Гуманітарії святкують Міжнародний день туризму подорожуючи Житомирщиною
В міжнародний День туризму та напередодні Дня працівників освіти в Україні члени профспілки гуманітарно-педагогічного факультету відвідали Житомирщину. Міжнародний день туризму — це нагода показати красу України та світу, підтримати особистий розвиток і культурний обмін. Екскурсія Житомирщиною — це не просто прогулянка, а подорож у сенси, які, ми гуманітарії, бачимо у старій бруківці — історію, у фасаді — стиль епохи, а в тиші храму — голос часу. Такі подорожі – це відпочинок і діалог із минулим.
Теплого та сонячного осіннього дня 27 вересня 2025 року колектив гуманітарно-педагогічного факультету на чолі з деканом Інною Савицькою за підтримки ректорату та первинної профспілкової організації співробітників НУБіП України, з нагоди святкування Міжнародного дня туризму та напередодні Дня працівників освіти в Україні здійснив мандрівку по цікавим місцям Житомирщини.
Житомирська область, зокрема місцевість, де знаходиться Коростишівський кар’єр славиться різноманітністю та унікальністю корисних копалин. На її території розміщується понад півтисячі родовищ корисних копалин, серед яких рудні, родовища паливно-енергетичної сировини, титан-цирконієві руди, метали платинової групи, а також граніт. Граніт нерозривно пов’язаний з кар’єром в Коростишеві, саме там у 1850 році розпочали розбудову та розробку гранітних покладів, а вже наприкінці ХІХ століття, регіон став головним і одним з важливих центрів, де видобували та обробляли камінь. Після припинення видобутку кар’єр затопили, і утворилося штучне озеро з бірюзовою водою, оточене скелями та лісом. Це місце — як портал у природу, де наш колектив насолодився мальовничими краєвидами. 
Наступною зупинкою нашої подорожі став Острів кохання в селі Старий Солотвин, посеред річки Коднянка, який виглядає по-справжньому казково. Острів має штучне походження, був створений у 1970 році та отримав назву «Острів кохання». Пізніше, в період з 1984 по 1985 роки, на ньому збудували дерев’яний будиночок, який стали називати «хатиною рибалки та мисливця». Мисливський будиночок має романтичний вигляд, адже він оточений озером, а біля самої хатинки ростуть декілька струнких берез і вічнозелених ялинок. Природа тут приголомшлива. Здається, що дерева ховають це місце від назойливих очей. Острів кохання подарував нам мальовничі фотознімки та чудові пейзажі.
Свою подорож ми продовжили в місті Бердичеві, розпочавши з Центральної площі прогулялися вуличками та відчули дух міста, насолодилися його історичними сторінками. Бердичів — це місто, де переплелися релігія, торгівля, боротьба та культура. Його історія — як роман, який хочеться читати далі. Територія сучасного Бердичева була заселена ще в II тисячолітті до н.е. Тут археологи знайшли поселення доби бронзи та черняхівської культури. У 1430 році князь Вітовт передав ці землі наміснику Калинику, чий підданий Бердич заснував хутір, що згодом став містом. Назва, ймовірно, походить від слова «бердо» — урвище, або «бердиш» — бойова сокира. У 1648 році під час визвольної війни козаки на чолі з Максимом Кривоносом визволили місто від поляків. Пізніше тут діяли загони Семена Палія, які боролися з шляхтою. У XIX столітті Бердичів став одним із найбільших торговельних міст України. Тут щороку продавали товарів на понад 6 млн, а 80% населення становили євреї — ремісники та купці. До кінця XIX століття в місті працювали цегельні заводи, пивоварні, миловарні, шкірзаводи, капелюшкові фабрики та друкарні.
У 1759 році почалося будівництво костелу святої Варвари, яке фінансувала Барбара Радзивілл — власниця Бердичева. Храм назвали на честь її небесної покровительки — великомучениці Варвари. У храмі навчався грати на органі юний Фредерік Шопен, а в 1850 році тут вінчалися французький письменник Оноре де Бальзак і графиня Евеліна Ганська. На фасаді костелу встановлено пам’ятну дошку на їхню честь. У 1937 році храм закрили, а згодом перетворили на склад і спортивний зал. Дзвіницю розібрали, а інтер’єр сильно пошкодили. У 1991 році костел повернули вірянам. Сьогодні він знову діє, має недільну школу, проводить богослужіння та благодійні заходи. Це не просто храм — це місце, де переплелися віра, музика, література й історія.
Візитною карткою міста Бердичева, який ми відвідали є монастир Босих Кармелітів. Монастир, який був заснований у 1630-х роках польським магнатом Янушем Тишкевичем. Він подарував кармелітам замок, який ті перебудували на монастир-фортецю з товстими мурами, бастіонами та підземеллями. Це був не лише духовний центр, а й оборонна споруда. У монастирі зберігалася ікона Матері Божої Бердичівської, яку вважали чудотворною. У 1756 році її коронували папськими коронами — це була перша така коронація в Україні. Тут діяли школа, бібліотека, друкарня, шпиталь і навіть театр. Монастир був центром освіти, науки та мистецтва, який пережив козацькі повстання, пожежі, війни, радянське закриття та руйнування. У ХХ столітті його використовували як в’язницю, склад і навіть музей атеїзму. У 1991 році монастир повернули католицькій церкві. Сьогодні він знову діє, приймає паломників і є символом духовної стійкості. Цей монастир — як кам’яна книга, що розповідає про віру, боротьбу та надію.
Кінцевою зупинкою нашої екскурсії був маєток Ганських у с. Верхівня, де зараз знаходиться Верхівнянська філія Житомирського агротехнічного фахового коледжу. Також, в приміщені розташовано Літературно-меморіальний музей Оноре де Бальзака. Палац збудували наприкінці XVIII — на початку XIX століття в стилі ампір. Його оточував розкішний парк, флігелі з підземними ходами, каплиця-усипальниця та господарські будівлі.
Евеліна Ганська, власниця маєтку, почала листування з Бальзаком у 1832 році під псевдонімом «Іноземка». Їхнє кохання тривало понад 15 років і завершилося шлюбом у 1850 році — за кілька місяців до смерті письменника.
У палаці Бальзак написав п’єсу «Мачуха» та працював над романами «Депутат від Арсі», «Мадмуазель де Віссар», «Жінка-письменниця» та іншими. Він називав Верхівню «маленьким Лувром». Але з 1920-х років у палаці діє аграрний коледж, проте будівля зберегла історичну атмосферу.
Відвідали ми і каплицю Ганських, яка була збудована в XIX столітті як місце для молитви та поховання членів родини. Вона має стриманий класичний стиль, гармонійно вписаний у ландшафт парку. У крипті каплиці поховані представники роду Ганських, зокрема чоловік Евеліни — граф Вацлав Ганський. Саме тут вона хотіла поховати й Оноре де Бальзака, але його тіло залишилося у Франції. Каплиця невелика, але дуже атмосферна: старовинні фрески, кам’яна підлога, вітражі — усе дихає історією. Вона розташована неподалік палацу, серед дерев, що додає їй особливої тиші та величі. Сьогодні каплиця — це не лише пам’ятка архітектури, а й місце духовної пам’яті про одну з найромантичніших історій XIX століття.
Колектив гуманітарно-педагогічного факультету висловлює щиру вдячність ректорові НУБІП України — Вадимові Ткачуку за підтримку проведення заходу та профспілковій організації Національного університету біоресурсів і природокористування України, зокрема її керівникові Ростиславу Тарасенку, за сприяння і підтримку в організації візиту до Житомирщини. Поїдка була цікавою та насиченою, викликала особливий інтерес та захоплення її учасників.
