Нескорені духом. Бій поблизу залізничної станції Крути

29 січня 2019 року

«…Народ, творячи з якоїсь події легенду, – а Крути, без сумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації, – знає, що він робить. Народна мудрість і національний геній – ця найвища земна справедливість, – творячи свої легенди і міфи, цебто підносячи дану історичну подію до височини надісторіччя, ніколи – щодо вибору тієї події – не помиляються. Не помилилися вони й у випадку Крут»,

– так у 1941 р. писав видатний український поет, колишній старшина армії УНР Євген Маланюк.

     29 січня 1918 р. на залізничній станції Крути, за 130 кілометрів від Києва, між об’єднаними військами юнкерів 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького, старшин й вояків Гайдамацького кошу, Помічним студентським куренем Січових Стрільців (сформований зі студентів Киїського університету Св. Володимира та Народного університету), гімназистів 2-ї Київської української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства та учнями інших київських гімназій, середніх навчальних закладів, і багатотисячним підрозділом Червоної Гвардії під проводом есера Михайла Муравйова відбувся бій, що дозволив на кілька днів зупинити наступ більшовиків на Київ. Незважаючи на те, що бій не мав визначального воєнного значення, для українського народу він став символом героїзму і жертовності молодого покоління у боротьбі за незалежність України. За часів радянської влади про бій під Крутами було забуто. Тільки в останні роки історики почали активно вивчати наявні матеріали. І хоча зараз виникає більше питань, ніж відповідей, незмінним залишається факт: битва під Крутами – одна з визначних сторінок історії України, яку ми маємо пам’ятати!

Малюнок художник Юрія Журавля

     Дана історична подія вперше привернули увагу громадськості після повернення Центральної Ради (ЦР) до Києва. 5 березня 1918 р. Військовим міністерством УНР було утворено комісію для з’ясування обставин бою під Крутами. До її складу увійшов член ЦР Олександр Шульгин, який втратив у бою під Крутами брата – Володимира Шульгина. Окрім того, на початку березня до ЦР надійшли численні листи від батьків із проханням розшуку їх дітей, які брали участь у битві.
     Під час першого засідання Малої Ради (орган УЦР, створений у квітні 1917 р., який діяв між її пленарними засіданнями) після повернення до Києва 9 березня 1918 р. особисто Михайлом Грушевським була висловлена ідея вшанування пам’яті «забитих стрільців» і урочистого перепоховання їх у Києві на Аскольдовій могилі. Іншу частину знайдених тіл крутянців перепоховали на Звіринецькому військовому кладовищі.

     19 березня 1918 р. пройшло урочисте перепоховання 27 розстріляних вояків-студентів, які попали в полон під Крутами (бійців Студентського куреня). Ця подія активно висвітлювалась київською пресою. На церемонії виступив з промовою М. Грушевський, який зазначив: «… Вони щасливі, що могли купити своєю кров'ю такі вартості своєму народові! Батьки, брати, сестри тих, котрих ми сьогодні ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя – вмерти за отчизну! їх слава і вдячна пам'ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині і довіку!».

     У радянські часи полеглих під Крутами кваліфікували як зрадників чи просто замовчували. Студентські могили з Аскольдової гори забрали і спочатку виростили на тому місці парк. Пізніше, після Другої світової війни, тут поховали радянських вояків, полеглих під час визволення Києва. Досі достеменно не відомо, де знаходяться могили перенесених комуністами крутян.

 Прощання із загиблими в бою під Крутами. Київ

     Після цих подій про подвиг молоді під Крутами було забуто більш ніж на 70 років. Але про бій завжди пам’ятали українці, які проживали за кордоном. Відзначаючи дату проголошення незалежності України, вони згадували й про крутян. У Галичині культ героїв Крут поширився серед пластової молоді, яка в 1926 р. створила «Курінь Старших Пластунів ім. Бою під Крутами». Згодом ініціативу вшанування Героїв Крут перейняло львівське студентство. ІІ Студентська конференція, що відбулася у 1931 р., ухвалила «вважати роковини бою під Крутами українським всестудентським святом». Заходи на вшанування крутян проводилися в багатьох містах Європи. Надалі вони стали невід’ємним атрибутом громадського життя закордонних українців, особливо молоді. Зацікавленість Крутянською подією посилилася під час Другої світової війни, що було пов’язано із боротьбою ОУН та УПА за незалежність. В Україні відзначення бою під Крутами розпочалися лише напередодні проголошення її незалежності. 29 січня 1991 р. за ініціативою Народного руху України, Студентської спілки, інших національно-демократичних організацій в Крутах було встановлено березовий хрест та відбувся перший невеличкий громадський мітинг.

 Встановлення березового хреста та громадський мітинг. 1991 р.

     На державному рівні вшановувати пам’ять героїв Крут почали в Україні лише 2004-го р. За рік до того, 24 січня 2003 р. на 85-ту річницю бою було видано розпорядження за підписом Леоніда Кучми «Про вшанування пам’яті героїв Крут». Розпорядження передбачало організацію виставок, проведення тематичних вечорів та конференцій, забезпечення широкого висвітлення цих заходів у засобах масової інформації. У багатьох містах України почали встановлювати пам’ятні знаки, в школах проводити вечори, присвячені цим подіям. У 2006 р. на залізничній станції Крути було відкрито Меморіал пам’яті героїв Крут. Офіційно День пам’яті героїв Крут почали відзначати після того, як 29 січня 2007 р. Президент України Віктор Ющенко підписав Указ «Про вшанування пам’яті героїв Крут».

Меморіал пам’яті героїв Крут

     Дані історичні події знайшли широке відображення у літературі, живопису, музиці і народній творчості. У 1918 р. у газеті «Нова Рада» було надруковано вірш Павла Тичини «Пам’яті тридцяти», що став першим поетичним твором на тему бою, оприлюдненим у тогочасній українській пресі. Події 29-го січня набули широкого розголосу серед української військової та політичної еміграції у міжвоєнний період. Колишній Голова Ради міністрів УНР Борис Мартос у 1933 р. присвятив крутянцям декілька літературних нарисів: «Наймолодші», «Останній з козацького роду», «Останній привіт Україні». Свідок і безпосередній учасник Визвольних змагань Демид Бурко, у 1938 р. відвідавши Чернігівщину, на пам’ятному місці під Крутами написав вірш «На вічну пам’ять мученикам». Поряд з поезією, темою Крут зацікавилися художники. Воїн Армії УНР Леонід Перфецький написав картину «Крути-станція», на якій зобразив сам бій. Також відомі праці українських художників Сергія Мако «Один з-під Крут» і Андрія Климка «Бій під Крутами. 1918». У часописах української діаспори 1920-1930 рр., можна знайти повідомлення про «Свято Крут», що відзначала українська молодь у Польщі, Чехословаччині, Румунії, Німеччині та інших країнах Європи. Невід’ємною частиною цих вшанувань було декламування віршів крутянського циклу. За часів незалежності в Україні написано велику кількість віршів, пісень, п’єс з даної теми. Художник Андрій Серебряков написав картину «Крути», що експонується у залі Національного військово-історичного музею України. Найвагомішим мистецьким твором, що присвячений загиблим воякам, став гранітний пам’ятник, встановлений у 2011 р. на Аскольдовій могилі. Інтерпретація битви під Крутами в українській художній літературі, образотворчому мистецтві, музиці – це оспівування волі, мужності та величі людського духу.

 

Ще юнаки, ще майже діти,
А навкруги і смерть, і кров.
«На порох стерти, перебити!» –
Іде на Київ Муравйов.
Полків його не зупинити,
Та рано тішаться кати:
Коли стають до зброї діти,
Народ цей – не перемогти!

     Ці рядки український поет Микола Луків присвятив подвигу української молоді – студентам і гімназистам – які 29 січня 1918 р. прийняли нерівний бій з більшовицькою навалою біля станції Крути та поклали найдорожче на вівтар свободи – власні життя.

Так усе починалося…
     Кінець 1917 р. Молода УНР не так давно проголосила свою автономію у складі Росії і взяла курс на будівництво демократичної держави. Триває Перша світова війна. На фоні розвалу економіки та більшовицького перевороту, держава відчайдушно потребує підтримки союзників та сильного лідера, який зможе сформувати армію, спинити економічну кризу та повести за собою народ.
     4 (17) грудня 1917 р. УЦР отримує ультиматум від Ради народних комісарів РСФРР (Раднарком), так званий «Маніфестом до українського народу» за підписом В. Леніна і Л. Троцького, який чітко дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, – та що більшовики передбачали поширення своєї влади також і на терени України. Окрім того, більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їхнє роззброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог російський радянський уряд вважатиме ЦР в стані відкритої війни проти нього. 5 (18) грудня 1917 р., не дочекавшись відповіді від українського уряду, Раднарком оголосив війну УНР. Бойові дії розпочалися в середині грудня 1917 р., а з проголошенням Четвертим універсалом незалежності УНР Центральною Радою, 22 січня 1918 р. країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією.

     Керівництво УНР відхилило маніфест та почало спроби вирішення конфлікту за допомогою дипломатії. Враховуючи майже повну відсутність боєздатної армії та справжній вакуум, який виник навколо Центральної Ради з боку суспільства, молода Республіка була приречена.
     12 грудня 1917 р. в Харкові відбувся «всеукраїнський з’їзд Рад», який проголосив Україну радянською республікою і за кілька днів з Росії почала надходити військова й інша допомога більшовицьким силам в Україні. 30 грудня цього року був сформований Народний секретаріат. «Червоні» наступ на Київ вели двома групами: одна по залізниці Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ. 30-тисячний загін під керівництвом Антонова-Овсєєнка вирушив з боку Ростова на Східну Україну. На північному сході розгортався 6-тисячний «Східний фронт» Михайла Муравйова. До кінця грудня 1917 р. більшовицьку владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ.

Члени новоствореного Народного секретаріату

     Керівники УЦР в 1917 р., діючи за популярними на той час гаслами, вважали, що регулярна армія є пережитком старого ладу, і перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити дієздатну українську армію. Всі намагання організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об’єднувало десятки тисяч боєздатних козаків у регіонах. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Голова ЦР М. Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою тодішнього національного державотворення стало те, що в Україні не було організовано органів внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз’їдала військові частини, що залишилися при зброї. У самому Києві діяло багато агентів і провокаторів, які готували путч, що разом і призвело до падіння столиці УНР. За таких умов чи не єдиною надією і опорою ЦР була патріотично налаштована студентська молодь Києва.
     У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами – а вже 5 січня 1918 р. на зборах студентів Університету імені Святого Володимира (нині Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка) та новоствореного Українського Народного Університету було ухвалено створити добровольчий студентський курінь «Січових Стрільців». До цього куреня вступили навіть учні старших класів української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства м. Києва.
     Запис добровольців відбувався в будинку Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада. До куреня вступили більше 200 осіб, які згодом зібралися у Костянтинівському військовому училищі на Печерську, на чолі яких поставили студента Українського Народного Університету – старшину (сотника) Андрія Омельченка. Тут юнаки кілька днів проходили військову підготовку. Частина їх вже встигла повоювати на фронтах Першої світової війни, але були й такі, що перед тим ніколи не тримали в руках зброї.
     Для охорони кордонів України з півночі на станцію Бахмач ще 21 грудня 1917 р. були вислані дві сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького на чолі з командиром сотником Д. Носенком. Вони мали кулемети та саморобний бронепоїзд – артилерійську гармату на залізничній платформі. З Бахмача висилалися дозори до Ворожби, Гомеля та Хутора-Михайлівського, які охороняли залізницю. За місяць з Києва сюди було відправлено ще дві сотні (молодший курс) тієї ж юнацької школи. Разом з ними прибув сотник А. Гончаренко, призначений наказом командувача військ УНР Ю. Капкана керівником оборони Бахмача. Обстановка в містечку була неспокійна. Тому А. Гончаренко вирішив відійти до станції Крути і зайняти оборону там. Сил було мало, чекали обіцяних командуванням підкріплень, які все не надходили.
     27 січня 1918 р. на підкріплення прибула лише 1-ша сотня новоствореного Студентського куреня (120–130 чол.) під командою сотника А. Омельченка. За деякими відомостями, студенти самі були ініціаторами відправки на фронт і вже прийнявши таке рішення, отримали дозвіл від командування. Приїзд студентів викликав величезне піднесення бойового духу серед юнкерів.
     Загалом у складі українських сил було близько 600 чол. На озброєнні в юнкерів були рушниці нового зразку, вони мали 16 кулеметів та бронепоїзд. Більшовицьке угруповання, яке наближалося до Бахмача, складалося із загонів П. Єгорова (1300 чол.), Р. Берзіна (3500 чол.) та С. Кудинського (800 чол.). Це були солдати-росіяни, московські і брянські червоноармійці та балтійські матроси. Таким чином, супротивна сторона мала близько 6-ти тис. війська, кулемети та артилерію. Загальне командування здійснював П. Єгоров.

Хід бою

     Українські війська розташувалися на фронті довжиною у 3 км і були готові до оборони. Їхній штаб перебував в ешелоні, що стояв неподалік від станції Крути. У ньому були боєприпаси, у двох вагонах розмістився лазарет доктора Бочарова. Українські позиції, винесені на кілька сотень метрів від станції Крути у бік станції Плиски, були непогано підготовлені до оборони. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду – насип залізничної колії, на лівому були вириті окопи. Командував обороною А. Гончаренко. За його спогадами та спогадами деяких інших учасників бою, хід бойових дій відбувався таким чином: на правому фланзі, де передбачався головний наступ червоних військ, були зосереджені три сотні юнкерів, четверта перебувала в резерві. На лівому фланзі, як менш уразливому, тримали оборону студенти. Студентський курінь мав чотири чоти (взводи) по 28–30 осіб. Три з них зайняли оборону в окопах; четверта складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти


Битва під Крутами – загальна схема

     Похмурим ранком 29 січня близько 9-ї години почався бій. Перші атаки червоногвардійців і матросів відбили юнкери, які діяли на правому фланзі під прикриттям насипу. Обороні допомагав бронепоїзд під командою сотника С. Лощенка, що виїздив у тил наступаючому ворогові і влучно стріляв з гармати. Студенти згадували у спогадах хороброго «старшину у синє-жовтому кашкеті». Не дивлячись на численні втрати, більшовицькі лави уперто просувалися вперед. Їх гарматна батарея, що спочатку стріляла не досить влучно, згодом зосередила вогонь по станції. Це спонукало командування відвести ешелон за 2-3 версти від станції у напрямку до Києва.

 

Реконструкція бою під Крутами

     Близько 12-ї години червоні почали наступ на Студентську сотню, який був відбитий за допомогою чоти юнкерів, що стояла на крайньому лівому фланзі. Але це був лише маневр, свій головний удар червоні війська наносили на правому фланзі, намагаючись обійти його й оточити. Бій тривав кілька годин, українські війська несли втрати, закінчувалися набої, на холоді почали виходити з ладу кулемети.

     Під натиском переважаючих сил ворога сотник Гончаренко віддав наказ відходити до ешелону. Команда була передана зв’язковими. Юнкери відступали під прикриттям насипу, попереду і позаду студентів була відкрита місцевість. Сотник Омельченко спробував спочатку відігнати ворога багнетною атакою, але під час її був смертельно поранений. Допомогли сили з резерву, які не дали червоногвардійцям оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відступало до ешелону. Поранених було так багато, що для них довелося виділити ще один вагон. Нарешті близько 17-ї години зібрались усі підрозділи, не вистачало лише чоти студентів (27 чол.), яка стояла найближче до станції. Їх чекали, посилали розвідку, але марно. Відступаючи, вони вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоними, та потрапили у полон. Можливо, вони не знали, що станція вже зайнята ворогом, або заблукали у темряві.

     Про те, що бій під Крутами був запеклим і кровопролитним, є свідчення М. Муравйова, В. Антонова-Овсієнка, радянського військового історика М. Какуріна та інших, хто стверджував, що просування більшовицьких військ на Київ затрималося на кілька днів. За деякими даними, їхні втрати під Крутами становили 300-400 загиблих. Окупанти були приголомшені таким відчайдушним опором необстріляної молоді і жорстоко помстилися їй. Більшовицький командувач П. Єгоров, коли дізнався про втрати свого війська, наказав розстріляти полонених. 27 студентів та гімназистів були розстріляні на дворі станції Крути. Перед смертю вони співали «Ще не вмерла Україна».

     Розстріл полонених студентів став резонансною подією російсько-українського конфлікту. Ганебна розправа над полоненими П. Єгоровим стала прикладом брутального порушення норм моралі і права, сваволі та знецінення людського життя.

     За різними джерелами, українська сторона втратила вбитими від 300 до 400 чол., але змогла затримати більшовицьку армію, вигравши для УНР трохи часу. Ця затримка дала змогу Центральній Раді заключити Берестейський мир 27 січня (9 лютого) 1918 р. (мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством з другого, підписаний у Бересті (Бресті, Брест-Литовську)) та зберегти молоду Українську Державу.
     Трагічна загибель Студентського куреня під Крутами стала в історії України символом патріотизму і жертовності у боротьбі за її свободу.
     Сміливість та жертовність учасників бою зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому Героїв Крут називають першими кіборгами.

Марія Поливач,
директор музею історії НУБіП України
Тетяна Чумак,
вчений секретар музею історії НУБіП України 

Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015