НАУКОВІ ШКОЛИ

Патриархи агробіологічного факультету

 

Вагомою ознакою процесу розвитку науки в історичній ретроспективі, а також на сучасному етапі, є її колективний характер. Це позначається на неухильному зростанні ролі наукової спільноти, яка формує та розвиває наукове знання, сприяє його утвердженню в конкурентному науковому середовищі, поширює та практично впроваджує отримані наукові результати. Однією із провідних форм організації наукової спільноти була і є наукова школа. Цей феномен справляє потужний вплив на розвиток наукового знання. Адже саме наукові школи виступають осередками найбільшої концентрації творчої енергії, найактивнішого впливу на науковий прогрес.

Національний університет біоресурсів і природокористування України (НУБіП України) є одним із провідних закладів України аграрного профілю, витоки якого беруть свій початок із сільськогосподарського відділення й ветеринарного факультету Київського політехнічного інституту, відділення лісівництва Інституту сільського господарства і лісівництва в м. Маримонті (Польща). Сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту (відкрите 31 серпня 1898 р.) трансформувалось у 1918 р. у сільськогосподарський (агрономічний) факультет, а у 1922 р. – Київський сільськогосподарський інститут (КСГІ), який із 1923 р. став самостійним вищим навчальним закладом.

Київський лісогосподарський інститут, витоки якого у Польщі, у 1954 р. був об’єднаний із Київським сільськогосподарським інститутом в один навчальний заклад, який отримав назву «Ордена Трудового Червоного Прапора Українська сільськогосподарська академія» (УСГА).

Протягом 1956-1962 рр. Українська сільськогосподарська академія входила до структури Української академії сільськогосподарських наук (УАСГН) як її навчальна частина.

У 1957 р. до складу УСГА був приєднаний Київський ветеринарний інститут, який починав свою роботу як ветеринарний факультет Київського політехнічного інституту (1920 р.), а із 1921 р. функціонував уже як самостійний Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут, із 1930 р. діє Київський ветеринарний інститут.

На базі Української сільськогосподарської академії у серпні 1992 р. створено Український державний аграрний університет, якому Постановою Верховної Ради України від 29 липня 1994 р. надано статус національного. З цього часу він іменується як Національний аграрний університет і перебуває у функціональному управлінні Кабінету Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2008 р. Національний аграрний університет перейменовано в Національний університет біоресурсів і природокористування України (НУБіП України), який у 2010 р. отримав статус самоврядного (автономного) дослідницького національного університету.

За понад столітню історію свого існування колектив навчального закладу зробив гідний внесок у розвиток тих галузей наук, які тісно переплелися із аграрним виробництвом, в розширення інтелекту нації та у справу підготовки конкурентоспроможних фахівців для держави.

Історія наукової роботи в університеті розпочинається з моменту його становлення і є невід’ємною складовою процесу підготовки висококваліфікованих спеціалістів. Професор В.В.Колкунов стверджував: «… Академія повинна бути … «триєдиним центром»: вона мусить сполучати в собі вчену, навчальну та освітно-показну роботу …».

Створення неформальних творчих колективів наукових дослідників різних поколінь, об’єднаних загальною програмою та стилем дослідницької роботи під керівництвом визнаного лідера, дозволило забезпечити високу ефективність наукових розробок, їх поширення та впровадження, а також відтворення наукових пошуків на якісно нових рівнях. Сьогодні в університеті сформувалися й плідно працюють десятки наукових шкіл, що зробили революційні відкриття міжнародного значення. Й, безперечно, надалі наукові дослідження в університеті будуть поглиблюватися, наближатися до світового рівня.

 

НАУКОВІ ШКОЛИ У ГАЛУЗІ АГРАРНОЇ НАУКИ

 

Душечкін Олександр Іванович

(1874-1956)

 

доктор сільськогосподарських наук, професор,

академік АН УРСР,

заслужений діяч науки УРСР,

лауреат премії ім. В.В. Докучаєва

Наукова школа

живлення та удобрення

сільськогосподарських культур

(заснована 1921 р.)

 

Напрям наукової діяльності спрямований на вивчення трансформації азоту та фосфору в ґрунті, використання зеленого добрива та національних фосфоритів для поліпшення родючості ґрунтів Полісся України.

 

Народився Душечкін О.І. 13.08.1874 р. в с. Опеченський Рядок Новгородської губернії (Росія). У 1883 р. вступив на природничо-історичне відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де поряд з навчанням проводив наукові дослідження. З 1897 р. по 1899 р. удосконалював свої знання з хімічної технології і органічної хімії у кращих фахівців Політехнічного інституту в Цюріху (Швейцарія) та інших лабораторіях за кордоном.

У 1899 р. починає працювати хіміком у лабораторії Департаменту митних зборів. У грудні цього ж року за перевезення і зберігання нелегальної літератури був заарештований і після семи місяців ув'язнення на два з половиною роки висланий під нагляд поліції в Новгородську губернію. Після заслання йому було заборонено проживати в столичних і губернських містах Росії і він у 1903 р. переїжджає до Києва.

До 1913 р. О.І.Душечкін працював на посаді агрохіміка в лабораторії дослідних полів Всеросійського товариства цукрозаводчиків. З 1915 р. брав активну участь у створенні Київської обласної станції і до 1930 р. працював на ній завідувачем відділу агрохімії. У 1920 р. його обирають доцентом агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, на базі якого створено сільськогосподарський інститут, і він працює там завідувачем кафедри агрохімії. З 1923 р. - уповноважений Наркомзему УРСР. Поряд з цим О.І. Душечкін очолює кафедру агрохімії і ґрунтознавства Уманського СГІ. Під його керівництвом розгортаються наукові дослідження ґрунтів на Уманщині, розробляються способи їх поліпшення і збереження родючості. Був двічі заарештований (1930-1931 рр.), але звільнений за відсутністю складу злочину.

У роки Другої світової війни - завідувач кафедри агрохімії Казахського СГІ, у 1944-1953 рр. - директор, а з 1953 р. - завідувач лабораторії агрохімії Інституту фізіології рослин і агрохімії АН УРСР.

Доктор сільськогосподарських наук (1934 р.), професор (1938 р.), академік АН УРСР (1945 р.). О.І. Душечкін дослідив динаміку основних елементів живлення в ґрунті, шляхи підвищення ефективності фосфорно-калійних добрив, обґрунтував раціональні методи внесення добрив.

Душечкіним О.І. підготовлено 10 докторів та кандидатів наук. Він має понад 200 наукових публікацій.

 

Серед послідовників – академік Власюк П.А., професори Денісієвський, Л.Б. Гіліс, доценти: Хохол М.Ф., Подоліч Т.Я., Боришполь О.Я., Волинська У.М., Сульженко Г.К. та інші.

 

 

Власюк Петро Антипович

(1905-1980)

доктор сільськогосподарських наук, професор,

академік АН УРСР,УАСГН, ВАСХНІЛ

лауреат премії ім. В.В. Докучаєва

Наукова школа біологічна роль макро та мікроелементів в живлені рослин та їх удобрення (заснована 1956 р.)

 

Народився Власюк П.А. у 1905 р. в с. Чемериському Звенигородського району Черкаської області у селянській родині (колиш. Букський повіт Київської губернії). До жовтня 1917 р. працював як сільськогосподарський робітник у поміщицькому господарстві с. Рубаний міст Уманського повіту Київської губернії. Навчався в Лисянській початковій школі (1917-1921 рр.), в Уманському сільськогосподарському технікумі (1921-1923 рр.). У 1926 р. закінчив рільничий факультет Уманського сільськогосподарського інституту, отримавши кваліфікацію агронома-агрохіміка. Протягом 1926-1931 рр. працював там лаборантом, асистентом і доцентом, й під керівництвом О.І.Душечкіна формував науково-навчальну базу для створення в 1928 р. кафедри агрохімії та ґрунтознавства. У 1928-1930 р. навчався без відриву від виробництва на факультеті землеробства по секції рільництва у Ленінградському сільськогосподарському інституті.

У 1931 р. П.А.Власюку присвоєно вчене звання професора зі спеціальності ґрунтознавство та агрохімія й призначено завідувачем кафедри агрохімії та ґрунтознавства. Тут же він поєднував викладацьку роботу із практичною в агрохімічній лабораторії і секторі хімізації Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрової промисловості (надалі Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрових буряків в м. Києві; 1928-1947 рр.).

У 1937 р. йому присуджено науковий ступінь кандидата сільськогосподарських наук за сукупністю наукових праць, а у 1939 р. обрано членом-кореспондентом АН УРСР по Відділу математичних і природничих наук. Водночас він завідує лабораторією агрофізіології Інституту ботаніки АН УРСР (1939-1944 рр.), згодом стає його директором (1944-1947 рр.). У роки Другої світової війни у зв’язку з евакуацією АН УРСР переїхав до Уфи і сконцентрував дослідження на проблемах сільського господарства Башкирії та Південного Уралу. У 1943 р. успішно захистив дисертацію «Марганець і живлення рослин», за яку йому було присуджено науковий ступінь доктора сільськогосподарських наук (1946 р.).

Після війни П.А.Власюк працював заступником директора з наукової роботи Інституту фізіології рослин і агрохімії АН УРСР (1947-1952 рр.), завідував кафедрою ґрунтознавства Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка (1947-1956 рр.) та очолював лабораторію живлення рослин Інституту ботаніки АН УРСР, а потім – Інституту фізіології рослин та агрохімії АН УРСР. Він є одним із фундаторів Інституту фізіології рослин АН УРСР, директором якого був з 1952 р. по 1973 р., та відділом мікроелементів якого керував останні роки життя (1955-1980 рр.).

У 1948 р. вченого обрано академіком АН УРСР (із спеціальності фізіологія живлення рослин, агроґрунтознавство) і академіком ВАСГНІЛ (зі спеціальності фізіологія живлення рослин, агрохімія, ґрунтознавство).

У 1956-1962 рр. П.А.Власюк – президент й одночасно завідувач кафедри агрохімії Української академії сільськогосподарських наук ((навчальної частини), із 1962 р. – Української сільськогосподарської академії) до 1970 р., а до 1980 р. – професор цієї кафедри.

П.А.Власюк обирався депутатом Верховної Ради УРСР п’ятого скликання, Київського міського і обласного виконавчих комітетів Рад депутатів трудящих.

Інтереси вченого були різнобічні. Він вивчав хімію грунтів, живлення рослин, технологію виробництва та використання добрив, якість сільськогосподарських культур та мікробіологію ґрунту. Він поправу вважається основоположником вчення про мікроелементи в Україні.

Його наукові заслуги та громадська діяльність були високо оцінені. Має звання заслуженого діяча науки УРСР, нагороджений двома орденами Леніна (1954, 1956), орденом Трудового Червоного Прапора (1965), Жовтневої Революції (1975), та іншими орденами й медалями та нагрудними знаками.

2010 р. на 105-ту річницю від дня народження Петра Антиповича відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на другому навчальному корпусі Національного університету біоресурсів і природокористування України, де учений багато років очолював кафедру агрохімії.

 

Послідовники - акад. Городній М.М., чл.-кор. Сердюк А.Г., проф. Колоша І.Л., доц. Хохол М.Ф., Волинська О.Я., Сульженко Г.К., Лісовал А.П., Балабайко В.Ф., Мазуркевич Л.І. та інші.

 

Основні наукові здобутки школи

П.А.Власюк уперше розробив органо-мінеральну систему добрив рослин у сівозмінах, яка сприяла значній економії добрив і підвищенню продуктивності рослинництва в УРСР. Провів дослідження зі збагачення органічних добрив мікроелементами й адсорбентами і на їх базі запропонував ефективні способи виготовлення біологічно збагачених компостів. Створив новий метод оцінки життєздатності рослин у зимовий період, який надалі широко застосовувався в практиці обстеження стану посівів озимих зернових культур в УРСР.

Ціла низка наукових досліджень П. Власюка і його співробітників була присвячена вивченню механізмів дії макро- й мікроелементів на ріст, розвиток та продуктивність сільськогосподарських культур. Учений з’ясував фізіологічні особливості участі сполук фосфору в синтезі вуглеводів в органах цукрового буряка і сірки — в утворенні амінокислот та білків. Отримані результати сприяли оптимізації умов живлення культурних рослин. Ці роботи отримали наукове визнання й удостоєні диплома ІІ ступеня Президії АН СРСР.

Подальші дослідження були спрямовані на встановлення біологічної ролі марганцю, молібдену, бору, цинку, кобальту і літію у функціонуванні систем життєдіяльності рослин на клітинному, субклітинному, молекулярному та організменному рівнях. Академік П.А.Власюк вивчав локалізацію мікроелементів у клітинних структурах листків і коренів цукрового буряка, кормових бобів, гороху, сої, кукурудзи та інших культур. Виявив роль мікроелементів в обміні нуклеїнових кислот у рослинах. Пріоритетні дослідження щодо фізіологічної ролі марганцю в живленні рослин учений узагальнив у монографії «Марганцеве живлення і удобрення рослин».

Серією експериментів П.А.Власюк обґрунтував сутність впливу органічних речовин, мінеральних добрив, мікроелементів і фізіологічно активних речовин на процеси росту та розвитку рослин. Він ґрунтовно розширив асортимент добрив, знайшовши застосування відходам виробництва, таким як марганцевий шлам, мартенівський шлак, хлоросвинцевоцинковий і хлорбарієвий бруди, відходи марганцевої та буровугільної промисловості, титанові, борні відходи тощо.

Саме П.А.Власюк зі співробітниками вперше в Україні застосував революційний метод «мічених атомів», із допомогою якого встановив нові закономірності процесів живлення рослин. Використання мічених атомів вуглецю, фосфору, кальцію, сірки й інших сполук дало можливість вивчити механізм розподілу, надходження та транспортування поживних речовин у клітинні компартменти, участь їх у перебігу процесів метаболізму.

Вагомим здобутком вченого було вивчення фізіологічних особливостей участі сполук фосфору в синтезі вуглеводів у рослинах цукрового буряка. З ініціативи П.А.Власюка і з його безпосередньою участю на Вінницькому та Сумському хімічних комбінатах налагодили виробництво марганізованого гранульованого суперфосфату, виготовили 1800 тис. тонн добрива, яке було використане під посіви сільськогосподарських культур на площі 12 млн. га. А також дослідні партії боратового, молібденового і цинкового суперфосфатів, нітроамофоски, карбофоси й карбоамофоски з марганцем, молібденом, бором, літієм та цинком, які знайшли широке застосування у сільському господарстві.

Колектив дослідників під керівництвом і з участю П.А.Власюка розробив технологію передпосівного збагачення насіння кукурудзи мікроелементами на калібрувальних заводах, склав картограми вмісту рухомих форм мікроелементів у ґрунтах, опублікував фундаментальну монографію «Ґрунти України», за яку П.А.Власюку та іншим вченим присуджено премію ім. В. Докучаєва.

Академік П.А.Власюк представляв досягнення вітчизняної науки на багатьох міжнародних галузевих конференціях і симпозіумах. Самостійно і в співавторстві він опублікував понад 1500 наукових праць, серед яких 40 монографій, брошур, навчальних та методичних посібників, вісім авторських свідоцтв на винаходи тощо.

П.А.Власюк підготував і виховав цілу плеяду послідовників, серед яких 27 докторів та 150 кандидатів наук. Він залишив вагому теоретичну й методологічну спадщину. Нові види добрив з мікроелементами, запропоновані ним застосовують й сьогодні.

 

Городній Микола Михайлович

 

доктор сільськогосподарських наук, професор,

академік НААН України, Заслужений працівник вищої школи України

 

Наукова школа біоконверсія органічних відходів та створення біодинамічних господарств

(заснована 1989 р. на базі кафедри агрохімії УСГА)

 

Городній М.М. народився 29 липня 1936 р., с. Топчіївка, Чернігівський р-н, Чернігівської обл. Городній М.М. з 1958-1961 рр. – завідуючий районної агрохімічної лабораторії (Хмельницька обл.), 1961-1964рр. – аспірант кафедри агрохімії Української сільськогосподарської академії (УСГА, м. Київ), 1964-1972рр. – асистент, доцент кафедри агрохімії УСГА, з 1972 р.-2006 р. – в. о. професора, професор, завідувач кафедри агрохімії та якості продукції рослинництва ім.О.І.Душечкіна. З 2007 р. до теперішнього часу - професор кафедри. Директор НДІ агротехнологій та якості продукції рослинництва НАУ (2002-2005 рр.) У 1964 р. (м. Київ) захистив кандидатську дисертацію «Вплив мікроелементів Mn, В, Мо і їх поєднань на врожай та якість гречки». У 1985 р. захистив докторську дисертацію «Агрохімічне обґрунтування і шляхи підвищення ефективності фосфорних і мікродобрив у інтенсивному землеробстві Куби», Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1996 р.), академік Нью-йоркської академії наук (1998 р.). Ім’я занесене до енциклопедій: «Провідні інтелектуали Світу» (2003 р.), «Хто є хто у світі» (1999 р.).

