Тенденції розвитку світової аквакультури та рибогосподарський потенціал України

1 липня 2020, 1:38

     За оцінками ООН очікується, що населення планети до 2050 року перевищить 9 мільярдів і, відповідно, продовольчий розрив у забезпеченні продуктами харчування та їх потребою збільшиться через обмеження кліматичними та природними ресурсами, доступністю ріллі та прісних вод, водночас із підвищенням конкуренції з рекреацією та виробництвом продуктів для домашніх тварин.

    Аквакультура – найбільш швидко зростаючий сектор тваринництва і, мабуть, один з найбільш важливих секторів глобальної продовольчої системи. ЇЇ значення в забезпеченні населення планети продуктами харчування невпинно зростає. За прогнозами ФАО саме у 2020 році повинен відбутись історичний злам – коли кількість продукції аквакультури перевищить загальний вилов всієї рибопродукції у природних водоймах. При цьому загальний обсяг аквакультури прогнозується на рівні понад 91 млн. тонн.

    Своїм стрімким ростом аквакультура завдячує, насамперед, країнам Південно-Східної Азії, де валове виробництво цінної та делікатесної продукції невпинно нарощується, а світовий глобалізований ринок вимагає все нових поставок продукції.

  Вирощування риби, креветок, крабів, різноманітних молюсків та водоростей і, навіть, крокодилів – все це сучасна аквакультура, найдиверсифікованіший сектор аграрного виробництва.

     Незважаючи на світові тенденції, в багатьох країнах Центральної Європи, в т. ч. і в Україні, відбувається довготермінова стагнація виробництва у рибогосподарській галузі, що обумовлено рядом причин як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Проте, з досвіду успішних країн відомо, що кожна країна має певні водні та кліматичні ресурси, певний потенціал, що дозволяє їй ефективно знаходити саме свою спеціалізацію-нішу у надзвичайно строкатому та різноманітному секторі аквакультури та успішно конкурувати в умовах глобалізації виробництва.

   Наведемо кілька прикладів. Загальновідомими є успіхи Норвегії, Великобританії (Шотландії), Канади та Чилі у холодноводному рибництві при вирощуванні лососевих риб. Також відомо, що Китай, Таїланд, В’єтнам та Малайзія вирощують багато коропових риб, креветок та пангасіуса. Водночас країни Середземномор’я спеціалізуються на мідіях, дорадо та морському окуні – лавраку. Ізраїль та Єгипет є лідерами з вирощування тиляпії. Для всіх цих країн спільним є те – що їх продукція аквакультури є достатньо делікатесною, з високою ринковою вартістю, вона часто напряму конкурує з традиційною європейською, що вирощується в класичних ставових рибних господарствах. Який же вихід з ситуації, що склалась для країн Центральної та Східної Європи?

   Подивимось на досвід наших найближчих сусідів. Польща за останні десятиліття змогла стрімко наростити вирощування райдужної форелі завдяки сприятливому клімату та значним водним запасам на півночі країни. Угорщина досягла достатньо значного виробництва африканського кларієвого сома, використовуючи потужні запаси підземних термальних вод. Чехія значну увагу приділяє вирощуванню лина, хижих видів риб, коропа великого розміру та розвитку декоративної аквакультури.

    А що ж Україна? Спробуємо оцінити водно-кліматичний потенціал та переваги нашої держави, за реалізації яких ми зможемо значно підвищити валове виробництво цінної товарної рибопродукції та, що є найважливішим, реально конкурувати з нею на внутрішньому та зовнішньому ринках!

      Виявляється, що у нас теж є своя «родзинка», і вона теж – загальновідома, проте, ряд факторів унеможливлює її ефективне використання. Україна, на відміну від всіх країн Центральної та Східної Європи, хіба що за виключенням Росії, має значний водогосподарський фонд великих штучних водойм комплексного призначення. Це, насамперед, водосховища Дніпра загальною площею майже 700 тис. га та ряд великих природних не глибоких водойм, яких можна об’єднати під умовною назвою Причорноморські лимани. Разом – це близько 1 млн. гектарів, які використовуються лише на 10-15 % від свого потенціалу!

       Згідно наукових обґрунтувань, без будь-якої шкоди для природного середовища та нативної фауни, ті чи інші природні водойми України можуть бути зариблені: білим та строкатим товстолобиком, білим та чорним амуром, коропом (сазаном), щукою, судаком, європейським сомом, вирезубом, лином, осетровими, кефалевими, камбаловими рибами та веслоносом. Всі ці риби мають високі споживчі якості, не несуть шкоди довкіллю та користуються значним попитом на ринку. Ряд з них є аборигенними видами, що знаходяться під загрозою зникнення, тому вимагають посиленої уваги з метою покращення стану природних популяцій.

    Продовольча та сільськогосподарська організація ООН – ФАО ввела спеціальний термін – “culture based fisheries” тобто рибальство, що засноване на аквакультурі, іншими словами – на зарибленні. Саме в цьому напрямку Україна може виступити як лідер, як країна-виробник цінної конкурентноспроможної рибопродукції. Це означає, що за організації ефективної системи відтворення природних живих ресурсів Україна зможе отримати додатково до 100 000 тонн цінної, з низькою собівартістю (рибу не потрібно годувати!!!), доступної для широкого споживача рибопродукції.

