Спогади випускника Олександра Мороза з нагоди 120-річчя НУБіП України

6 березня 2018 року

     В Інтернеті випадково зустрів сторінки збірника кращих мелодій. Серед них «Вальс цветов» П. Чайковського, яким був зачарований на першому курсі. Вальс повернув мене в 1960-й.

     Мені 16 років. Тоді популярними ставали грамофонні платівки, очевидно в зв’язку з масовим випуском радіол. «Латвія» стояла в кімнаті Володі Біденка в п’ятому гуртожитку на вул. Ломоносова, ми були першими поселенцями цього нового студентського дому. Придбану мелодію слухали разом. Згодом я віз платівки в село, де мій і моїх старших братів товариш, він же завклубом Василь Борисенко, радо приймав такі подарунки, бо до вечірніх кіносеансів вони звучали для молодих і старших земляків. А мені гріло серце те, що краса і добро, які пливли з мелодій, з моєї «подачі» єднали людей, відпускали їхні душі.

     Вважаю ті часи кращими в своєму житті. І не тому тільки, що вони зв’язані з юністю (ностальгія тут природна), а через те, що в студентські роки ми жили єдиною сім’єю. Скромною, майже бідною, але щедрою на доброзичливість, взаємну підтримку, братерство. Такої щирості в стосунках, без заздрощів, меркантильності, кон’юнктурщини, претензійності... ніде не зустрічалося згодом, в жодному колективі. А ще нас єднало почуття спільності з усим народом, причетності до позитивних зрушень, відчутних у суспільному житті. Співчуваю нинішньому студентству саме в цьому, — вони не переживали спільного піднесення, гордості від, скажімо, польоту Юрія Гагаріна, майже ровесника, котрим захоплювався увесь світ. Того пам’ятного дня, 12 квітня 1961 року, почувши з «динаміка» в будці шевця (правіше від 1-го корпусу), повідомлення про політ я ледь дочекався, поки майстер поставить «набойки» і побіг на другий поверх, де професор М. Браун читав лекцію з металознавства.

— Хлопці! Наші в космосі!..
     Пісні Майї Кристалінської і Володимира Трошина, голос Робертіно Лоретті, що линув з усіх вікон гуртожитку, «вогники» і КВН-и, міжнародні успіхи фігуристів і хокеїстів, спортивні досягнення Валерія Брумеля, Юрія Власова, Бориса Шахніна і Лариси Латиніної, злет київського «Динамо» з найкращим лівим крайнім Валерієм Лобановським (в будь-якій команді з цифрою «11» на футболці грати міг лише найсильніший футболіст). Все це було тлом, що супроводжувало основне — добросовісне навчання. І сьогодні тодішніми бачу професорів і викладачів академії: В. Сідорка та В. Розова (з улюбленого предмета — нарисної геометрії і креслення), з інших предметів: Б. Драганова, Б. Фельдмана, братів Шкурських, Г. Залевського, І. Езрохі, П. Корольова, М. Савченка, О. Каптановського..., чую настанови декана П. Кравченка, уроки тренера з боротьби Б. Гуревича, слухаю своїх друзів Миколу Миронова, Петра Павленчика, Миколу Ремезенка, Ернста Наумчика, Сергія Козирєва, Миколу Юшка, Леоніда Середу, Анатолія Пачевського, Василя Мушка, Анатолія Демка, Віктора Ждана, Петра Голубенка..., однокурсників в’єтнамців Лока, Хунга, Чан Фака, Тоана... Наш потік –- 126 студентів, з них – дві дівчини Валентини.

     Серед випускників 1965 року – організатори виробництва і вчені, викладачі і конструктори, технологи, управлінці, власне, – інженери. Ніхто з них не загубився в житті, багатьох, на жаль, зустріти уже не вдасться. Зберігати зв’язки поміж собою допомагав створений нами клуб однодумців, друзів, однокурсників, соратників (російською абревіатурою – ЕДОС). Незмінним президентом клубу більше 30 років був Анатолій Демко, доцент, батько двох синів, теж випускників факультету, кандидатів технічних наук. Змінив його на цій найвищій для нас посаді професор Войтюк Дмитро Григорович – визнаний наставник українських агроінженерів, хранитель традицій академії і факультету.

     Розповідати про академію кожен з колишніх студентів міг би багато, про це йдеться у випускному альбомі, де на останній сторінці є мій вірш «Не надо печалиться очень, ребята...».
     Після захисту дипломного проекта написав подяку каштану, що росте поряд з другим корпусом.

Спасибі тобі, каштане,
Що сховав ти мене від спеки,
Як здавав я перший екзамен В академії.
Спасибі тобі, хороший,
Що боявся за мене,
В тривозі Чекав ким я стану.
Спасибі тобі, каштане,
Що зустрівсь на моїй дорозі.

     Цей вірш, здається, не увійшов до збірок. Просто, пам’ятаю, адже пройшло всього. 53 роки.
     Про себе говорити зайве не стану, оскільки біографія багато разів публікувалась. Пунктирно хіба: студент, інженер, солдат, викладач, інженерні посади в районі та області, партійна робота, депутатство (двічі Голова парламенту). Звань не добивався, від нагород відмовився, хабарів не брав і не давав, нікого і ніколи не зраджував, в інших ціную л ю д и н у. На обкладинці збірника «Долею оплачені слова», що вийшов тільки-но, те ж саме сказано рядками:

Мене і терло,
і крутило На вже прожитому віку,
Давало зліт,
ламало крила,
І розпинало,
і таку Давало долю вибирати,
Де, як у казці, три шляхи...
Я ж прямо йшов,
як вчила мати,
І ніс здобутки та гріхи.
Не відмовляюсь ні від чого.
(Хай втихомириться й злослов.) Найтяжча випала дорога —
Правдива.
Нею йду.
І йшов.

     Всі роки веду здоровий спосіб життя, люблю хорошу літературу, інколи пишу сам (проза, поезія, публіцистика), готую до видання 28-му книжку, маю чимало лауреатських відзнак.
     Кредо: «Здолай себе!», водночас «Будь самим собою!».

     120-річчя наш університет зустрічає в, можливо, найскладніший період історії нашої держави. І хоч ректорат під сучасним керівництвом намагається (краще, ніж в інших ВУЗах) знівелювати зрозумілу тривогу від невизначеності для студентів, ця тривога є, в ній проектується вся ситуація в країні та суспільстві.

     Людина, однак, живе надією. Сподіваючись на її здійснення, бажаю колективу університету удач і успіхів, а студентам - віри в те, що на їхні знання і долі чекатимуть простори вільної України, міста, містечка і села. Чекатимуть люди.

Олександр Мороз,
випускник університету,
голова Верховної Ради України
у 1994-1998 та 2006-2007 роках

Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)