнайшвидше стане спокійним. Вулички наповняться щасливими людьми. І кожен з нас затамує подих у передчутті миру! І буде весна! Там, де ми стоїмо до кінця!

Владислава Яценко
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК

 

Набір на навчання (синій)_2015Регіональні навчальні заклади (синій)Захисти дисертацій

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook