Гуманітарно-педагогічний факультет віддав шану Гетьманській столиці (Історичне минуле Гетьманської столиці у полі зору гуманітарно-педагогічного факультету)

6 листопада 2018 року

У суботу, 3 листопада, науково-педагогічні працівники гуманітарно-педагогічного факультету вирушили до Гетьманської столиці – Батурина. За вікном нашого автобуса швидко змінювалися осінні краєвиди – поля і ліси, села і містечка. Ось ми вже й у Козельці, де відвідали собор Різдва Богородиці, якому більше 250 років.

Далі наш шлях пролягав до Батурина. Тут розташований Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» – безцінний для нашого народу об’єкт історії, архітектури, культури, археології і природи. Наше історичне минуле притягує кожного магнітом… Особливо, якщо згадувати часи фальсифікацій, руїни, терору, звинувачень, анафем, замовчувань і показових розправ. Такою першою в нашій історії показовою різаниною була трагедія Батурина. Повне знищення міста і його мешканців, знесення з лиця землі… 2 листопада (за деякими даними 13 листопада) 1708 року. Гетьман Іван Мазепа плакав на руїнах… Наш Великий Гетьман… «Ревно плакав по Батурину Мазепа», – напише Чернігівський літопис.

У батуринській різні загинуло понад 14 тисяч людей різного віку і статі. 310 років нашої пам’яті. Пам’яті з вуст в уста, пошепки, згодом голосніше і, зрештою, на повний голос волання до нас душ живих і мертвих невинно замордованих земляків з потойбіччя... Не маємо права забути… Маємо пам’ятати і вшановувати належним чином.

Коли ще на наших тренах мало хто знав і говорив про цю подію, тогочасна Європа повідомляла: «Вся Україна купається у крові. Меншиков показав сліди московського варварства».

«Ой Батурине – Батуриночку,
Славний наш городочку…!»
(із народного фольклору)

Ступаючи на цю скроплену кров’ю наших земляків землю, оглядаючи крок за кроком Цитадель Батуринської фортеці: оборонну стіну з вежами, Гетьманський будинок, Скарбницю, дерев’яну замкову церкву Воскресіння Господнього і пам’ятний Хрест героям-оборонцям Батурина 1708 року то сумуєш, то потерпаєш від нестерпного болю за ці історичні події, за гірку долю України… то підносишся духом високо і неосяжно за цей подвиг, за незнищенність народу, що завжди був, є і буде у віках! І сподіваєшся, і переконуєшся, і віриш… Віриш у майбутнє України.

З давніх-давен люди обирали собі місця для проживання з урахуванням природних умов й умов захисту. Батуринці не випадково обрали це місце для своєї фортеці (1669-1708 рр.). Обривистий пагорб, розрізаний ярами, швидкоплинний Сейм, з течією якого не може позмагатися жодна рівнинна річка України. Природа і людина створили неповторний ансамбль, з якого відкривається неперевершено захоплюючий краєвид. Лагідна поліська природа, чисте плесо Сейму є складовими рекреаційного потенціалу цього святого місця. Багато хто з усіх куточків України, можливо, вперше саме тут відчув себе українцем. Кожен клаптик цієї святої, скропленої кров’ю землі тільки у рік відкриття (2008) сходили 84 тисячі наших співвітчизників і гостей з діаспори. З оглядового майданчика (висотою 29 метрів) на верхній вежі можна сягнути оком ген за небокрай: реальний і містичний, фантастичний та історичний. Постояти, подумати, проаналізувати, відчути, перейнятися, переконатися і ніколи не сумніватися у величі нашої історії та людей, що її творили. Цитадель, Сейм, що омиває своїми водами шість районів Батурина і несе в невпинному потоці хвиль нашу історію аж до Чорного моря, надихають на ці роздуми.

Гетьманський будинок у Національному історико-культурному заповіднику «Гетьманська столиця» репрезентує реалії мурованої архітектури другої половини ХVІІ століття. Інтер’єр цього ошатного будиночка переносить нас на кілька століть назад, показуючи естетичні смаки перших батуринських гетьманів – Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи.

Ось свідчення Жана де Балюза, надзвичайного посла короля Франції Людовіка ХІV, що повертався з Москви і завітав до гетьмана І. Мазепи в Батурин:
• «батько мій і він зналися добре, навіть я бачив замолоду пана Мазепу, гарного і стрункого при дворі»;
• «він перший запитав мене, чи я не син Антуана де Балюза»;
• «пан Мазепа сам згадав свою молодість і те, що бачив мене не раз у Кракові, а потім зітхнув і процитував: «Eheu, fugaces labuntur anni» («На жаль, мчать швидкі літа», з «Оди» Горація);
• «він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, а щодо перфектного і досконалого знання цієї мови може позмагатися з найкращими нашими отцями єзуїтами»;
• «його мова взагалі добірна й чепурна; правда, коли розмовляє, то більше любить мовчати та слухати інших»; • «при його дворі – два лікарі-німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами – говорив італійською»;
• «я говорив з господарем України польською та латинськими мовами; він запевняв, що не добре володіє французькою, хоч у молодих літах відвідав Париж і південну Францію, був на прийнятті в Луврі, коли святкували Піренейський мир (1659)… але я й сам бачив у нього газети французькі і голландські»;
• «розмова з ним дуже приємна: він має великий досвід у політиці: на протилежність до москвинів слідкує і знає, що діється в чужоземних країнах»;
• «збірка його зброї – одна з найкращих, що я бачив у житті; добірна бібліотека, де на кожному кроці видно латинські книжки»;
• «він ні слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя»;
• «пошану принц Мазепа виявив до особи його величності Людовіка ХІV, про якого багато розпитував мене та якому просив засвідчити свою шану і відданість»;
• «це відповідає, видко, дійсності: у залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці знаходиться гарний портрет його Величності»;
• «на менш видному місці, я бачив портрети цісаря, султана, польського короля та інших володарів».

Завдяки окремим послам (Жану де Балюзу), очевидцям того часу (німецькому мемуаристу Фридрих-Вільгельм фон Бергхольц (1699-1771), що створив серію цінних малюнків визначних світських і церковних споруд українських міст), з глибини віків до нас являється справжній образ шляхетного Івана Мазепи, його життя в Батурині на Гончарівці; образ гетьмана-енциклопедиста, гетьмана-дипломата, гетьмана-воїна – захисника Вітчизни. Гетьмана, що привернув козаків «до себе твердою владою, великою воєнною відвагою та розкішним прийняттям у своїй резиденції козацької старшини». І гетьмана – людини земної, чоловіка, що ніжно кохав…

Доповнює нашу уяву про резиденцію гетьмана Івана Мазепу в Батурині на Гончарівці вірш відомого поета, сучасника гетьмана, Івана Орновського, що описав гетьманський палац у Батурині:

Тут знаходиться палац слави, помешкання цноти,
Вічна пам’ятка Твоєї справи, Гетьмане.
Через Цирона, Нерона
Золоті двори, в яких згори
Перун пускає блискавки,
Гетьманський палац височіє до небес.
З кришталю виводить
Тут своє обличчя, місяць в колі.
Тут Гелиці золоте лице
Сяє вічним променем;
І Твої праці, непереможний наш вождь,
Що чекають на нагороду.

Жоден гетьманський двір у Чигирині, Глухові чи Батурині не міг зрівнятися своїми архітектурними якостями, шляхетною витонченістю та багатством з батуринським палацом Івана Мазепи. У 1708 році під час знищення Батурина російською армією заміська резиденція була вщент пограбована – вивезена бібліотека, колекція зброї, архів І. Мазепи тощо. Вже добре і нам відомий почерк…

Слухаємо про Дем‘яна Многогрішного, якого вислали до Сибіру. Він здивував своєю доблестю місцевих жителів – бурятів-табанутів та надовго погасив войовничий запал кочовиків. Втративши своїх двох синів і дружину, він постригся у монахи.

У нашій уяві виростає гетьман Іван Самойлович, що володарює 15 років, його внесок у закінчення справ, розпочатих попередником. Згадуємо й інших гетьманів України…

Заслуговує на увагу сакральна складова скарбниці Батурина. На кошти Івана Мазепи тільки в Батурині було збудовано п’ять церков. Тихо входимо до церкви Воскресіння Господнього, що на території Цитаделі. Як у давні часи тут моляться за тих, кого вже нема і тих, хто береже цю пам'ять.

Порівнюємо з розкішним собором Різдва Богородиці в Козельці, що полонить душі прихожан своїм 27 метровим іконостасом, з Воскресенською церквою – усипальницею Кирила Розумовського. Тут живі душі потребують тиші, молитви, умиротворення… Хочеться побути наодинці … зі своїми думами і Богом.

Палацово-парковий ансамбль Кирила Розумовського – останнього гетьмана України, вразив нас своєю розкішшю, стилем, вишуканим творінням архітектурного мистецтва. Він входить до переліку шедеврів епохи класицизму. Палац не дуже великих розмірів, але компактність і пропорційність розмірів залів роблять його надзвичайно затишним і містким. Власник садиби – Кирило Розумовський був освіченою людиною, справжнім цінителем прекрасного. Велике щастя відчувати, що цей палац нам вдалося зберегти для нащадків.

Повертаємося до Києва з великою надією, що кожен з нас, починаючи від декана, професора Василя Шинкарука, який знає і вміє цінувати свою історію, культуру, традиції народу і рідну мову, його заступників, завідувачів всіх кафедр, до кожного, хто своєю участю у сьогоднішній екскурсії вшанував святу батуринську землю, а завтра зайде у наші аудиторії з розповідями про цю сторінку української історії і культури. Гуманітарно-педагогічний факультет вміє шанувати нашу історію, пам’ятати про минуле і думати про майбутнє та передавати наступним поколінням свої знання, вміння і навички!

Тамара Ковальчук,
доцент кафедри педагогіки
гуманітарно-педагогічного факультету

Набір на навчання (синій)_2015Регіональні навчальні заклади (синій)Захисти дисертацій