Студентка факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК- ПИШАЮСЬ, ЩО Я ГРОМАДЯНКА СИЛЬНОЇ НЕЗЛАМНОЇ КРАЇНИ

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Про війну завжди важко говорити. Було важко навіть нам ще тоді, коли це здавалося жахливою нереальністю. Немає нічого дорожчого, ніж людське життя. Це істина усіх часів і народів. Уже пройшло багато часу коли закінчилась Друга світова війна і ніхто навіть не думав і не міг припустити, що у 21 столітті може початись щось схоже з тими страшними роками, які наші рідні згадують зі страхом та сльозами на очах. Героїв тих подій залишається все менше і менше. Тепер у нас нові звитяжці.

   Світ почав набирати нових обертів, відновлюватись,перероджуватися, кожен для цього зробив все можливе, щоб життя на землі, а в Україні і поготів було не тільки комфортним і щасливим, а й мирним. І якби в той час нам хтось сказав, що може бути війна, така, як і багато років назад, ніхто б звичайно не повірив. Але доля розпорядилась не так, як би нам хотілось і мільйони невинних українців відчули на собі, що таке страх втратити життя своє і своїх рідних, що таке безсонні голодні дні і ночі в мокрих підвалах під постійними обстрілами і бомбардуваннями, що таке смерть, розпач і горе, які постійно витають у повітрі.
   Уранці, двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року, більшість жителів україни прокинулись від страшних звуків вибухів, стрільби та дзвінків від рідних. Це був початок широкомасштабного вторгнення РФ в Україну по всій довжині спільного кордону з території Білорусії від Луганську до Чернігова та окупованого Криму. В цей момент не хотілось вірити в те, що це дійсно правда. Я прокинулась від шуму: тато розгублено збирав наші всі документи. У цей момент я навіть не підозрювала, яке важке випробування лягло на плечі нашої нації. Я надовго запам'ятаю ті слова – замість «Доброго ранку» тато промовив: «Війна. Почалась війна, на нас напала Росія». Я незволікаючи ввімкнула телефон, щоб перевірити цю інформацію. У цей момент очі розбігались від кількості новин, подій, які уже відбувалися на нашій рідній землі. Усе було наче у страшному сні, якомусь мороку, що так несподівано напливув і відчуття що ось-ось відступить…
   У першу чергу я зателефонувала рідним, які ще кілька днів тому поїхали навідати бабусю в село і змушені були залишитись там. Почути голос рідних, дізнатися, що з ними все добре було найважливішим і найціннішим тоді. Я дуже вдячна тим людям, які не забувають і майже кожного для запитують : «як ти? Чи все добре?». Ці слова набули нового сенсу в цей нелегкий час, їх можна порівняти із словами «я тебе люблю». Як шкода, що ми такою ціною зрозуміли, що насправді найцінніші речі – зовсім не речі, а люди, які були весь час з нами –не зовсім ті, за яких себе видавали..
Цілий день я читала новини, обмінювалася інформацією з іншими, бо її було просто неймовірно багато. Цей шалений потік незвичних і страшних новин, якихось жахливих слів і прогнозів взагалі вибивали з колії. Тривога почала наростати і лише одне питання турбувало мене: « за що це нам?». Черги щоб заправити автомобіль, зняти гроші були велетенськими, але вибору не було. Почали пустіти полиці продуктових магазинів і аптек, люди просто не знали, що чекає їх далі. Це і було найбільшим страхом на той час – невідомість. Незрозуміло, що коїться, що робити, як бути. У цьому неймовірному потоці подій, новин, паніки дуже важко бути собою. Багато хто сильно переконував, що це все ненадовго, на трошки. Хто б тоді міг знати, що війна триває більше 60-ти днів. Що вона принесе стільки жертв, стільки розрухи, стільки горя.
   Щодня по всій території України лунають повітряні тривога. Це той сигнал, який сповіщає про небезпеку і дає кілька хвилин чи секунд( в залежності де і за який час до небезпеки він лунає), аби швидко зібрати найголовніші речі та бігти в укриття, щоб врятувати своє життя. Важливо повідомити близьких, сусідів, літніх людей та людей з обмеженими можливостями, допомогти їм, адже, не в кожного є можливість чути цей звук ( особливо у селах, на хуторах чи віддалених районах містечок і селищ), а небезпека є однаковою для усіх, вона не вибирає, для кого бути більшою, а кого не зачепити. Тут немає бідних, багатих, здорових чи хворих – війні і ворожим снарядам байдуже.

   Сьогодні наші Герої – ЗСУ. Світові лицарі, доблесні воїни, які захищають не тільки Україну, а і увесь світ. Мужні “АЗОВ”, які на сьогодні стали найбільш елітним та боєздатним військовим підрозділом у світі, що навіть японці винесли їх зі списку терористичних угрупувань, яким хлопці вважалися досі; інтернаціональні батальйони з воїнів із Грузії, Туреччини, Америки, Білорусії та навіть Росії – усі вони сьогодні символ свободи , незламності та хоробрості.

   Доречно згадати також про інших героїв: простих молодих хлопців, чоловіків, які ніколи не були в армії чи уже просто не можуть тримати в руках зброю, але вони не роздумуючи пішли у військові комісаріати, щоб стати на захист свої сім'ї від нападу російських військ. Ось вона – сильна українська нація, де у мирний час хлопці відкошують від призову, а у час війни самостійно біжать у чергу на мобілізацію.

