Афганістан ‒ це рана, що не перестає боліти

13 лютого 2019 року

Поставте скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
О, Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих своїх синів, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати.

     15 лютого 1989 року у новітній історії стало тим днем, коли, переступивши по Мосту Дружби через Аму-Дар’ю кордон двох країн, генерал-лейтенант Борис Громов ознаменував завершення страшної неоголошеної війни, яку сьогодні називають афганською і яка належить до тих подій двадцятого століття, які поки що не знайшли свого повного об’єктивного висвітлення і аналізу.

     З тих пір пройшло 30 років. Досить довгий час події війни, яка тривала 3340 днів і ночей, удвічі довше, ніж друга світова війна, замовчувалися, але не згадати про день, коли для багатьох українських сімей закінчився рахунок втратам синів, чоловіків, батьків сьогоднішнє покоління не має права. Саме про це сказав, відкриваючи урочини з нагоди 30-річчя виведення військ з Афганістану, що відбулися на гуманітарно-педагогічному факультеті за участі кафедри військової підготовки, декан факультету Василь Дмитрович Шинкарук. Василь Дмитрович наголосив на тому, що ми повинні розуміти весь трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч. Україна втратила близько 4 тисячі молодих хлопців, близько 6 тисяч стали інвалідами, 72 залишилися в полоні або пропали безвісти. Майже 10 років у домівках українських матерів не було спокою, адже де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану.

     Правдою про суворі дні війни, свою службу, вірність обов’язку, безкорисливу дружбу, біль втрат, цінність людського життя і сутність мирного існування зі студентами та викладачами поділилися люди, які пройшли через пекло Афганістану, ‒ радник Міністра оборони України, голова Громадської організації «Антикорупційне бюро в Україні», кандидат військових наук, доцент, генерал-майор Володимир Гаврилович Лішавський, викладач кафедри військової підготовки полковник Володимир Олександрович Броварський, начальник відділу комплексної безпеки та експлуатаційно-технічного забезпечення об'єктів охорони НУБіП України, голова Голосіївської районної ради ветеранів-прикордонників Василь Володимирович Моісєєв. А голова Наглядової ради нашого університету Микола Володимирович Томенко, згадуючи про уроки тієї війни, ще й зазначив, що колишніх афганців не буває, вони і сьогодні в строю, адже насправді ні війна, ні боротьба за державність і сьогодні не закінчилася.

 

«Хвилина мовчання… Пекуча й терпка, як сльоза.
Хвилина мовчання – чиєсь материнське страждання.
Хвилина мовчання…В ній наша любов і гроза,
Як пам’ять полеглих, священна хвилина мовчання.»

     Під ці слова і пісню Назарія Яремчука «Афганістан» вшанувала зала світлу пам’ять тих, хто увійшов у безсмертя. А ліричним доповненням до такого вшанування стали пісні у виконанні творчої молоді гуманітарно-педагогічного факультету ‒ першокурсниці Юлії Рижкової та другокурсниці Аделіни Лопачук, які щиро перейнялися болем матерів, котрі після війни не почули синівського «Мамо, я повернувся... ».

     Авторською піснею «Повертайтесь, герої, додому» вшанував усіх солдат і офіцерів доцент кафедри культурології заслужений артист України Роман Антонович Рудий. І саме Роман Антонович налаштував схвильовану, але водночас і захоплену залу на світлу ноту: рідна Україна буде довго і щасливо жити в мирі і злагоді – стверджував він ще одним авторським твором.

     Так, Афганістан живе і житиме в наших душах, бо цей біль вічний. Але ті, хто з нескінченною вдячністю пам’ятають біль минулого, зможуть зробити все для того, щоб наступні ранки були сонячними, а бойові знамена виносили лише на урочистих заходах.


Ірина Майданюк,
завідувач кафедри культурології

 


Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)