Вихованцями Городнього М.М. є 25 кандидатів наук і 2 доктори наук.

 

Послідовники: Бикін А.В., Надточий П.П., Мовчан М.М., Олійниченко В.Г., Кивирига П.М., Генгало О.М., Логінова І.В., Грищенко О.В.

 

Основні наукові здобутки

Городній М.М. започаткував і розвинув вперше в країнах СЕВ та інших країнах світу новий науковий напрям - біоконверсія органічних відходів та створення біодинамічних господарств. Актуальність досліджень полягає у вивченні трансформації сполук азоту, фосфору, калію, мікроелементів та важких металів у системі «ґрунт – рослина – добрива – довкілля» та біоконверсії органічних відходів.

Отримано нові добрива пролонгованої дії з синхронним ефектом  «Текос - 1», «Текос - 2» та біоорганічного добрива БОД (на основі стічних вод м. Києва).

Основні досягнення включають наукові розробки з біоконверсії органічних відходів, формування наукових основ використання добрив, оптимізації живлення рослин, відтворення родючості ґрунту, поліпшення якості продукції рослинництва, отримання нових добрив пролонгованої дії із синхронним ефектом, створення біодинамічних господарств і нових технологій вирощування овочевих культур, ведення точного землеробства.

Здобутки наукової школи викладені в понад 320 наукових публікаціях із них 6 монографій, 10 підручників та навчальних посібників, отримано біля 18 авторських свідоцтв на винаходи.

Досягнення наукової школи використовуються у фермерських господарствах, СТОВ, ВАТ тощо, а також у науково-дослідній роботі.

Наукова школа з проблем садівництва

Володимира Левковича Симиренка

 

наукову школу з садівництва засновано Володимиром Симиренком у 1926 р., коли він став на чолі кафедри плодоовочівництва Київського сільськогосподарського інституту (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України – НУБіП України).

Засновник школи та її перший керівник (1926–1933) – Володимир Левкович Симиренко, професор, видатний вчений, талановитий послідовник світового корифея у галузі садівничої науки і практики, свого батька Левка Платоновича Симиренка. Будучи неперевершеним лектором і пропагандистом науки та маючи незрівняний організаційний хист, Володимир у багатьох сферах діяльності просунувся набагато далі свого батька. У 1930 р. він організував і очолив Всесоюзний науково-дослідний інститут плодово-ягідного господарства (нинішній Інститут садівництва НААН України) – єдиний в Союзі, де проводили дослідження з генетики садових культур.

Науковий напрям школи – помологія, селекція, розсадництво, моніторинг стану насаджень, технології вирощування традиційних та малопоширених плодових і ягідних культур, розширення їх сортименту і придатності їх для вирощування за різних агрокліматичних умов.

На сучасному етапі розвитку школа доповнюється такими напрямами, як органічне садівництво, молекулярні біотехнології тощо.

Послідовники Володимира Симиренка – професори А. А. Романіка, О. Л. Поліщук, Г. О. Каблучко, В. К. Заєць, О. Ю. Барабаш, І. О. Коломієць, М. В. Андрієнко, П. В. Кондратенко, Т. Є. Кондратенко, А. М. Силаєва, В. І. Майдебура, В. С. Марковський, І. К. Омельченко, М. О. Бублик, В. Г. Лисанюк, які в різний час очолювали кафедру або читали при ній садівничі дисципліни; викладачі (доценти, доктори, кандидати сільськогосподарських наук) М. Ю. Гущин, Б. К. Гапоненко, І. О. Китаєв, В. С. Федоренко, К. Д. Кумпан, В. І. Негода, П. З. Шеренговий, В. Т. Гонтар, І. І. Хоменко, В. О. Стрельніков, Н. В. Шевчук, В. О. Сіленко, О. І. Барабаш, Б. М. Мазур, Н. В. Мойсейченко, В. М. Пелехатий, Ю. Ю. Андрусик; ціла плеяда видатних українських помологів і селекціонерів – В. В. Пашкевич, Л. М. Ро, І. Х. Шиденко, Н. А. Борисюк, М. Ф. Кащенко, П. Є. Цехмістренко, М. Н. Ніконенко, І. Л. Плисецький, В. С. Лаврійчук, І. Н. Рябов, В. Я. Чупринюк, О. Ф. Бліндерова, А. М. Татаринов, С. Х. Дука, В. І. Сайко, М. Т. Оратовський, Р. П. Дрозденко, М. Ю. Гущин, А. П. Родіонов, І. М. Шайтан, С. В. Клименко, В. П. і К. М. Копані, О. П. Лушпіган, Л. І. Тараненко, А. Є. Берендей, А. І. Кібкало, Н. М. Клочко, Р. Д. Бабіна, В. М. Меженський, В. П. Ласкавий, В. А. Туровцева та багато інших.

Підготовка наукових кадрів – Володимир Симиренко багато уваги приділяв підготовці фахівців садівничої справи. Ще з 1920 р. він почав читати курс лекцій в Одеській школі садівництва, а вже наступного року був обраний професором плодівництва та інтенсивних культур Уманського і Полтавського сільськогосподарських інститутів. У 1926 – 1932 рр. був професором і завідувачем кафедри плодоовочівництва Київського сільгоспінституту (нині – кафедра садівництва НУБіП України).

опираючись на наукову спадщину Володимира Симиренка, кафедра садівництва нині готує не лише висококваліфікованих фахівців для садівничої галузі (бакалаврів і магістрів), а й докторів та кандидатів біологічних і сільськогосподарських наук.

співробітниками кафедри опубліковано десятки монографій і підручників, сотні наукових статей, розроблено низку Державних стандартів України, отримано десятки авторських свідоцтв на нові сорти та патентів на нове вирішення практичних завдань і способів для садівничої галузі.

Основні здобутки Володимира Симиренка. Після створення у 1920 р. Всеукраїнського сільськогосподарського наукового комітету, що фактично виконував функції першої Української академії аграрних наук, Володимир Симиренко став керівником секції садівництва та огородництва і очолював її до реорганізації комітету в 1926 р. За рекомендацією Комітету Наркомзем постановою від 25 листопада 1920 р. заснував на терені колишнього маєтку Симиренків у Млієві Садово-городню дослідну станцію та Центральний державний плодовий розсадник України, призначивши директором обох установ Володимира Симиренка.

Під егідою Володимира Симиренка було створено низку сортів плодових культур, які здобули визнання у всьому світі. Зокрема, за участі селекціонерів Л. М. Ро, П. Є. Цехмістренка і М. Н. Ніконенка на Мліївській дослідній станції садівництва у 1928 р. шляхом схрещування сортів Папіровка і Макінтош було отримано сорт яблуні Слава Переможцям, який на довгі роки став донором високих смакових якостей багатьох нових сортів в Україні та за кордоном. Володимир фактично дав путівку в життя сорту Ренет Симиренка, зразок якого випадково знайшов дід Платон Федорович, а ретельно дослідив і описав батько – корифей садівничої науки Левко Платонович, справу якого підхопив і розвинув далі Володимир Левкович.

Створення стандартних асортиментів у садівництві України стартувало у 1923 р., коли при Наркомземі України було організовано головну помологічну комісію під керівництвом В. Л. Симиренка. А вже в 1929 р. Перша всеукраїнська нарада з питань садівництва ухвалила організувати ведення “Всеукраїнської помологічної книги”, основним завданням якої було всебічно вивчати й стандартизувати асортименти плодових культур. Це була картотека багатьох тисяч маточних дерев, ретельно досліджених, пронумерованих, з зазначенням точних адрес на всіх теренах України. Вся ця гігантська робота виконувалась на очолюваній В. Л. Симиренком Мліївській зональній дослідній станції плодового та ягідного господарства. 

