НУБіП для нас – це рух уперед! Своїм досвідом навчання на Міжнародних відносинах поділилися студентки першого курсу Марина Запорожченко, Елизавета Церінг і Вікторія Деревінська

7 квітня 2021 року

 Марина Запорожченко

 Елизавета Церінг

 

Вікторія Деревінська

 

– Для цієї розмови я попросила дівчат принести якусь річ, яка має для них особливе значення і якоюсь мірою вплинула на рішення обрати своєю майбутньою професією дипломатію.

 

Марина Запорожченко (17 років), принесла оцю фотографію:

Марина Запорожченко: Це – фотографія нашої хати в місті Луганську після того, як в неї потрапив снаряд. На щастя, усі залишилися живими, але навряд чи ми колись туди повернемося.
Коли це все з моєю родиною сталося, я подумала що снаряди самі по собі в будинки не падають і людей обездоленими не лишають. Снаряди запускають люди, тому, що інші люди сказали їм це зробити. Тому, що ці люди не змогли між собою домовитися. І тепер іде війна. Я вирішила поступати на міжнародні відносини тому, що хочу аби люди домовлялися між собою без зброї.

Елизавета Церінг (17 років), поділилася цією фотографією:


Елизавета Церінг: На цьому знімку я у вбранні Солохи - це мати коваля Вакули. Микола Гоголь створив її хитрою, лицемірною, вона робить підлі вчинки людям заради того, аби задовільнити свої інтереси. Я – майбутній дипломат, і тому знаю і розумію, що поводити себе як Солоха зовсім не правильно, бо дипломат – це людина високої культури, моралі та відповідальності. А ще справжній фахівець з міжнародних відносин має вільно володіти декільком мовами. У нашому університеті вивчення іноземних мов забезпечується на дуже високому рівні. На другому курсі я збираюся пройти закордонне стажування у Нідерландах.

Вікторія Древінська (18 років) захопила з собою книжку:

Вікторія Деревінська: Це – моя улюблена книжка “Коротка історія людства”. Її автор, Юваль Ной Харрарі дійшов висновку, що людина розумна почала домінувати над світом бо це єдина істота, здатна до можливості порозумітися і співіснувати великими групами. А сталося це тому, що людині властиво вірити в речі, які існують лише в уяві – боги, нації, гроші, права. Я навчаюся на Міжнародних відносинах бо хочу знати як націям і країнам порозумітися між собою краще. І хочу приймати в цьому процесі безпосередню участь.

 

– Дівчата, а як ваші рідні сприйняли вибір вашої майбутньої професії?


Марина Запорожченко: У мене є бабуся Тамара. Вона пройшла дві війни. Вона була проти того, аби я “лізла” в політику. Мовляв – це брудна справа. А я так думаю, що брудна справа – це коли її роблять непрофесіонали, а я хочу бути професіоналом високого рівня. І змінити ситуацію. Також, подруги казали, що дипломатія - це не для дівчат. Думати так – це вчорашній день. Чесно кажучи, коли я готувала документи до вступу, то трішечки сумнівалася, бо наш заклад має аграрний ухил. Але потім подивилася на високий рейтинг університету і ризикнула. Тепер розумію, що це було правильне рішення!
Елизавета Церінг: Мої батьки хотіли, аби я навчалася на лікаря, бо люди завжди хворітимуть і потребуватимуть допомоги фахівців. Але мій дідусь Вова – він ніколи не мав вищої освіти – сказав: “Країни теж хворіють – війнами, бідністю, злочинними владами. І тому теж потребують фахівців, які могли би ці “хвороби” полікувати. Дідусь дуже пишається мною.
Вікторія Деревінська: Насправді це моя мама мені запропонувала вступати на міжнародні відносини. Сказала, що це дасть мені дуже хороший кар’єрний ріст і я дуже рада, що потрапила сюди. Провідні журнали публікують, що протягом останнього часу ринок сільгосптоварів, які йдуть на міжнародний ринок зростає, відповідно збільшується і потреба у спеціалістах, які не лише на глибинному рівні розуміють особливості аграрного сектору, але при цьому мають кваліфіковані навички у сфері міжнародних відносин. Ці люди називаються аграрними аташе. Аграрних аташе випускає лише Національний університет біоресурсів і природокористування України.

 

– Ви першокурсниці. Як ви після школи адаптувалися до навчання в нашому університеті?


Марина Запорожченко: Спочатку мені було і справді важко. У школі я всіх знала, а тут все нове. Проте, починаючи з самого першого дня, до нашої групи поставили куратора, який допомагає вирішувати усі проблеми – як знайти аудиторію чи корпус, або до кого звернутися якщо захворів чи втратив якийсь документ... Мені дуже подобається готуватися до семінарських занять. Я отримую задоволення він навчання.
Елизавета Церінг: Сама я – з Бердянська, від моєї хати до моря йти усього 4 хвилини. З дитинства я звикла тут гуляти. Коли я почала навчатися у Києві, думала, що дуже сумуватиму за цим. Але у Києві є Дніпро – велике і прекрасне, воно завжди мені нагадує рідний край.

Спочатку було не дуже просто. Коли вдома в тебе окрема кімната, а тут потрібно ділити простір між чотирма дівчатами... Але вже через місяць ми всі перезнайомилися і стали подругами, справжньою командою. Ми разом готуємо їсти – гречку, макарони, різні салати. Ділимося рецептами. Ще ми разом навчаємося, разом ходимо гуляти. Ми вчимося все робити разом – це теж дипломатія.
Вікторія Деревінська: Я сама киянка і люблю своє місто. Столиця у багатьох асоціюється з асфальтом, будівлями і автомобільними газами. Адаптація навчання в НУБіП була лише приємною. На території студмістечка так багато зелені, таке свіже повітря, що я кожен день радію і надихаюся. Часто приходжу у Студентський сквер до до початку пар, п’ю каву і мрію. Колись я дивилася документальний фільм про Сорбонну – найстарший університет Франції, але й там не так гарно як у нас. А ще – від цього скверу – 5 хвилин пішої ходьби до будь-якого навчального корпусу.

– Дівчата, а крім навчання у вас є якісь хобі? Чим ви займаєтеся для душі, коли не готуєтесь до семінарських занять і не ходите на лекції?


Марина Запорожченко: Я займаюся в театральному гуртку. При нашому університеті діє молодіжний театр Березіль. Нещодавно він отримав Київську пектораль як найкращий народний театр нашого міста. Я дуже пишаюся цим.

Елизавета Церінг: Я теж ходжу в цей гурток. Справжній дипломат має триматися гідно у будь-якій ситуації. Театр та сцена навчає мене не хвилюватися перед публікою, гарно і послідовно виступати, керувати своїм голосом, імпровізувати. В нашій професії це дуже-дуже важливо.
Вікторія Деревінська: А я танцюю, малюю, граю у баскетбол і багато-багато читаю. Фахівець з міжнародних відносин має бути всебічно освіченим.

 

 Що б ви побажали майбутнім абітурієнтам?


Марина Запорожченко: Насамперед застерегти, що це не дуже простий шлях. Дипломат – це лише світські прийоми і теревені. Від працівника в архіві Міністерства закордонних справ до консула – вісім-десять років роботи. А до того – навчання в університеті. Але для мене – це рух уперед до своєї мрії.
Елизавета Церінг: Це також і завзяте вивчення іноземних мов. В нашому університеті працюють гарні фахівці, про це свідчить і високий рейтинг – НУБіП третій серед столичних ВНЗ. При чому платне навчання на Міжнародних відносинах по ціні – найдешевше поміж інших університетів.
Вікторія Деревінська: Та що побажати? Я не знаю (посміхається). Сісти в 212 маршрутку, доїхати до першого корпусу і занести туди свої документи. Я так зробила. І вам бажаю, шановні абітурієнти!

 

Розмовляла
Людмила Харченко,
доктор політичних наук, доцент кафедри
міжнародних відносин

 

Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook