ОДИН ПРОЖИТИЙ ДЕНЬ У ВІЙНІ

   Сьогодні вночі роздумувала, що таке приготувати хлопцям на блокпосту. Їх 25, кожного дня буду готувати для них. Я розумію, що моєї зарплати не вистачить, але... Маю в запасі щось, тому обов'язково буду готувати.

   Зранку провела лекцію для студентів, небагато було присутніх, але це неважливо, головне, що є кому донести те, що вже давно студенти мали вивчити. І все через орків. Вкотре запитую сама в себе, навіщо пхатися на чужу землю? Але це в них в крові. Передалося від фашистів і тепер рашисти хочуть правити світом. Дзуськи вам, а не Україна!
   Після заняття бігом в магазини, бо нема картоплі, капусти, маргарину. В одному взяла картоплю, в іншому - капусту, ось так зараз живемо як за радянських часів - то тут щось купимо, то там. І в цьому краса "визволителів"? Боже, про що ми говоримо! Вони голі, босі з поламаною технікою приперлися в мою країну і хочуть тут права качати!? Качайте в себе і не тільки права, але не про це зараз. Я хочу нагодувати наших хлопців, які стоять і обороняють моє місто. Місто, в якому я живу вже 34 рік. Місто, яке я полюбила з перших днів мого вступу в інститут в 1988 році. Місто, без якого я не уявляю свого життя. І Україна для мене понад усе!
   Прибігла додому і швидко: тут картоплю варити, тут цибулю з салом різати і смажити, тут тісто готувати на тертий пиріг (бо це зараз швидко і до обіду залишається мало часу), компот варити і все бігом.
   Наліпила вареників багатенько, нема вже й дощещок вільних, але справилася. Варити прийшлося в чотирьох каструлях одночасно. Знайшла величезну каструлю, щоб їх після варіння розмістити і зажарку додати. Ну все ніби й готово, в тару і гайда до місця дислокації військових. Там мене зустріли і по черзі хлопці почали їсти. Думаю, слава Тобі, Боже, що дав мені сили так швидко приготувати, а сама радію, як наші хлопці їдять, навіть самій на секунду захотілося. Все, біжу назад додому, бо треба ще підготувати на завтра дещо. По дорозі думаю, що прийду додому і стушу капусту та відварю картоплю на зрази. Ще маю заморожене молоко і сир коров'ячий, спечу налисників. А в неділю треба олів'є хлопцям зробити, але є проблемка, нігде нема вареної ковбаси. Та я викручусь, зроблю салат з крабових палочок з кукурудзою і рисом. Ось такі ми харчовими, завжди в голові собі все прокручуємо.
Вже біля під'їзду бачу старенького діда, якому деколи допомагаю з продуктами. Так, треба швидко в квартиру і йому щось дати. Добре, що встигла, бо він вже збирався додому. Якось незручно запитати у нього в якій квартирі він живе, щоб більше можна особливо в теперішній час йому допомогти. А він так дивиться на мене і дякує та просить в Бога для мене благословіння. Очі в сльозах, але нема права цього показувати. Я хоч і жінка, але сильна, принаймі зараз. Не можу показувати слабинку. Потім коли ми переможемо, я заплачу, обов'язково це зроблю, і мені не буде соромно, що я плакатиму. А поки тримаюся.
   Все, вже підготувалася до завтрашнього дня. Тепер би ніч вистояти. Як важко, коли темніє, і ти знову і знову чуєш, як щось розривається неподалік. Від кожного звуку твоє серце хоче вистрибнути з тіла.
Зателефонувала батькам, рідні. Кожного дня це роблю, щоб не хвилювалися.
Відчуваю, що морозить тіло, п'ю фервекс. Ніби стало краще. Знову чути "бахи". Аби лиш люди були всі живі, це найголовніше.
   З цими думками буду закінчувати і вірити та молитися Богу, щоб якнашвидше настала наша перемога, бо така віра, яка є в українського народу, допоможе нам у боротьбі з ворогом.