Естетика слова Миколи Зерова: 130 років від дня народження українського поета і літературознавця

Микола Зеров – один з найяскравіших талантів українського пореволюційного письменства, людина франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, поет, критик, перекладач, історик і теоретик літератури, педагог, лідер «неокласиків», натхненник багатьох унікальних видань.

     Доля Миколи Зерова трагічна – на сорок п’ятому році життя, у квітні 1935 року, був заарештований і звинувачений (яка жахлива нісенітниця!) в керівництві терористичною підпільною організацією. Далі – Соловки.
     Судячи з довідок, що видані (одна – його батькам, друга – його дружині), існувало дві дати смерті Зерова – 1937-й і 1941-й рік. Сьогодні на підставі останніх документів можна точно твердити, що Зеров був розстріляний у Соловецькій тюрмі 3 листопада 1937 року. Другу дату «неясного» загину придумали ті, хто намагався і намагається ще й нині замести сліди страхітливих злочинів сталінського режиму...
     Обтяте енкаведистською кулею високе й шляхетне життя почалось у містечку Зінькові на Полтавщині, де в сім'ї вчителя 26 квітня 1890 року народився хлопчик Микола, найстарший, але, до речі, не єдиний інтелектуал у численній – шестеро дітей – родині Зерових. Його брат Дмитро став знаменитим ботаніком, академіком АН УРСР, а брат Михайло – відомим поетом і редактором, що по війні жив на еміграції й підписував свої твори псевдонімом Орест.

     Родина Зерових, 1918 р. Стоять: Дмитро, Михайло, Костянтин, Олена. Сидять: Євгенія (перша дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна, Микола. Малі діти: Георгій, Валерія

     Діди поета по батьківській лінії – чернігівці, з ніжинської округи, а мати – родовита полтавка. Початкову освіту Зеров здобуває в Зіньківській школі та в Охтирській гімназії. З 1903 року вчиться в Київській першій гімназії, яку закінчує 1908 року. Тут, а пізніше на історико-філологічному факультеті Київського університету, майбутній письменник одержує фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур, що вплинуло на формування його поетичного обдарування, а також на вироблення його особливого методу при аналізі й вивченні української художньої писемності.
     Після закінчення університету (1912 рік) Зеров працює вчителем Золотопільської гімназії, але революційні події 1917 року застають його вже в столиці України, де він продовжує педагогічну діяльність і водночас включається в бурхливий процес відродження української культури.

     Перші публікації статей Зерова з’являються 1912 року в педагогічному журналі «Світло», але активна його творчість починається пізніше, коли він очолював бібліографічний журнал «Книгар» (1919- 1920 рр.) і коли, вигнаний голодом з Києва, працював деякий час учителем історії в Баришівській школі. 1920 року вийшла перша книжка Зерова «Антологія римської поезії». Перша книжка його оригінальної поезії «Камена» вийшла друком у 1924 році.
     Вражають довершеністю і перші поезії та переклади М. Зерова, і його перші статті й рецензії, у яких дивовижна точність спостережень і суджень поєднуються з глибиною аналізу естетичних прикмет і жанрових якостей твору. З 1923-го до червня 1934 року Микола Костьович (так називали Зерова його учні й приятелі) працює викладачем української літератури в Київському університеті, на ті часи перейменованому в Інститут Народної Освіти.

     Під тиском адміністрації ціле десятиліття цькований і безпідставно звинувачуваний у націоналізмі Зеров написав заяву, в якій просив звільнити його з роботи в університеті. Десь на початку 1935 року, переживши ще одну трагедію – смерть десятилітнього сина – він переїжджає до Москви, намагається знайти посаду за фахом, тобто місце в якомусь інституті, але тут його настигає арешт, який він уже давно передчував.

Микола Зеров з дружиною й сином

     Феномен Зерова-поета, незважаючи на його класицизм, «книжність», культурологічну основу, на ілюзорну відірваність від пекучих проблем дійсності 20-х і 30-х років, треба шукати якраз у його зовсім не класицистичнім, щемливо-інтимнім сприйнятті світу та в нещадно правдивій характеристиці, яку він дав сталінській добі. Як справжній ясновидець і пророк, він відчув її наближення і вже 1922 року писав:

Там диким цвітом процвіла любов,
І все в крові — шоломи і тіари.
А з водозбору віщуванням кари
Гримлять громи нестриманих промов..
Йоханаан!.. Не ясний шум дібров —
В його словах пустиня і пожари.
І Саломея!.. Ще дитя (дитя!),
А п’є страшне, отруєне пиття
І тільки меч та помсту накликає.
Душе моя! Тікай на корабель,
Пливи туди, де серед білих скель
Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.
(«Саломея»).

Автограф сонету М. Зерова «Саломея»

     Залиті кров’ю «шоломи і тіари», дитя, що жадає відомсти, – хіба це не образ тієї атмосфери, що вже завтра народить Павлика Морозова, хіба не «диким цвітом» роз'ятрилася та велика любов, яка вела народи в революцію? Даремно звертався поет до своєї душі із закликом утікати «на білі скелі» до чистоти й краси, до людяності й щастя. Від своєї епохи не втечеш. Зрештою, Зеров і не намагався втікати.
     Він жив у своєму часі інтенсивніше, ніж будь-хто інший, бо зіставляв його жорстокість і безглуздя з багатьма минулими жорстокими і в своїй лютості божевільними епізодами загальнолюдської історії.

     Мотиви приреченості, безвиході, скорботи, гіркотного передчуття загибелі, сибірського заслання звучать у багатьох віршах Зерова, які сприймаються мов заглушений мурами крик несправедливо засудженого на смерть в’язня. «Навколо нас кати і кустодії, синедріон, і кесар, і претор» – пише він у сонеті «Чистий Четвер», ще прикриваючи біблійними атрибутами сталінську реальність.

     Перекладна спадщина Зерова, ядром якої є римська поезія, крім чисто філологічної ролі, яку їй визначив майстер, виконувала й ще довго виконуватиме завдання своєрідної академії для українського перекладацького мистецтва. Максим Рильський, Борис Тен, Микола Лукаш, Микола Бажан, Василь Мисик, Леонід Первомайський, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук і ще немало інших старших і молодших перекладачів училися в нього.
     І в поезії, і в критичних працях Зеров тримався думки, що українська література своїми вершинними осягненнями належить до світової писемності, що вона може розвиватися тільки за умови активного спілкування з традиціями європейських літературних шкіл і стилів. Звідси походить його ненастанна й тверда вимога до письменників – оволодівати світовими, передовсім європейськими, культурними багатствами й надбаннями, привносити в нову українську літературу не тільки тематичну, але й стильову, художню, глибинно-філософську новизну, писати не на хуторянсько-парубочому, а на франківському рівні книжки, що могли б забезпечити нашому слову міжнародний авторитет.

     В галузі критики та історії української літератури за якістю зробленого Зеров повноправно займає місце поруч із Франком, на дослідження якого він часто посилається, щоправда, не завжди погоджуючись із ним. По-новому Зеров підійшов до багатьох принципово важливих періодів нашого письменства і його висновки залишаються основоположними щодо таких явищ як «котляревщина» та епігони Шевченка, від яких він справедливо відмежував Руданського, Кониського, Куліша і Щоголіва.

     Своєю культурологічною спрямованістю творчість Зерова найтісніше пов’язана з філософсько-поетичним інтелектуалізмом Лесі Українки, а за межами національної позиції – з поезією Р.-М. Рільке та Т. Еліота.
     Зеров мав виважену концепцію розвитку національної культури, за якою українська словесність – невід’ємна складова частина європейської культури, а кращі зразки здатні задовольнити найвимогливіший смак. На думку Зерова, «культурним орієнтиром» для України має стати величезний європейський мистецький фонд. Це положення поет відстоював і в своїх статтях та публічних виступах під час літературної дискусії 1925-1928 років, і в численних висококваліфікованих перекладах, і, звичайно, в оригінальній ліриці.

     Власна поетична спадщина Зерова порівняно невелика. Тривалий час лише близькі друзі знали, що глибоко ерудований критик і літературознавець, талановитий лектор і визнаний авторитет серед перекладачів до того ж і поет. Після виходу в світ у 1920 році книжок «Антологія римської поезії» і «Нова українська поезія» та їхнього визнання з'являється збірка оригінальної лірики «Камена» (1924). «Дух класичної простоти, по-парнаському піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, високоверсифікаторська майстерність» поезій цієї збірки – все це вражало читачів. З-поміж великої кількості захоплених відгуків наведемо один, що належить Євгенові Маланюку: «...Такого підручника смаку і стилю, такої скарбниці слова, такого пам’ятника культури мови – нам може позаздрити не один нарід».

     Загальновизнаним стало положення про орієнтацію неокласиків на античність. Хірон, Орфей, Феб, Тесей, Аріадна, Навсікая, Пегас, Муза, Ікар, Поліфем, Ахілл, Ерот, Псіхея, аргонавти — це далеко не повний перелік персонажів античної міфології, які використовує у своїй поезії Зеров. Назва збірки «Камена» теж узята з античної міфології: каменами римляни називали богинь – покровительок поезії, мистецтв і наук.
     Широкий спектр використаних міфологічних образів дає підстави стверджувати, що український неокласик не обмежувався наслідуванням античних авторів і французьких парнасців. Неокласика Зерова формувалася під впливом світових культурних традицій, а корінням своїм сягала національного ґрунту.
     Зрештою, зауважимо, що значну культурологічну цінність мають коментарі Зерова, якими він супроводжував оригінальні поезії в збірці «Камена». Глибока ерудиція, літературний смак, почуття міри перетворюють їх на своєрідні науково-популярні твори.
     Отже, активно використовуючи образи світової культури, Зеров увиразнює поетичну розповідь, надає їй неповторного, зеровського колориту, забарвлює емоційно, спрямовує думку, полегшує розуміння змісту. «Культурологічна» буттєва парадигма стала основою світогляду Зерова-неокласика. Думки поета, «закодовані» в культурософські образи, не втрачають своєї естетичної цінності й нині.

     Для того, щоб із зеровською об’єктивністю та врівноваженістю оцінити Зерова, нам потрібні ще знання, які відкриються лише тоді, коли вивчена буде у всіх взаємозв’язках сьогодні затемнена ще історія української культури на тлі розвалу царської імперії 1917 року, історія творчої інтелігенції, із середовища якої міг вийти й вийшов універсальний, але розтоптаний, а тому явлений лише на міру таланту геній Миколи Зерова.

     Та одне можна сказати вже нині: він був незалежний, він прагнув служити ідеалові гармонії в суспільстві, він володів пам’яттю тисячоліть і мусив трагічно зійти зі сцени, бо час, відпущений йому на життя, вшановував підлабузництво, встановлював ідеал раба та безпам’ятного манкурта. Але настала інша пора. І сам вихід у світ творінь Зерова є знаком перемоги світла над темрявою, радісним і велемовним фактом незнищенності доброти, мудрості, правди.

Пам’ятник жертвам репресій в урочищі Сандармох

Тетяна Чумак,
доцент кафедри журналістики та мовної комунікації