Звідані-незвідані поетичні дороги
Тиждень рідної мови, який проходить на гуманітарно-педагогічному факультеті, активізував студентське життя. Ми радо відгукувалися на пропозиції викладачів щодо проведення тих або тих заходів, самі ініціювали дійства й майстерно демонстрували їх. Майбутні соціальні працівники, психологи, студенти спеціальності «Професійна освіта» разом із нашим викладачем української мови Ніною Степанівною Степаненко (а цей предмет ми любимо й шануємо, бо розуміємо, яка вага мови в житті народу) заглибилися в поетичний світ.
Удалося змоделювати напрочуд змістовні й емоційно наснажані літературно-мистецькі сюжети. Із великим захопленням переглядали власноруч змодельовані тематичні мініпрограми. Удалося вихопити для наших «фільмів у віршах» неповторні картини природи й наповнити їх ліричним, громадянським, патріотичним і, зрозуміло, болісно зажуреним воєнним змістом. Звучала філософське слово Івана Франка й Ліни Костенко, оригінальні мелодії Миколи Вінграновського та Ганни Чубач, обарвлені натеперішнім смутком і тривогою рядки Сергія Жадана й Катерини Мотрич.
Студенти другої групи психологів записали вірш своєї старости Софії Тищенко. Це спілкування відбувалося на одному подихові. Кожен день розпочинався з поетичного дійства, виходив за береги сценарію, бо охочих долучитися до оригінально заримованих переливів було немало. Ті, хто готували заходи, намагалися віднайти родзинки з царини нашого красного письменства, якісь малознані відомості. Однак майже всі пропоновані в різних дійствах секрети декодовано й розтаємничено. Знаходилися – і частенько – ті, хто демонстрував креативність високого польоту. Так, усі групи підготували вірші емодзі.
Не обійшлося і без власної поезій. Ніна Степанівна (ми їй дякуємо за допомогу й підтримку) хвалила поетів-початківців за їхні винаходи, радила, як краще передати думки та почуття.
Щодо тематичних циклів, довкіл яких велися розмови, що частенько набували дискусійного характеру, то вони досить розлогі. Панувала «осінь жовтокоса», бо вона сьогодні «їде гордовито по садах пустинних на баскім коні» і «вишиває клени червоним, жовтим, срібним, золотим». Щиро зізнавалися ми в любові нашим мамам, пошанно схиляли голови перед захисниками, які боронять Україну від знавіснілих московитів, мріяли про мирне та щасливе майбутнє. Словом, ми самі себе потішили поетичними переливами, духовно впотужнилися, інтелектуально зміцніли.
Нашим поетичним девізом стали слова відомого українського письменника Олеся Волі «Кожне окреме слово, пропахчуючись іншим, затужавлюється в снопи добірних істин та думок». Розумно – хіба не так? І повчально – ніхто цього не заперечить.