ШЕВЧЕНКО НАДИХАЄ

     Нам судилося жити в час, коли немодно і навіть соромно говорити про загальнолюдські цінності, коли успішність людини вимірюється не здобутками, а грошовими рахунками, коли людська свідомість з народження зомбується телебаченням, а комп’ютери та інтернет паралізують не лише мозок, а й душу. У наш час молодь спілкується SMS-ками та простими реченнями, поважає думку лише однолітків, а всіх дорослих вважає відсталими «стариками». Тому поетичні рядки підлітків, хай навіть невпевнені та недосконалі, але сучасні й актуальні, сприймаються молодими людьми значно привітніше і зацікавленіше, ніж найнеперевершеніша поезія геніїв.

     Майже всі відомі українські письменники, починаючи з Тараса Шевченка і закінчуючи Ліною Костенко, жили для того, щоб сьогодні ми сиділи за партами і слухали уроки рідною мовою, щоб кожен з нас міг пишатися своїм громадянством, щоб над світом лункою мелодією щастя дзвеніло горде наймення – Україна! Поети творили в часи, коли було заборонено писати українською. Вони закликали палко і пристрасно любити найдорожче в житті – свою Батьківщину. Цим самим митці зберегли мову, вистраждали суверенітет держави, і все це – для нас. Але що робимо ми?! Ми свідомо знищуємо те, що здобувалося століттями, віками. Так, формально Україна є незалежною, та коли поглянемо на сьогодення, то зустрінемося з суцільними парадоксами: державна мова в нас менше захищена, ніж мови національних меншин, український народ у своїй країні має менше прав, ніж грошовиті іноземці, закони пишуться під замовлення олігархів. Все це не залишає нікого байдужим, і я – не виняток. Всі свої переживання, роздуми про долю держави я вилила у поезію «Ох, не однаково мені» — власний переспів вірша Т. Шевченка.

Ох, не однаково мені

Стою я на Дніпровій кручі,
Святій, Тарасовій горі.
Внизу – Дніпро, гаї співучі,
Та щось невесело мені.

Закрий, Тарасе, свої очі
І на Вкраїну не дивись.
Мабуть, не так взивав до Бога,
Не так за неї ти моливсь.

Нема тут ляхів і монголів,
І безліч війн пережили,
Та власні правнуки погані
Убогу матір розп’яли.

Мені однаково, чи будуть
Нас поважати у Кремлі,
Чи не забуде рідну мову
Земляк якийсь на чужині,

Та не однаково мені,
Як слово рідне забуваєм
На власній, не чужій землі,
Як про історію народу
Питаєм думки в москалів.

Ні, не однаково мені,
Коли Дніпро вже за парканом,
Коли Полісся – зона лиха,
Коли молитва за Вкраїну
Вже зовсім квола, зовсім тиха.

Тепер наш Київ – не зелений,
Карпати – голі та сумні,
А вечорами біля хати
Вже не співають солов’ї.

Ні, не однаково мені,
Що батька й матір забуваєм,
Що ми в Європі – прохачі,
Що Україну розриваєм.
Ох, не однаково мені.

Бойко Галина,
студентка факультету харчових технологій факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК