28 липня – День української державності

     Цьогоріч свято має невеселе «забарвлення». Усі розмови, усі думки українців – про криваву війну і якнайшвидшу Перемогу. Тож наша добірка від студентів і викладачів НУБіП – саме про це.

 

 

     Болить у кожного. Та особливо це відчувають ті, кому довелося пережити окупацію. Студентка-міжнародниця Дарина Мудренок згадує: «Проживши 37 повних днів в окупації, по-справжньому відчуваєш, що таке війна. Це понівечена душа, зламана доля і розтрощена надія на завтрашній день. Але до періоду повномасштабного вторгнення я не могла собі й уявити, що українці - така згуртована нація. Ти допомагаєш людям,  елементарно погодувавши їх, - і отримуєш допомогу навіть від тих, від кого не очікуєш, бо у нас  кожен стоїть горою за брата.»

     Але саме за брата, а не за того, хто називав себе «старшим братом», а сам… «Події 2014 року стали яскравим прикладом «єдінєнія братскіх народов», коли незаконно, без дотримання усіх норм міжнародного права були окуповані території та скалічені тисячі життів мирних жителів… І сьогодні -  повномасштабна війна, що має на меті підкорити український народ та знищити його остаточно. Проте наша відповідь буде лише такою - до повної Перемоги і ніяк по-іншому! Адже ми - українці, Україна була і завжди буде нашою рідною землею, і нам на ній панувати!» - вважає другокурсниця ГПФ Юлія Ковальова.

     «Та які ж вони «брати»? – риторично запитує її одногрупниця Каріна Тимощук, - їхня «небайдужість» лише у тому, щоб знищити наш народ, денаціоналізувати його, але це у них ніколи не вийде. Можуть знищувати будівлі, підривати мости, руйнувати дороги, але ніхто не зможе зламати наше прагнення до свободи та віру в Перемогу!»

     А ось ще один відгук про «братерство». Цей уже поетичний:

 

 

     Нікому не потрібні такі «брати». «Я хочу, щоб їх не стало. Усіх. Хочу прокинутися і дізнатися, що у світі більше немає жодної паскуди, яка підняла руку на наших людей і наші міста, жодного рашиста, жодного кадирівця, жодного лукашиста… Такого  звірства, як вчинили вони, сучасний світ не міг побачити в найбільш моторошному сні. У  чому винні діти? А жінки? А решта мирного населення? Це таке «визволення» у росіян? Від кого чи від чого? Вiд гiдного життя, якого їм ніколи не мати? Нікчемні нелюди, кровожерливі злочинці, ви творите геноцид - і відповісте за кожного вбитого українця. Ніколи не пробачимо і не забудемо!» - каже студентка групи МВ-21002б Анастасія Чулакова.

     «Знищити їхніх вождів - надто мало… Вони  кров маленьких дівчаток, усіх убитих українців ніколи не змиють з себе! А ми завжди пишатимемося,  що зростаємо і живемо у вільній, демократичній, незалежній державі, історію якої вони  хочуть постійно відібрати, бо розуміють, що Україна - це сильна країна», - підтримує її  одногрупниця Ірина Сушко.

     «Вони хочуть завадити нам бути нацією. Вони не можуть змиритися із тим, що ми незалежна країна зі світлим майбутнім. Але нас не поставити на коліна! Наші воїни вправно захищають кожний метр української землі, кожне наше життя. Наші люди вміють голими руками зупинити ворожі танки, а банкою з огірками збивати дрони окупантів. Ми не занепадемо духом, і весь світ уже переконаний, що українців не здолати!» - підтримує дівчат Іванна Бусло.

     Звісно, нас не здолати. У нас же найменша тваринка готова стати на захист рідної землі:

 

 

     На жаль, жорстока реальність змусила багатьох українців виїхати за межі рідної країни, рятуючи життя себе і своїх дітей. Та навіть у далеких світах вони моляться за Перемогу, несуть правду про Україну, несуть її культуру. І, сподіваємося, як священні українські птахи - лелеки - вони повернуться на свою землю, де в кожній господі буде лелече гніздо, а в усій Україні - мир, добробут щастя і процвітання.

 

 

     Повернуться… Бо сьогодні кожен українець робить усе для того, щоб війна закінчилася. Ось що говорить майбутня міжнародниця Марина Пікуліна: «Кожен з нас робить вклад до швидшого закінчення цієї жорсткої війни. Я роблю все, що в моїх руках, - активно борюся в інформаційній війні. Всі мої друзі, які мешкають за кордоном, щодня отримують від мене фотографії та історії  з найгарячіших точок. Вважаю, що ми маємо кричати про цей геноцид, про смерті невинних дітей, про зґвалтування жінок. Мовчання сьогодні = зрада.» А Катерина Масляк застерігає: «Чим більше ми розмовляємо мовою ворога, тим менше ми поважаємо нашу історію, героїв, які боролися і борються за можливість спілкуватися солов’їною й рухатися власним напрямком до достойного життя».

     «Так, мова - це той підмурок, той імунітет, який каже про націю, що вона - нація. Ми нікому не віддамо свою мову і свою землю», - додає Дарія Добруцька.

 

     Рідною мовою матері благословляють сьогодні синів на війну, тому «берегти її - це обов’язок кожного українця, - наголошує майбутня міжнародниця-другокурсниця Ольга Родіна. - Мова українців така неповторна і незламна, барвиста і квітуча, така мелодійна, що нею дуже важко розмовляти грубо. Лише той народ, який усвідомлює значення рідної мови, заслуговує на гідне місце у світі». А от її однокурсниця Вікторія Радченко шкодує, що колись, приїхавши до Києва з рідного Обухова, легко перейшла на російську, бо це було «круто». Тепер, каже дівчина, важко розмовляти «солов'їною», але вона з кожним днем долає суржик. «Рідна мова - крок до того, щоб відчувати себе українцем, і нам ніхто не заборонить цього робити. А ще - допомагати тим, хто зараз цього потребує, підтримувати один одного, вірити в ЗСУ та тих, хто готовий «душу й тіло покласти за нашу свободу», жертвувати собою заради процвітання та незалежності України. І Перемога буде за нами!»

 

 

     Так, війна закінчиться. І обов'язково нашою Перемогою. «Своїми підлими планами стосовно України Росія лиш об’єднала нас, як ніколи раніше, і наблизила неминучий розпад своєї брехливої імперії. Україна швидко і впевнено рухається не тільки до перемоги над країною-агресором, а й до стійкого встановлення на міжнародній арені нашої країни як символу нескореності, самобутності і небаченої раніше сили. Так само, як злу ніколи не перемогти добро, так само і путінському імперіалізму ніколи не перемогти українську демократію і міць», - стверджує студентка ГПФ Ольга Дука. «Ніхто і ніщо не може завадити бути народу - нацією! Ми все переживемо і все поборемо. Ми набагато сильніші, ніж вони думають! Ми незламні, ми єдині, з нами правда і світ! Ми ніколи не впадемо, і нас не поставити на коліна!» - переконана Вероніка Вебер.