У березні 1931 р. Всесоюзна академія с.-г. наук ім. Леніна передала всі питання стандартизації плодових та ягідних культур для розв’язання Всеукраїнському дослідному інституту плодового та ягідного господарства, який очолював професор В. Л. Симиренко.

В. Л. Симиренко розробив основні засади помологічної номенклатури для СРСР, що були ухвалені постановою Всесоюзної наради з питань стандартизації асортиментів плодових та ягідних рослин, яка відбулась у грудні 1931 р. в м. Києві. На початку 1932 р. НКЗС СРСР затвердив стандартні і рекомендовані асортименти плодових і ягідних рослин для поширення в Україні та в інших республіках СРСР.

За ініціативою В. Л. Симиренка розпочалося створення мережі сортовипробувальних дільниць, опорних пунктів і зональних станцій на терені всього Радянського Союзу, які працювали за єдиною методикою. Ці станції, отримуючи садивний матеріал із розсадників Володимира Симиренка, розпочали швидкими темпами випробовувати, розмножувати та впроваджувати стандартизований асортимент плодових культур, рекомендований для різних ґрунтово-кліматичних зон країни. Вся інформація з цих станцій стікалася до Володимира Симиренка, якого з повним правом можна назвати родоначальником системи моніторингу в садівничій галузі.

Така чітка організаційна робота і вражаючі досягнення були високо оцінені директором Всесоюзного інституту рослинництва, академіком Миколою Івановичем Вавіловим, який запропонував підпорядкувати очолюваному В. Л. Симиренком інституту дослідницькі й опорні пункти садівництва всього Радянського Союзу. Та цим планам здійснитися не судилося. У 1933 р. Володимира Симиренка заарештували як ворога народу, звинувативши в тому, що він “образив мічуринців, відмовившись визнати їх сорти й методи”, а у 1938 р. розстріляли. Така сама доля за 5 років по тому спіткала і його соратника-однодумця, войовничого антилисенківця Миколу Вавілова.

Цими варварськими діями в Україні (та й у всьому Союзі) генетику було не лише відкинуто назад на багато десятиліть – вона просто загинула разом зі своїми творцями. Одразу після розстрілу із бібліотек було вилучено і знищено всі праці Володимира Симиренка, його ім’я годі шукати в радянських енциклопедіях навіть післявоєнних видань (хоча його на вимогу родичів і світової громадськості реабілітували ще у 1957 р.). Та навіть уже в незалежній Україні про 100-річчя з дня народження Володимира Левковича так ніхто й не згадав...

Часи передвоєнного евакуаційного лихоліття і воєнних подій 1941 – 1945 рр. розпорошили по усьому світу колег і послідовників Володимира Симиренка, а важкі повоєнні роки та ярлик ворога народу також не сприяли відродженню і розвитку наукової школи, започаткованої великим вченим садівничої галузі. Фактично вона була повністю ліквідована. Були заборонені дослідження і лекції в вузах з “буржуазної науки” генетики, а її провідні вчені репресовані. Навіть такі науки, як селекція, цитологія, фізіологія рослин зазнавали утисків і не знаходили належної державної підтримки. Взагалі, біологічні і сільськогосподарські науки протягом десятиліть залишались занедбаними і все більше відставали від світового рівня їх розвитку. В результаті Україна, та й увесь колишній Радянський Союз, ще й досі змушені послуговуватися науковими і практичними здобутками країн зарубіжжя.

Свого часу і Левка Платоновича, і Володимира Левковича Симиренків неодноразово запрошували працювати до провідних університетів світу, але вони відмовлялися, будучи впевненими, що лише на родючих українських землях під щедрим сонцем і з чистими водами будуть зростати красиві та запашні яблука, груші, вишні й черешні неперевершених смакових якостей.

Настав час, і українці звертаються обличчям і серцем до своїх предків, повертають їх із забуття, вивчають їхню спадщину, намагаються відродити славу України як житниці, що експортувала до інших країн не лише пшеницю і цукор, а й надзвичайно смачні фрукти та овочі.

Володимир Симиренко був людиною неймовірної працелюбності і працездатності. За короткі 13 років, відпущених йому долею на наукову, практичну і педагогічну діяльність, він встиг зробити так багато, що нині було б не під силу навіть великому колективу. У вирі щоденних навантажень він спромігся ще й створювати такі шедеври наукової літератури з садівництва, як “Плодовий розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Часткове сортознавство плодових рослин” (1932, але опубліковано в двох томах лише в 1995 – 1996 р.р., завдячуючи доньці Володимира Тетяні Симиренко-Торп, яка зуміла зберегти і вивезти до Канади рукопис цієї книги). Крім того, він був автором багатьох підручників і наукових статей, а також редактором фахових видань (“Вісник садівництва, виноградарства та городництва”, “Садівництво та городництво” тощо).

Першою даниною пам’яті Володимира Симиренка стало видання у 2003 р. видавництвом “Аграрна наука” книги ”Проблеми моніторингу у садівництві” (співавтор і упорядник – доктор біологічних наук, професор Алла Михайлівна Силаєва), в якій було подано методологічні засади садового моніторингу та результати п’ятирічних спостережень науковців Інституту садівництва НААН і його мережі.

Ці дослідження знайшли своє продовження на кафедрі садівництва НУБіП України. На сучасному етапі реалізація наукової спадщини Володимира Симиренка і відродження його наукової школи відбувається під безпосереднім керівництвом директора Навчально-наукового інституту рослинництва, екології і біотехнологій члена-кореспондента НААН України, доктора біологічних наук, професора Максима Дмитровича Мельничука. Він розробив програму поширення знань і підготовки обдарованих фахівців та проведення наукових досліджень з молекулярної біотехнології, оздоровлення плодових культур, нагальних проблем органічного садівництва, збереження та розширення генетичних ресурсів садових культур. Зокрема, ним закладено сад оздоровленими за технологією in vitro сортами Симиренків.

23 – 25 листопада 2011 р. в НУБіП України відбулася перша Всеукраїнська науково-практична конференція “Історія, сучасний стан та перспективи розвитку садівничої галузі України”, присвячена 120-й річниці від дня народження В. Л. Симиренка. Організаторами конференції були ННІ рослинництва, екології і біотехнологій та кафедра садівництва. У роботі конференції взяли участь 9 академіків і членів-кореспондентів, 16 професорів і докторів наук, 42 кандидати наук, 40 молодших наукових співробітників (без ступеня), аспірантів і студентів з 12 наукових і навчальних установ України. Рішенням делегацій цього зібрання і згодом ученою радою університету кафедрі садівництва присвоєно ім’я професора Володимира Симиренка (наказ ректора НУБіП № 37 від 20.01.2012).

 

Зеленський Михайло Олексійович

(1912-1987)

 

доктор сільськогосподарських наук, професор,

Заслужений працівник вищої школи

Наукова школа з питань селекції, насінництва польових та плодових культур

(започаткована на 1949 р.)

 

Основний напрямок роботи школи – вивчення і удосконалення нових селекційно-генетичних методів та пошуки прискорення селекційного процесу при створенні нових сортів основних сільськогосподарських культур.

Михайло Олексійович Зеленський народився 22 травня 1912 р. в станиці Карпилівська Усть-Лабінського району Краснодарського краю в сім’ї селянина, переселенця з Чернігівської губернії. В 1934 р. Закінчив Краснодарський сільськогосподарський інститут, Відділення «Селекція та насінництво сільськогосподарських культур».

Трудову діяльність розпочав на Майкопській дослідній станції Всесоюзного Інституту рослинництва. Саме там він уперше зустрівся з академіком М.І. Вавиловим, який наставляв його на науковій ниві. Спілкування з видатним вченим продовжив і під час навчання в аспірантурі. В 1939 році, закінчивши аспірантуру й захистивши дисертацію кандидата біологічних наук, переїжджає в Україну і працює науковим співробітником Інституту плодівництва.

Під час Великої Вітчизняної війни брав участь у бойових діях, був поранений, лікувався в шпиталі м. Челябінська, працював на оборонному заводі.

Педагогічну діяльність Михайло Олексійович Зеленський розпочав у 1949 р. в Київському сільськогосподарському інституті на кафедрі селекції та насінництва на посаді доцента, згодом – професора. Десять років працював проректором з наукової роботи (1945-1962) спочатку сільськогосподарського інституту, а потім Української сільськогосподарської академії, і майже сорок років  (1949-1987) очолював кафедру селекції та насінництва.

Все життя M.О. Зеленського - в учнях; його 92 аспіранти успішно захистили кандидатські дисертації, серед них 36 – з іноземних держав, зокрема Угорщини, Польщі, Сирії, Єгипту, Ірану, Лівії, Китаю, Кореї, В’єтнаму та інших країн світу.

Основні наукові результати

В селекції озимої пшениці досліджувались методи створення нового вихідного матеріалу із залученням сортів вітчизняної та іноземної селекції, адаптованого до умов північного Лісостепу; удосконалювалися методики отримання високоякісного насіння еліти.

Селекція кукурудзи розпочата в 50-х роках триває до теперішнього часу: ведуться пошуки та удосконалюються методи створення вихідного матеріалу для створення інбредних ліній, вивчення їх за КЗ та комплексом господарсько-важливих ознак, здійснюється передача кращих з них до НЦГРРУ. В 1991 р. до Державного реєстру сортів рослин України занесено гібрид Кулон MB, співавтором якого був Михайло Олексійович.

Використовуючи біологічні особливості озимого жита, розробивши нові методи добору та застосувавши різні строки підкошування зеленої маси в період весняної вегетації, був створений, а в 1998 році і районований сорт озимого жита на кормові цілі Київське кормове.

Робота з плодовими культурами, розпочата в довоєнні роки, увінчалась районуванням і попитом на сорти яблуні «Зимове Плесецького», «Київське зимове» та «Подільське».

Школа М.О. Зеленського

Нараховує чимало відомих вчених селекціонерів. Серед них – Лауреати Державної премії СРСР за 1986 р.: академік, Герой України, директор Інституту фізіології рослин і генетики НАН України Моргун В.В.; колишній завідувач кафедри генетики, селекції та насінництва Уманської сільськогосподарської академії, доктор сільськогосподарських наук Чучмій І.П. та завідувач відділу селекції і первинного насінництва кукурудзи ННЦ «Інститут землеробства НААН України», кандидат біологічних наук Заїка С.П.; Заслужений діяч науки та техніки, Лауреат премії ім. В.Я. Юр'єва, академік НААН України В.А. Кравченко. Учні професора М.О. Зеленського, зокрема доктори с.-г. наук Фомічов А.М. та Губернатор В.В., кандидати сільськогосподарських наук Дворник В.Я., Набока В.С., Пархоменко А.К., Черненко П.О., Жемойда В.Л. та багато інших є авторами та співавторами багатьох районованих сортів та гібридів озимої пшениці, жита, ячменю, вівса, томатів, кукурудзи.

      В 1960 р. вперше було випущено під редакцією М.О. Зеленського на українській мові навчальний посібник «Селекція та насінництво польових культур» для студентів сільськогосподарських вузів. У 1987 р. був виданий, а в 1995 р. перевиданий підручник для учнів сільськогосподарських технікумів «Селекція і насінництво сільськогосподарських культур».

Михайло Олексійович – автор майже 300 наукових праць, автор лекцій та методичних розробок з селекції та насінництва сільськогосподарських культур для студентів і слухачів підвищення кваліфікації, викладачів сільськогосподарських вузів, технікумів та працівників виробництва.

М.О. Зеленському було присвоєно звання «Заслуженого працівника вищої школи», він нагороджений багатьма орденами, медалями та нагородами Виставки досягнень народного господарства України.

 

 

Созінов Олексій Олексійович

 

доктор сільськогосподарських наук, професор,

академік НАН України та НААН

 

Напрям наукової діяльності – у галузі рослинництва, генетики, селекції сільськогосподарських культур, агроекології та біотехнології.

 

Видатний вчений Олексій Олексійович Созінов народився 26 квітня 1930 р. у с. Єржово Рибницького району Молдови. У 1954 р. закінчив Одеський сільськогосподарський інститут.

Свою наукову діяльність Олексій Олексійович розпочав у аспірантурі Всесоюзного селекційно-генетичного інституту (ВСГІ, тепер Селекційно-генетичний інститут – Національний центр насіннєзнавства та сортовивчення, м. Одеса) під керівництвом видатного селекціонера академіка Гаркавого П.Х. Після захисту дисертації у 1959 р. очолив лабораторію якості зерна інституту. У 1963 р. був призначений заступником директора з наукової роботи. У 1964 р. очолив організований ним відділ генетичних основ селекції. Тут під його керівництвом, поряд з продовженням вивчення різних аспектів якості зерна, розгорнулись широкі польові й лабораторні дослідження з генетики рослин, зокрема, молекулярно-генетичних основ таких ознак, як якість, стійкість до біотичних та абіотичних стресів. Стала більш активною співпраця з селекціонерами.

У 1970 р. Созінов О.О. захистив докторську дисертацію і у 1971 р. був призначений директором ВСГІ. На долю вченого випала складна місія – перетворення інституту з форпосту так званої мічурінської біології у всесвітньо визнаний центр генетики і селекції рослин. Керований ним інститут став міжнародним центром з генетики і селекції рослин колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), у ньому було створено нову генерацію сортів сільськогосподарських культур. За досягнення в науковій і організаційній діяльності Созінов О.О. був відзначений трьома орденами і багатьма медалями.

У 1973 р. був обраний членом-кореспондентом Всесоюзної академії  сільськогосподарських наук ім. В.І. Леніна (ВАСГНІЛ), у березні 1978 р. – академіком АН УРСР, а в жовтні цього ж року – академіком і першим віце-президентом ВАСГНІЛ. З 1978 р. по 1984 р., крім адміністративної роботи, очолював лабораторію біохімічної генетики Інституту загальної генетики АН СРСР (Москва). З 1981 р. по 1987 р. – директор цього інституту, де створив нову гілку його наукової школи – біохімічної і молекулярної генетики. У 1987 р. Созінова О.О. обирають головою Південного відділення ВАСГНІЛ. Наукова діяльність тривала у відділі генетики і біотехнології Південного відділення ВАСГНІЛ та АН УРСР (Київ), який увійшов у 1992 р. до складу новоствореного Інституту агроекології та біотехнології. У 1990 р. було прийнято рішення про заснування Української академії аграрних наук. Загальні збори членів новоствореної академії обрали Созінова О.О. академіком і першим її президентом. З 2004 р. О.О. Созінов продовжує активну наукову діяльність в Інституті захисту рослин НААН, Інституті клітинної біології та генетичної інженерії НАНУ. З 1987 р. і донині – член Президії НАНУ.

Созінов О.О. є Заслуженим діячем науки і техніки УРСР (1990), лауреатом Державних премій України (1990) і Російської Федерації (1996) у галузі науки і техніки та премії ім. В.Я. Юр'єва НАН України (1989). Нагороджений орденами Леніна (1973), Трудового Червоного Прапора (1971), Жовтневої Революції (1977) та низкою медалей.

 

Основні наукові здобутки

Созінов О.О. вперше запропонував нові генетично обґрунтовані методичні підходи для вирішення важливої проблеми підвищення якості зернових селекційним і технологічним шляхом. Під його керівництвом і за безпосередньої участі встановлено особливості генетичної детермінованості синтезу та спадкування складних багатокомпонентних запасних білків злаків і ряду інших видів сільськогосподарських рослин. Вперше з використанням методів електрофоретичного розподілу білків встановлено факт блокового характеру спадковості компонентів проламінів. Генетичний аналіз експериментального матеріалу дозволив сформувати принцип використання паралельних варіантів кластерів споріднених генів як ефективних генетичних маркерів для вивчення генофонду, а також створення сортів і ліній різних видів сільськогосподарських рослин; встановити взаємозв'язок мінливості генних кластерів запасних білків та ізоферментів як генетичних маркерів з рівнем прояву цінних господарських ознак і адаптованості генотипів до умов вирощування.

Були розроблені методи ідентифікації і паспортизації рослин, визначення сортової якості насіннєвого матеріалу. У 90-х роках, поряд з дослідженнями з генетики і селекції, розпочато дослідження проблем формування сталої агросфери в Україні і визначення ролі у цих процесах біотехнології та біологічної різноманітності агроландшафтів.

Саме Созінов О.О. був одним з основних ініціаторів створення Національного банку генетичних ресурсів рослин України і здійснення науково-технічної програми «Генетичні ресурси рослин», завжди надавав допомогу і підтримку у цій справі.

Созіновим О.О. опубліковано понад 700 наукових робіт, в т.ч. 8 монографій, отримано 19 авторських свідоцтв і патентів. Він є заступником головного редактора міжнародного наукового журналу «Цитологія і генетика», член редколегій і редакційних рад ряду наукових журналів, серед яких «Вісник аграрної науки», «Біотехнологія», «Генетичні ресурси рослин» та інші.

 

Созінов О.О. приділяє велику увагу вихованню нових поколінь вчених і фахівців-аграрників вищої кваліфікації. У 1992–2001 рр. він завідував кафедрою агроекології та біотехнології Національного аграрного університету (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України). Під його науковим керівництвом підготовлено 45 кандидатів і докторів наук.

До наукової школи академіка Созінова О.О. належить велика група вчених, які фактично розпочали дослідження з поліморфізму білків та ДНК рослин, але дисертації захистили в інших країнах світу; деякі з них долучилися до цього напряму науки, будучи кандидатами або докторами наук, але в інших галузях науки.

До наукової школи академіка Созінова О.О. належать такі вчені: Ананьєв Е.В., Асика Ю.О., Біто М., Гапоненко О.К., Глазко Г.В., Єгоров Ц.О., Заякіна Г.В., Іллічевський М.М., Кензіор О.Л., Козлов В.Г., Метаковський Є.В., Новосельська О.Ю., Парфентьєв М.Г., Панін В.М., Рустанбеков О.С., Семихатський А., Сидоренко О.П., Собко Т.О., Созінов І.О., Стаканова А.І., Узікова Г.А., Хашімов Д.А., Хейцеф А.М. та інші.

 

Городній Микола Гаврилович

(1908-1987)

 

доктор сільськогосподарських наук, професор,

академік УАСГН

 

Заснована школа у 1960 р.

 

Наукова діяльність школи спрямована на розробку раціональних елементів прогресивних технологій вирощування технічних культур.

Науковий напрямок – розробка теоретичних і практичних основ підвищення врожайності сільськогосподарських культур; теорія і практика вирощування луб’яних культур; дія органічних і мінеральних добрив на фізико-хімічні, біологічні і фізичні властивості ґрунту, урожайність і якість конопель та інших культур, що вирощуються у сівозмінах з посівами конопель; способи використання гною, торфокомпостів, зелених і мінеральних добрив; дія добрив на урожайність і якість волокна і насіння канатника, льону-довгунця та інших луб’яних культур.

 

Послідовники – кандидат сільськогосподарських наук, доцент О.Л. Скрипльов, кандидат сільськогосподарських наук, доцент П.І. Бондаренко, кандидат сільськогосподарських наук, доцент О.Я. Шевчук, кандидат сільськогосподарських наук, доцент Ю.В.Шелестов, кандидат сільськогосподарських наук, доцент В.М.Речич, доктор сільськогосподарських наук, професор О.С.Устименко, доктор сільськогосподарських наук, професор О.М.Куценко.

Городнім М.Г. підготовлено 21 кандидата та 3 доктора сільськогосподарських наук; опублікував понад 200 праць.

 

 

 

Наукова школа «Зберігання, первинна обробка та переробка продукції рослинництва» виникла в кінці 60-х років

одночасно з двома відгалуженнями:

під керівництвом д.с.-г.н., проф. Лесика Б.В. «Зберігання, первинна обробка та переробка сировини зернових та технічних культур»;

під керівництвом к.с.-г.н., доцента Сніжка В.Л. «Зберігання, первинна обробка та переробка бульб картоплі та плодоовочевої продукції».

 

Науковий напрям школи – вивчення впливу факторів вирощування, збирання, післязбиральної обробки, зберігання і переробки на якість продукції: зернових, олійних культур, льону, цукрових буряків, хмелю, плодів зерняткових, кісточкових, овочів, плодів томатів, бульб картоплі. Розробка та обґрунтування технологій післязбиральної доробки, зберігання та переробки продукції рослинництва.

 

Доктор сільськогосподарських наук, професор Лесик Борис Васильович (1915-1997 рр.) народився 2 червня 1915 р. у с. Корнин Попільнянського району Житомирської області у родині вчителів. У 1929 р. закінчив семирічну школу в с. Корнин й там же вступив до сільськогосподарського технікуму, який закінчив у 1932 р. З грудня 1932 р. до грудня 1933 р. працював агрономом Узинського цукрового комбінату Київської області. У січні 1934 р. вступив на навчання до Глухівського сільськогосподарського інституту, який закінчив з відзнакою у 1938 р. та був рекомендований на науково-дослідну роботу.

З липня 1938 р. по листопад 1940 р. працював у Всесоюзному науково-дослідному інституті конопель на посаді наукового співробітника. У листопаді 1940 р. був призваний у лави Радянської Армії. Перебував у лавах Радянської Армії з листопада 1940 р. до січня 1946 р., спочатку на посаді молодшого командира, потім офіцера. Брав участь у боях у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Після демобілізації з лав Радянської Армії з лютого місяця 1946 р. повернувся на попереднє місце роботи у Всесоюзний науково-дослідний  інститут луб’яних культур. З 1946 р. по 1949 р. працював на посадах наукового-співробітника, заступника директора інституту з виробництва і одночасно навчався у аспірантурі. Після закінчення аспірантури, тобто з серпня 1949 р. працював на посаді завідувача лабораторією технології Інституту луб’яних культур.

У грудні 1951 р. рішенням ВАК після захисту дисертації йому було присвоєно вчену ступінь кандидата сільськогосподарських наук, а в червні 1953 р. присвоєно вчене звання старшого наукового-співробітника зі спеціальності «Дослідження лубоволокнистих матеріалів». З січня 1954 р. по грудень 1959 р. працював заступником директора з наукової роботи Всесоюзного науково – дослідного інституту луб’яних культур. У грудні 1959 р. Лесик Б.В. був обраний за конкурсом на посаду зав. відділом наукової інформації українського науково-дослідного інституту землеробства. З 18 травня 1960 р. Міністерством сільського господарства УРСР переведений на посаду директора Житомирського сільськогосподарського інституту. У 1967 р. професор Лесик Б.В. був переведений на роботу в УСГА, а в 1968 р. він очолив новостворену кафедру «Технології зберігання, переробки та стандартизації продукції рослинництва».

Професор Лесик Б.В., крім великої організаційної та наукової роботи, проводив широку консультаційну діяльність для виробництва, за що в 1969 р. був нагороджений значком «Отличник социалистического сельского хозяйства».

Основні наукові дослідження були спрямовані на вивчення питань зберігання та первинної обробки шишок хмелю, льоно-, цукробурякової та зернової сировини.

Протягом усієї наукової діяльності Б.В. Лесик приділяв велику увагу підготовці наукових кадрів. Ним підготовлено 52 кандидатів наук.

Кандидат сільськогосподарських наук, доцент Сніжко Володимир Лаврентійович (1913-1987 рр.). До війни Володимир Лаврентійович закінчив Тимірязівську сільськогосподарську академію. Працював в Білорусії агрономом МТК, згодом – науковим співробітником обсерваторії, викладачем в Мінському сільськогосподарському технікумі. 22 червня 1941 р. пішов у діючу армію рядовим. Брав участь в боях з фашистськими загарбниками. Нагороджений 7 медалями. Після госпіталю на початку 1946 р. працював у Ботанічному саду м. Києва. З 23 серпня 1947 р. асистент кафедри плодоовочівництва Київського сільськогосподарського інституту. У 1952 р. В.Л. Сніжко отримав диплом кандидата сільськогосподарських наук, а в 1954 р. – звання доцента кафедри плодоовочівництва та зберігання сільськогосподарської продукції. З 1 вересня виконував обов’язки завідувача кафедри плодоовочівництва Української ордена Трудового Червоного прапора сільськогосподарської академії.

Основні наукові дослідження були спрямованні на вивчення питань зі зберігання бульб картоплі різного цільового призначення, а також зберігання і переробки плодоовочевої продукції.

Доцентом Сніжко В.Л. підготовлено 10 кандидатів наук.

Послідовники - М. Абрамик, Е. Ашуров, А. Бобер, Т. Бовсуновський, Т. Варен’є, В. Войцехівський, П. Варварюк, В. Герасимчук, М. Гришко, В. Дідора, Ю. Деребон, В. Дейнека, Л. Єрмакова, В. Зінченко, М. Зигар, Л. Зозуля, О. Клуген, М. Кучер, Б. Колос, Ю. Курасов, М. Канев, Кадем Аль-Вагап, М. Ковтун, І. Луцюк, М. Лінчак, О. Лисенко, А. Малиновський, B. Мельниченко, О. Муляр, В. Насіковський, М. Острик, О. Остроменський, Г. Подпрятов, С. Поліщук, В. Рожко, М. Рибак, В. Ригун, А. Скорченко, В. Старостишен, В. Солоненко, І. Сіряк, Л. Скалецька, А. Сеньков, М. Ткачук, Б. Федорець, В. Хилевич, A. Шабранський, В. Шуляр, Б. Шалбаров, О. Шобат, Н. Ящук, Ф. Юмагулов.

Школа дала для сільськогосподарського виробництва та освіти більше 50 фахівців вищої кваліфікації.

 

Основні наукові здобутки

Опубліковано понад 500 науково-методичних праць, 55 монографій, підручників і навчальних посібників. Зокрема, слід відмітити внесений вклад аспірантів, які працювали під керівництвом професора Б.В. Лесика і доцента В.Л. Сніжка, а саме:

– вклад у розвиток науки і практики вирощування, післязбиральної обробки, зберігання і переробки льону внесли аспіранти згодом кандидати наук В. Дідора, В. Хілевич, А.Сеньков, В. Петраш, В. Дейнека, В. Зінченко, М. Рибак, Ю. Деребон, Т. Бовсуновський, М. Острик, Т. Варен’є, А. Скорченко. Оскільки, український льон – найкраща тканина для вишивання, відтворення краєвидів, увіковічення славетних людей;

– науку і практику вирощування збирання, зберігання цукрових буряків – основної технічної культури України – збагатили аспіранти кафедри, згодом кандидати наук А. Малиновський, В. Старостишен, М. Кучер, М. Абрамик, Ф. Юмагулов, В. Солоненко, І. Сіряк;

– значний вклад у розвиток картоплярства – вирощування, збирання та зберігання – внесли аспіранти кафедри С. Поліщук, Б. Федорець, М. Гришко, О. Лисенко, М. Зигар. Згодом відомими вченими, організаторами наукових досліджень зі зберігання бульб картоплі стали доктор сільськогосподарських наук Поліщук С.Ф., кандидат сільськогосподарських наук Федорець Б.П.;

– школа хмелярства, очолювана проф. Лесиком Б.В., забезпечила хмелярству успішний розвиток на Україні. Аспіранти кафедри, кандидати наук, внесли свій великий вклад, а саме: П. Варварюк, О. Остроменський, А. Шабранський, В. Шуляр, М. Ковтун, О. Муляр, І. Луцюк, В. Мельниченко, О. Клуген, В. Герасимчук. Згодом приєднався кандидат сільськогосподарських наук А.В. Бобер (науковий керівник – професор Подпрятов Г.І.);

– вивчено вплив факторів вирощування; рекомендовано оптимальні строки збирання, режими зберігання зернових мас кукурудзи, тритікале, ячменю, ріпаку, жита аспірантами кафедри, потім кандидатами сільськогосподарських наук: Е. Ашуровим, Б. Шалбаровим, Б. Колосом, Г. Подпрятовим, Л. Єрмаковою, М. Лінчаком, Ю. Курасовим, М. Каневим, М. Ткачуком. Згодом зробив науковий внесок В. Насіковський (науковий керівник – професор Подпрятов Г.І.);

– починаючи з 1968 р. розпочались дослідження впливу факторів вирощування, збирання, переробки на біохімічний склад плодів зерняткових, кісточкових, овочів (Л.Ф. Зозуля), плодів томатів (асп. Кадем аль-Вагап, О. Шобат), бульб картоплі (Л.Ф. Скалецька). Дослідження з новими культурами (актинідія, гумі) і сортами плодоягідної та овочевої продукції продовжують до нинішнього часу (Скалецька Л.Ф., Войцехівський В.І., Завадська О.В.). Ці дослідження висвітлено у багатьох виданих статтях, рекомендаціях, посібниках.

У 2005 р. учнями Б.В. Лесика (професорами Подпрятовим Г.І., Малиновським А.С., доцентом Сеньковим А.М.) була проведена Міжнародна науково-практична конференція “Сучасні досягнення та перспективи розвитку галузі зберігання та переробки продукції рослинництва” присвячена 90-річчю з дня народження професора Б.В. Лесика.

 

Перспективи розвитку школи

Наукова школа професора Б.В. Лесика під керівництвом професора Г.І. Подпрятова продовжує наукові дослідження з найбільш актуальних проблем післязбиральної доробки, зберігання та первинної переробки врожаю галузей рослинництва, овочівництва, плодівництва за такими основними напрямами:

     - розробка технологій післязбиральної обробки, зберігання та переробки зерна, льону, хмелю, овочів, цукрових буряків, бульб картоплі (проф. Подпрятов Г.І., доц. Рожко В.І., доц. Бобер А.В., доц. Насіковський В.А. );

     - вивчення впливу агротехніки вирощування і метеорологічних факторів на якість бульб картоплі, плодів, овочів, продукції технічних та зернових культур при зберіганні (доц. Скалецька Л.Ф., доц. Войцехівський В.І., доц. Мацейко Л.М., доц. Завгородній В.М., асист. Ящук Н.О., асп. Петренко В.В., Довбиш О.Б.);

          - підбір сортів овочів, фруктів придатних для сушіння та соління (доц. Скалецька Л.Ф., доц. Завадська О.В.).

 

Веселовський Іван Васильович

(1927-2003)

доктор сільськогосподарських наук, професор

Наукова школа гербології, заснована 1970 р.

 

Напрям діяльності школи – наукові основи гербології та розробки заходів захисту посівів від бур’янів.

 

Веселовський І.В. один із провідних гербологів в Україні. Галузь науки, в якій працював – землеробство. Основний напрям наукової роботи – розробка інтегрованої системи захисту сільськогосподарських культур від бур’янів. Велику увагу приділяв вивченню та запровадженню хімічного методу контролювання забур’яненості посівів. Створив у співавторстві “Атлас-визначник бур’янів”. 

Опублікувано 350 наукових праць, з них 10 монографій, 10 винаходів, 10 рекомендацій виробництву. Вченим підготовлено 3 доктора наук та 15 кандидатів наук.

 

Послідовники – доктори сільськогосподарських наук, професори Манько Ю.П., Танчик С.П., Жеребко В.М.

 

 

 

 

Шикула Микола Кіндратович

 

доктор сільськогосподарських наук, професор,

лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки

 

Наукова школа

охорони ґрунтів і ґрунтозахисного землеробства

(заснована 1974 р.)

 

Напрям наукової діяльності — охорона грунтів, ґрунтозахисне землеробство, агроекологія. Розробка і впровадження системи охорони родючості грунтів, запобігання і зменшення наслідків водної і вітрової ерозії, деградації грунтового вкриття України. Розробка і обґрунтування ґрунтозахисних технологій вирощування сільськогосподарських культур, що базуються на мінімалізації обробітку грунті і біологізації землеробства, для грунтово-кліматичних зон і підзон України.

 

Народився Шикула М.К. в с.Велика Лепетиха Херсонської області. Після закінчення неповної середньої школи вступив у 1939 р. до Нікопольського сільськогосподарського технікуму агролісомеліорації. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, довгий час перебував в окупації, а у 1944 р. був призваний до армії, і у 1945 р. закінчив війну на о.Рюген у Німеччині. У 1950 р. був демобілізований з армії, закінчив екстерном Нікопольський технікум, і того ж року направлений на навчання до Московської сільськогосподарської академії ім. Тимірязєва, яку у 1955 р. закінчив з відзнакою. У 1960 р. захистив кандидатську дисертацію, упродовж 1960-1970 рр. працював в УНДІГ старшим науковим співробітником, а згодом завідувачем лабораторії підвищення родючості еродованих земель і рекультивації. У 1968 р. захистив докторську дисертацію. 1970-1974 рр. – директор Всесоюзного НДІ захисту грунтів від ерозії, м.Курськ. 1974-1999 рр. – завідувач кафедри ґрунтознавства і охорони грунтів Національного аграрного університету (нині – НУБІП України). У 1974 р. під керівництвом Моргуна Ф.Т та за наукового супроводу професора Шикули М.К. було розпочато Полтавський великомасштабний експеримент з прискореної розробки і впровадження ґрунтозахисної системи землеробства. На базі стаціонарних дослідів з дослідження ефективності ґрунтозахисної системи землеробства в усіх зонах і підзонах України під керівництвом Миколи Кіндратовича було підготовано 14 докторів і 50 кандидатів наук. Професор Шикула виїздив з циклами лекцій з ґрунтозахисного землеробства до Угорщини, Німеччини, Чехословаччини. У 1991 р. Шикулі М.К. присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки «За розробку базової моделі і впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території». Із 2009 р. кафедра ґрунтознавства та охорони грунтів НУБіП України носить ім’я професра М.К.Шикули.

 

Відомі представники наукової школи: Тараріко О.Г., академік НААН України; професор Балаєв А.Д, завідувач кафедри ґрунтознавства та охорони грунтів НУБІП України; Демиденко О.В., директор Смілянської філії Черкаського інституту АПВ; Махмуд ель Аскар, професор Халебського університету, Сирія; Доля М.М., професор кафедри ентомології НУБІП України; Рідей Н.М., проректор з навчальної і культурно-виховної роботи НУБіП України; Тонха О.Л., декан агробіологічного факультету НУБіП України із 2006 р. по 2011 р.

 

Основні досягнення наукової школи.

Розроблено ґрунтозахисні технології вирощування сільськогосподарських культур, що базуються на мінімалізації обробітку грунті і біологізації землеробства; Теоретично обґрунтовано «шоковий» стан грунту при обертанні скиби; відкрито асиміляцію вуглецю грунтового повітря і грунту (СО₂ в грунтовому розчині) гетеротрофними мікроорганізмами з утворенням ними нової органічної речовини; розкрито біохімічний механізм відтворення гумусу і саморегуляцію грунтової родючості; обґрунтовано ієрархічну дискретність підвищення рівня ефективної родючості з часом; науково обгрунтовано використання нетоварної частки врожаю як органічних добрив і енергетики грунтотворчого процесу в агроценозах.

 

Значення діяльності наукової школи для суспільства: впровадження ґрунтозахисних технологій у виробництво дає змогу економити пальне (у 2-4 рази), мінеральні добрива (у 2 рази), пестициди (у 5-8 разів), робочий час (у 3 рази), витрати металу на 1 м грунтообробних знарядь (у 2 рази) і мати вологонакопичувальний ефект до 50 мм продуктивної вологи, порівняно з технологіями, що базуються на оранці.

У світовій аграрній науці велику увагу приділяють дослідженням і впровадженню енерго-, ресурсо- і вологозберігаючих технологій. Й сьогодні представниками наукової щколи активно проводяться дослідження з розвитку і удосконалення ґрунтозахисних технологій.

 

 

Мойсеєнко Володимир Іванович

доктор сільськогосподарських наук, професор

(1919 - 1994 )

Назва наукової школи: національна школа кормовиробників

Рік заснування наукової школи: 1972

Засновник наукової школи: В.І. Мойсеєнко

 

На сьогодні на базі наукової школи В.І.Мойсеєнка продовжують його роботу: Р.Т. Івановська, О.М.Козяр, П.У.Ковбасюк, професор: Г.І. Демидась, В.П. Коваленко, В.В. Ямкова, О.В. Голубєв, Л.М. Бурко, Ю.В. Демцюра, І.В. Галушка.

 

Фундатором та засновником наукової школи кормовиробників є доктор сільськогосподарських наук, професор Мойсеєнко Володимир Іванович, який народився 13 липня 1919 року в селі Здоровка Васильківського району Київскої області в сім’ї селянина. З 1927-1934 рр. навчався в неповній середній школі села Здоровка. З 1934-1938 рр. був студентом Київського технікума експлуатації залізниць. Після закінчення технікума  працював грузовим касиром станції Київ І товарний. З 1939 по 15 липня 1941 року був наглядачем станції Волинський-Пост. З 15 липня 1941 року по 29 жовтня 1941 року працював старшим вагарем-начальником грузового двора станції Волинський Пост Південно-західної залізниці. В липні 1941 року переведений на казарменне положення, приймав участь в захисті станції від бомбардувань та диверсантів, а також виконував обов’язки начальника  військового поїзда – головного кондуктора на станції Волинський Пост, а потім станції Пенза Пензинської залізниці до поранення 29 жовтня 1941 року (інвалід ІІІ групи). Після лікування з  3 травня по 1 жовтня 1942 року виконував обов’язки військового диспетчера Казанської залізниці. З 1 жовтня 1942 по 1944 рік - студент Казанського сільськогосподарського інституту. З 1 березня 1944 по 10 липня 1946 року навчався на агрономічному факультеті   Київського сільськогосподарського інституту. Після закінчення інституту був залишений на посаді лекційного асистента Київського сільськогосподарського інституту. З 15 листопада 1946 року по 15 жовтня 1949 року - аспірант кафедри рослинництва  Київського сільськогосподарського інститута. З 1 вересня 1948 року по березень 1952 року працював асистентом кафедри рослинництва.

9 травня 1951 року захистив на засіданні Ради агрономічного факультету УСГА кандидатську дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата сільськогосподарських наук по темі: "Шляхи одержання високих врожаїв багаторічних трав в травопільних сівозмінах у Поліссі УРСР та зоні Південно-Кримського каналу". З березня 1953 році було присвоєно звання доцента по кафедрі рослинництва.

Докторську дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора сільськогосподарських наук по темі: "Наукові основи вирощування високих врожаїв кормових культур в умовах Полісся та Лісостепу України" захистив у 1969 році на засідання Ради агрономічного факультету УСГА.

З 1972 по 1994 роки був завідувачем кафедри кормовиробництва та с.-г. меліорації.

Під його керівництвом обґрунтовані та впроваджені у виробництво ефективні дози та співвідношення мінеральних добрив під кукурудзу на торфових грунтах Житомирщини та мінеральних – Київщини. Розроблені основи підвищення урожайності кормових люпинів. Рекомендовані системи підготовки дернини та внесення добрив для підвищення продуктивності травостою луків на чорноземних лучних грунтах Північного Лісостепу України. Розроблена система поліпшення природних кормових угідь і раціональне використання культурних пасовищ в Новоолександрівському кінному заводі Ворошиловоградської області. Опрацьована технологія вирощування проміжних посівів озимих капустяних кормових культур, яка впроваджувалась в Іллінецькому районі Вінницької області на площі 1200 га. Розроблені заходи по регулюванню водного режиму при поліпшенні як природних кормових угідь, так і при створенні культурних зрошуваних пасовищ та вирощуванню кормових культур на цих землях.

Нагороджений медалями: "За доблесну працю", " Ветеран праці", "1500-річчя Києва".

Всього професором Мойсеєнко В.І. було опубліковано більше 260 наукових робіт, серед найважливіших наукових праць можна виділити слідуючі: Рослинництво. Підручник для студентів економічних вузів і факультетів. – К.: Вища школа, 1987; Рослинництво з основами землеробства. Учбовий посібник для шкіл масових професій. – К.: Урожай, 1986; Рослинництво. Лабораторно-практичні заняття. – К.: Вища школа, 1983; Учбові плани і програми  комплексних шкіл робітників масових професій с.-г. виробництва. – К., 1986.

Володимир Іванович Мойсеєнко створив діючу і по нині школу кормовиробників, яка успішно реалізує теоретично-прикладні настанови щодо розвитку кормовиробництва в Україні, які ґрунтуються на оптимізації поєднання польового та лучного кормовиробництва та удосконаленні технологій виробництва екологічно чистих і біологічно цінних кормів. Під його науковим керівництвом захистили кандидатські дисертації  36 осіб, нині вони працюють  в НУБіП України, інших вузах і наукових закладах України та за її межами.

На сучасному етапі розвитку агропромислового сектора колектив кафедри, продовжуючи справу професора Мойсеєнка В.І., працює над вивченням закономірностей формування продуктивності посівів польових кормових рослин  та лучних фітоценозів. Наукову, методичну та навчальну роботу, започатковану професором Мойсеєнко В.І., продовжують його учні, викладачі кафедри.