    Найскладніше питання: як організувати стійку та ефективну систему зариблення та менеджменту природних водойм? Основні принципи (світовий досвід):

  1. Той хто ловить рибу, той і платить за зариблення (у держави ніколи не вистачить коштів на повне зариблення всіх водойм, процес зариблення повинен проводитись на комерційній основі).
  2. Пріоритет в зарибленні повинні мати ті водойми, що забезпечать високу продуктивність та промислове повернення (водосховища Дніпра (насамперед, найпродуктивніші Кременчуцьке та Каховське, окремі лимани – Дністровський, Дніпро-Бузький).
  3. На першому етапі пріоритет повинні мати ті види риб, за якими існують наявні маточні стада на підприємствах аквакультури, добре розвинута технологія отримання у ставових господарствах посадкового матеріалу риб, які є споживачами першого трофічного рівня і можуть забезпечити достатньо швидкий економічний ефект та високе промислове повернення (білий та строкатий товстолобики, білий амур, частково короп та веслоніс). Зариблення осетровими з екологічною метою доцільно проводити в місцях їх можливого природного нересту з відповідними природоохоронними заходами. Зариблювати водосховища Дніпра аборигенними осетровими має сенс лише при високому рівні організації промислу та подоланні браконьєрства.
  4. На великих водоймах (де існують промислові квоти – водосховища Дніпра, окремі лимани) повинні бути створені спеціалізовані асоціації користувачів-рибалок за басейновим принципом (одна асоціація – на кожну водойму), які повинні мати широкі повноваження та бути прямо залучені до: зариблення, спільної охорони рибних запасів, співпраці з наукою та розробки відповідних планів і програм зі стійкого розвитку та експлуатації. На першому етапі держава повинна здійснити фінансову та юридичну підтримку зі створення та функціонування даних СРО протягом 5-10 років. Вступ до асоціації повинен бути обов’язковим (не можна здійснювати промисловий вилов не будучи членом асоціації). Кожна велика водойма повинна мати окремий план з менеджменту, спрямованого на стійкий розвиток, з відповідними індикаторами, що піддаються обов’язковій кількісній оцінці (вилов за видами риб, обсяг зариблення в екземплярах за видами тощо).
  5. Конфлікт між комерційними та рекреаційними рибалками може бути обмежений за зонами риболовлі, часом риболовлі та видом (способом) рекреаційної риболовлі.

    Запровадження в Україні лише цих заходів вже через 6-8 років дозволить підвищити загальний вилов товарної риби на 80-100 тис. тонн, покращить екологічну ситуацію на водоймах, зменшить браконьєрство, сприятиме розвитку сільської місцевості, рекреації, внутрішнього туризму тощо.

    Загалом, аналіз сучасного стану рибної галузі України, вказує на потребу формування загальнодержавної програми розвитку вітчизняної аквакультури, яка включала би заходи із наукового, законодавчого, фінансового і матеріально-технічного забезпечення як першочергових стратегічних завдань, таких як розробка і впровадження системи багатоцільового раціонального використання біорозмаїття потенціалу внутрішніх водойм, так і оперативно-тактичних заходів, які вимагають державної підтримки: селекційно-племінна робота з об’єктами культивування, заходи із збереження природного біорозмаїття водних екосистем, освоєння та впровадження економічно доцільних і екологічно безпечних технологій товарної аквакультури, отримання безпечної харчової продукції.

     Важливою загальнодержавною проблемою на шляху відродження рибної галузі є потреба підготовки кадрів технологів аквакультури. Вирішення цієї проблеми у значній мірі залежить від самих освітян і від їхніх партнерів – роботодавців для майбутніх випускників закладів вищої освіти.

    Якісна підготовка технологів аквакультури, з урахуванням сучасних вимог виробництва, є пріоритетним завданням для науково-педагогічного колективу НУБіП України, як одного з провідних закладів з підготовки висококваліфікованих кадрів з вищою освітою для агропромислового комплексу. Глобальні кліматичні зміни, порушення законів природного відтворення, зменшення запасів природних ресурсів, невпинний ріст споживчих потреб людства, переконливо диктують необхідність змін у стратегічних підходах до проблеми підготовки кадрів для рибної галузі України.

    Спеціальність 207 – Водні біоресурси та аквакультура відносно нова для університету з понад 120-річною історією. Однак за короткий час НУБіП України став визнаним лідером з підготовки не просто технологів аквакультури, а універсальних спеціалістів рибного господарства, компетентних у вирішенні як вузькопрофільних фахових задач, так і завдань із суміжних сфер виробничої діяльності: постачання, маркетингу, економіки тощо. У отриманні таких результатів велика заслуга колективу кафедри аквакультури, яка сьогодні має у своєму складі висококваліфікованих науковців і педагогів із значним науковим і практичним досвідом роботи в рибній галузі, знаних в Україні та за її межами.

    В умовах світових епідемій та інших глобальних викликів сьогодення, розвинена аквакультура України здатна забезпечити для внутрішніх потреб постійний відновлювальний ресурс продовольства у вигляді харчової риби і нерибних гідробіонтів вітчизняного походження, доступний до використання в умовах закриття кордонів чи зупинки міжнародної торгівлі.

Віталій Валерійович Бех, професор кафедри аквакультури,
Антоніна Іванівна Андрющенко, Василь Олександрович Коваленко, доценти кафедри аквакультури.

Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook