На 85-річчя Бориса Олійника: до Слова і до Совісті торкнутися…

     Мовчить чиновництво… Не чути «патріотів»… Принишкли чомусь і брати по цеху… Чи то вірус і карантин, чи втрата пам’яті і забуття, а чи байдужість і зневіра… Хто зна?...
     Зате пульсує жива і юна творчість, гартується думка, відкривається глибина і таїна від доторку до Слова і до Совісті великого Поета і Громадянина. Студенти-журналісти першого і другого курсів гуманітарно-педагогічного факультету НУБіП України саме 22 жовтня, у день народження Бориса Ілліча Олійника, послухали лекцію-спогад про нього, отримали спеціальні творчі завдання та розпочали колективну роботу над альманахом-дайджестом про його творчість, який незабаром буде укладено.
     Виявилося, що тільки наш університет гідно пошанував цю високу Постать. Отож, про Бориса Ілліча слово-спогад…

    Коли за вічну межу ідуть такі Постаті, – дрібніє світ, нікчемніють дуті авторитети, миршавими і сірими бачаться записні «патрійоти»… А словесна тріскотня «чолових» і челяді, – полова половою перед Його Словом, Його Мудрістю, Його Позицією…

…Ми не полки супроти душолова,
Ми проти нього подвигаєм Слово,
І хай Господь на подвиг окропить!

     Борис Олійник мав лише Слово – і в наступі, і в обороні – та що то була за зброя!..
     М‘який, спокійний, толерантний, інтелігентний від природи і виховання, володіючи тонким гумором та незлостивою іронією, Борис Ілліч водночас був нещадним до несправедливості, лизоблюдства, продажництва, ненавидів зрадників, не терпів перевертнів. Та найбільше боліла йому Україна, її доля, її минуле, день нинішній і прийдешній…

     Спершу познайомився з глибокою і проникливою поезією Бориса Олійника ще в молоді роки, а потому, через два десятиліття, мав щастя особисто знати, спілкуватися і працювати з Борисом Іллічем. Близько пізнав його як Людину, Патріота і Громадянина…
     …Середня школа у Старій Синяві на Поділлі, де я, молодий журналіст районної газети «Колос» вів літературний клуб на початку1970-х років, стала місцем творчих дискусій початківців-поетів і прозаїків… Пригадую, як затамували подих старшокласники, коли, досліджуючи образність поезії саме на творчому взірці майстерності Бориса Олійника, продекламував їм:

…В медовій тиші зрілого поліття
Поволі, за покорою волів,
Рипіло вісімнадцяте століття…

     Поетичний твір про Григорія Сковороду раптом заграв усіма барвами минувшини і до актової зали наче увірвалося гаряче пожнив‘я епохи великого філософа і мандрівника, як особливе тло цілісної картини українського світу його доби.

     …Бориса Олійника сміливо можна назвати громадянином світу, він побував майже у всіх «гарячих точках» колишнього Союзу і планети, його серце ятрили рани Югославії, Сербії, свій біль він переніс до книги «У замкненому колі» (2007 р.)… Та насамперед, Великого Українця тривожило усе, що торкалося України. Ще за часів СРСР з трибуни сесії Верховної Ради Союзу він гостро і прямо поставив проблему голодомору в Україні 1932-33 років, назвавши його геноцидом українського народу.
     Пізніше, впродовж семи років працюючи у Парламентській Асамблеї Ради Європи разом з Борисом Іллічем в одній з ним політичній групі об‘єднаних європейських лівих, ми завжди узгоджували свої позиції з усієї проблематики що стосувалася України, виступали в унісон, домагалися ухвалення резолюцій на підтримку молодої української держави.

     Олійник, демократ за означенням, проте, не млів од «європейських цінностей», добре усвідомлюючи, що не все там аж такого цінного, що є там і подвійні-потрійні стандарти, і чваньковита зверхність чиновництва… Завжди нагадував:

…Де була б ти сьогодні, Європо,
Де була б ти,
Якби не вони?

     Саме величезні жертви війни, принесені нашим народом на вівтар перемоги, врятували Європу і світ. Син полеглого у боях з нацизмом полтавчанина (до слова, журналіста районної газети), котрий одягнув солдатську шинелю і віддав життя за рідну землю, Борис Олійник був справжнім українським патріотом, називаючи себе «православним комуністом» він глибоко вірив в ідею справедливості, рівності і братерства, ніколи їй не зраджував.

     Керівник української парламентської делегації і упродовж десяти років віце-президент ПАРЄ, Олійник вів проукраїнську лінію у бюро Асамблеї та на її сесіях. Надто ж коли це стосувалося української культури, адже він 30 років був незмінним Головою Українського фонду культури. Особливо активно нагадував європейцям та просував ідеї спільного подолання наслідків Чорнобильської трагедії (і тут Україна собою закрила Європу!), бо пізнав це лихо не з газетних публікацій, а ведучи репортажі майже від самого смертоносного жерла реактора. Опромінений, він втратив здоров‘я та змушений був впродовж багатьох років вдаватися до гемодіалізу аби підтримати свій організм.

Фото на згадку з Борисом Олійником, Митрополитом Київським і Всієї України, Предстоятелем Української Православної церкви Володимиром, колишнім заступником міністра освіти Борисом Козорізом та журналісткою Лілією Брудницькою

     І попри все, Борис Олійник ніколи не втрачав оптимізму, сили духу, властивої йому самоіронії та гумору. При зустрічах, завжди приязно обнімалися, крізь примружені повіки – іскорки усміху та блиск мудрих очей…
     … До останнього свого дня і до останнього подиху він був Совістю України. Був, є і буде для усіх наступних поколінь справжніх дітей України.
     Саме життя і громадянська позиція Бориса Олійника надихнули на рядки, які теж творчо осмислюють нині майбутні журналісти:

Не маю запасної Батьківщини,
Не мав такої і не матиму ніколи!
Як матері немає запасної,
Як не буває запасної долі.

Іван Чиж