   Об'єднатись, стати одним цілим – саме це наша головна мета і тільки так ми можемо дійти до перемоги. Разом сьогодні усі – від найбільшого до найменшого. Оболонські гопники, які викрали ворожий БТР і передали його у місцевий відділок поліції та безстрашна жіночка, яка порадила озброєному окупанту покласти в кишені насіння, щоб не даром поліг. Охрещенні “циганським батальйоном” роми та селянські тракторні війська України, які тягнули додому російську техніку, бо ми, українці ( неважливо, якої нації) – люди хазяйновиті. Баба Надя, яка грізно не пускала окупантів у своє село, а потім нагодувала пиріжками з “чудодійними” таблетками і підпалила у туалеті і славна українка, що збила зі свого балкону ворожий дрон банкою помідорів, бо “злякалася”.

   Ось вони – обличчя сильного українського народу. Кожен з нас, хто перераховує гроші на ЗСУ чи допомогу біженцям, хто волонтерить, хто воює на інформаційному фронті, хто готує, плете сітки, малює, співає – усі ми сьогодні герої. Де ви ще побачите зірок, які змінили концертні костюми на домашній одяг для волонтерства чи військову форму, підлітків які у джорданах на колінах плетуть сітки у спортзалах, блогерів та інфлюенсерів, які віддають свої речі постраждалим, заселяють у свої маєтки біженців. Сьогодні ми усі – велика родина, сьогодні наш дім – вся Україна.

   27 лютого з ночі і до ранку неподалік мого будинку проходила російська техніка, яка прямувала на Київ зі сторони Сум, більше ста одиниць техніки : танки, БТР, гради, бензовози, камази з боєприпасами. За цим всім можна було спостерігати із вікна моєї кухні. Ніколи не думала, що картинки із старих радянських фільмів оживуть у мене на очах. До дев’яти годин техніка перестала іти, але це був тільки початок найстрашнішого. Близько 12 години російські війська, що відстали від колони, повертались назад, але на неї чекав несподіваний сюрприз. Смілива громада об'єднавшись уже чекала на них із зарядженою зброєю, коктейлями Молотова і просто з голими руками. Ось чому наша нація непереможна – люди виходили проти величезної купи танків та іншої військової техніки проти озброєних окупантів без нічого, з однією вірою у серці і свободою у крові. В той момент, коли пролунали перші постріли, автоматні черги та залпи якоїсь великокаліберної техніки, я була вдома сама. Я чітко розуміла все, що відбувається і що тільки я сама відповідаю за своє життя. Не розгубившись, швидко одягнулась, взяла телефон і побігла в укриття. При першій можливості зателефонувала рідним та повідомила близьких, де я і що зі мною, адже вони хвилювалися не менше мене. Невдовзі прийшов додому тато, стало трішки спокійніше, але постріли не припинялися. Від сильних вибухів мій домашній собака на ім'я Бім не міг знайти собі місця, його очі були переповнені страхом і я швидко вибігла із укриття і забрала його до себе. Так нам обом було спокійніше. Він весь час був разом зі мною, неначе розумів все, що відбувається та підтримував своєю присутністю. А цей момент були чути страшенні вибухи від яких тряслися стіни та вікна, Надії на те, що мій будинок буде цілий не було, але вірити в це я не переставала.
   Наші сміливі односельчани взяли в полон російського окупанта. Він здався в полон українським військовим, бо в іншому випадку його чекала б або громадська розправа, або вірна голодна і холодна смерть у місцевих болотах і лісах. Перший час він перебував у моїх сусідів поки його не забрала поліція. Через декілька хвилин пролунали вибухи, які я запам'ятаю надовго – це наша оборона знищила танк, а згодом і камази з боєприпасами. Більшість окупантів було знищено, але є і ті що втекли. Це не всі їхні втрати. Щиро дякую тим, хто захищав нас тоді, завдяки вам ми можемо спокійно спати і прокинутись вранці. Спасибі тим, хто переживав цей момент разом зі мною, підтримував та говорив теплі слова. Ніколи навіть і не думала, що такі події можуть відбуватись у моєму рідному місці, в якому я виросла і живу. На жаль, спати вдома було не зовсім безпечно – тривала зачистка території, очищення її від ворожих снарядів і цю ніч я провела у близьких для мене людей.. У такі миті по-справжньому розумієш, хто для тебе дорогий.

   Згодом, у Срібному місцева громада відправила Збройним Силам партію трофейної російської техніки (Оса), яка залишилася після знищення їхньої колони.
   Наші жителі надали техніці першу допомогу, підготували до транспортування і знайшли транспорт, щоб доставити її у військову частину . Проте це не єдина техніка, яку нам залишили окупанти.

   На узбіччях, по полях лежать купи металобрухту, які залишилися від рашистів. Та і вони самі удобрюють нашу землю. Проте варто пам'ятати, що чіпати і пошкоджене, і ціле російське залізо небезпечно. Вони залишили після себе багато вибухівки, розтяжок і інших небезпечних предметів. А ще сміття. Сухпайки, з якими вони їхали на війну, прострочилися ще 3 роки тому. Цікаво, на що вони сподівалися?

   Війну не неможливо забути, про неї ми будемо згадувати ще довго у розповідях нашим дітям і онукам, адже смерть рідних людей, наших захисників назавжди залишаться у нашій пам'яті.
   Ми будемо з гордістю згадувати, кожного хто віддав своє життя за свободу українців. Ми пройдемо через усі випробування і невдовзі наша країна розцвіте, заграє новими кольорами, ми відбудуємо ще кращу державу – квітучу і незалежну, а всі, хто приніс на нашу землю смерть і сльози обов'язково понесе відповідальність за свої вчинки.

   Я пишаюсь, що я українка і громадянка такої сильної незламної країни. Буду з гордістю нести це звання через роки і покоління.

Слава Україні!
Ми неодмінно переможемо!

Миколенко Яна
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК