7 жовтня 2022 року
НУБіП України
Тарас Деркач – військовий журналіст Центрального Громадського телебачення за п’ять годин до зустрічі зі студентами був у степах Херсонщини, на передовій. Ми довго не могли домовитися про зустріч. Щойно узгодимо, як відбувався контрнаступ наших військових і він з ними їхав на зйомки. Тепер він на деякий час повернувся до Києва і з дороги одразу приєднався до наших студентів.
Тарас працює військовим журналістом з 2014 року – початку російсько-української війни. Разом з операторкою Аліною вже після 24 лютого вони об’їхали чи не всю передову, були з військовими у моменти наступу, вів репортажі з окопів і першим показував звільнені території. Про роботу журналіста у зоні бойових дій Тарас Деркач розповів майбутнім колегам.
– Робота на передовій не новина, але щоразу зустріч з військовими – це непередбачувані моменти. Ніколи не знаєш як вони тебе сприймуть. Тому, щоб найкраще показати роботу військових, їхнє життя і ту ситуацію, яка відбувається навколо, ти маєш бути частинкою цієї справи, цієї війни, розчинитися в ній. Звичайно, все набувається з досвідом, але потрібні і розуміння поводження зі зброєю, і те, де шукати сховище, якщо ти рухаєшся пішки по лінії фронту, і як поводити себе в окопах. Для цього я проходив спеціальні курси разом з військовими на полігонах. І щоб не заважати військовим – потрібно стати своїм для них. Не панібратом, а своїм.
– Завжди потрібно слухати військових, які поряд з тобою. Вони кажуть що можна знімати, чи можеш ти пройти 50 метрів до того підпаленого танка, чи ні. Запитувати у військових який кут зйомок ти можеш відзняти та чи хочуть вони, щоб ви знімали їхні обличчя. Якщо ви працюєте з розвідкою, з штурмовими підрозділами – їх показувати не можна. Нещодавно ми знімали снайперку і хоча вона була в балаклаві, ми її обличчя не показували, тому обличчя потрібно блюрити під час монтажу. І, звісно, намагатися уникати назви населених пунктів в зоні бойових дій. Навіть якщо їх називають військові. Вони можуть забути, а твоя внутрішня цензура не має це пропустити. Обережно використовувати коптерні зйомки аеророзвідки, адже там величезні плани 360 на 360 і треба ще подумати як коректно показати підбитий танк, аби не видати позиції.
– Намагатися відчути життя військових. Я хотів зрозуміти їхнє життя, навіть до того, що спробував як їм ходити в тих нових берцях, чи формі (до речі, амуніція сьогодні, як і берці – дуже хорошої якості). Спав в їхніх укриттях, їв їхню їжу. Це допомагає зрозуміти їхні мотиви і війну зсередини.
– Військові по-різному ставляться до журналістів. Спочатку неохоче знімаються, потім підганяють, щоб швидше монтували, дивляться, а пізніше просять надіслати ще інше відео, яке не ввійшло в сюжет, але де є вони. І ми це робимо, знаходимо час, надсилаємо. Їм це дуже важливо.
– Те, що ви відзняли, і навіть змонтували – це ще не означає, що ви одразу його покажете в ефір. Якщо за це місце, яке ви знімали, йдуть бої, то показати все це ви зможете через кілька днів, а то й місяців.
На передовій ми були втрьох: я, операторка і монтажер. Перед цим я їздив тільки з операторкою. Але всі ми журналісти – універсали і саме це зараз потрібно в журналістиці. Кожен з нас може зняти і змонтувати, замінити і допомогти один одному.
Анна Данько-Сліпцова,
доцент кафедри журналістики та мовної комунікації
