РОЗДУМИ ПРО ВІЙНУ ВІД СТУДЕНТА ФАКУЛЬТЕТУ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ПРОДУКЦІЇ АПК

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Мене звуть Луб’янко Захар. З самого дитинства був звичайним, нічим не особливим хлопаком. Ходив у звичайний садочок, вчився в загальноосвітній школі, поступив на навчання в Національний Університет Біоресурсів і Природокористування України. На даний момент вчуся на другому курсі факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК. Дуже пишаюся що поступив саме у цей університет, так як тут знайшов для себе багато знайомих та друзів, викладачів. Також навчився комунікації між людьми різних поколінь, це є дуже гарний навик.

   Живу в Голосіївському районі міста Києва, неподаліку від села Новосілки. Також біля мене знаходиться торгівельно-розважальний центр Магелан, біля нього в сторону мого дома знаходяться сектора базару, в якому можна знайти для себе купу цікавих речей та продуктів. Іноді доволі цікаво походити-погуляти по базару та по ТРЦ. Також біля мене, в сторону Хотова, знаходиться щкола №236, в якій я навчався. Якщо далі йти по дорозі на Хотів, то також можна буде зустріти парк “Феофанія”, до речі дуже гарний парк з озерами. Відносно близько знаходиться й НУБіП, буквально хвилин 40 пішим ходом треба йти, щоб добратися до 12 корпусу, основного для харчовиків й ветеринарів. Просто треба пройтись по лісу біля Виставкового Центру через основну алею.

   Хронологія подій (спогади).

   22 лютого: сиджу в телеграмі, читаю різного роду новини і натикаюсь на доволі цікаву статтю, в якій було сказано про те, що Володимир Путін підписав указ про признання окупованих територій ЛНР та ДНР незалежними від України. Я тоді пожартував що це провокація зі сторони Росії і може щось початися через це. Не думав я тоді, що цей жарт виявиться не зовсім таки жартом.
   24 лютого (1 день): прокинувся, поїв, хотів сісти зайнятися навчанням, але спочатку, вже по класиці, почитав новини і був навіть трішки шокований. Путін віддав наказ про проведення “спеціальної військової операції”, суть якої полягає в тому, щоби демілітарізувати та денаціоналізувати нашу державу. Потім сів за навчання, настав вечір, далі ніч, ну ось вже й час спати. І тут гудять сирени, я не розумію що відбувається, і майже зразу за сиреною я почув гучний вибух. Перший раз я навіть злякався, але все таки ліг спати й навіть доволі швидко заснув.
   25 лютого (2 день): прокинувся о 5 ранку від звуку сирен, потім начебто вдалося заснути. А ось о 7 ранку прокинувся остаточно без “шансу” знову лягти спати. Встав, вмився, поїв, та й поліз у новини дивитися що ж це відбувалося і чому так сильно гуділи сирени. Знову ж таки зайшов в телеграм, подивився новини та й зрозумів, що взагалі щось неладне твориться в Києві, а тим паче на сході України. Доволі велика кількість ракетних ударів зі сторони Росії була нанесена по Україні. На лівому березі навіть збили ракету, уламки якої впали в районі Осокорки-Позняки. Також ворог атакував різні села та передмістя, особливо на сході.
   26 лютого (3 день): російські війська намагаються висадити десантні війська поблизу Києва, але їх “ганяють” наші винищувачі. Спочатку вороги взагалі не могли висадитися, а потім начебто десь в лісах все таки вдалося їм це зробити, але наші перекривали всі шляхи і нищили окупантів. Почалися жорсткі бої на Троєщині та Осокорках. Я дуже переживав, адже на Троєщині в мене є близькі мені люди.
  27 лютого (4 день): вночі, точно вже не пам’ятаю о котрій годині, стався сильний вибух в сторону Василькова, я навіть через сон побавич як у вікні блимнуло, хоч вікна в мене зашторені були. Швиденько подивився новини, щоби вияснити що це сталося. Виявилося під час ракетного обстрілу вороги влучили в нафтову базу Василькова. Також було чути ще вибухи, але вже не так сильно, як при попаданні в нафтову базу. Спробував лягти спати — вдалося. Далі був день як день, поки я не побачив новину, що Путін наказав міністру оборони та начальнику Генерального штабу Росії перевести ядерну зброю в “особливий стан бойового чергування”, або просто в “бойовий режим”. Ця новина мене розчарувала, адже такі рішення можуть привести до жахливих наслідків. А ось новина, що російські банки почали відключати від системи SWIFT, мене порадувала, адже це внесе потужні зміни в економіку Росії, особливо враховуючи ще те, що ЄС приймає санкції проти окупантів нашої країни. Також Зеленський погодився направити делегації для переговорів про припинення вогню.
   28 лютого (5 день): останній день зими, мама в паніці поїхала за кордон, забравши з собою молодшого брата, я лише побажав їй хорошої дороги та найшвидшого повернення назад в Україну, коли це стане можливим. Навчання призупинено, мама виїхала з дому, я виїхати не можу, та й нікуди. Що ж, саме час “взяти все в свої руки” та зайнятися господарством: мити посуд, готувати їсти, поливати квіти, годувати рибок, прибирати, ну і так далі. Трохи поприбиравши я вирішив відпочити, попутно подивитися новини. Там я побачив, що ДНР призупиняє загальну мобілізацію по причині того, що додаткові війська не потрібні. Я навіть трішки посміявся над цією новиною, адже російські війська несли доволі великі втрати в плані військової сили. В цей же час військові сили окупанта оточили Маріуполь та вели посилений обстріл по цьому населеному пункту. Перший раунд між Росією та Україною не закінчився абсолютно нічим, ніякі рішення прийняті не були.
   1 березня (6 день): ось і закінчилась зима, настала весна, перший день зими. Новини на 1 березня були не зовсім втішні, бо окупанта нанесли ракетний удар по Майдану Незалежності в центрі Харкова. Внаслідок цього удару померло щонайменше 10 людей, серед яких є також діти. Також рано ввечері в Київську телевежу влучила ракета окупантів, із-за чого став поганий телефонний зв’язок та Інтернет. На жаль, наш провайдер також постраждав від підриву телевежі і в мене почалися проблеми зі зв’язком. Деякий час все нормально, з’єднання стабільне, а потім може зникнути зв’язок на півгодини, а деколи навіть на декілька годин. Це дуже ускладнювало відпочинок після домашніх справ, адже зараз дуже багато чого залежить від Інтернету. Наприклад, серіали, ну або ті ж самі ігри. Це все гарно розслабляє після якихось важких чи не дуже справ. Та без Інтернету довелося зайняти себе чимось іншим, тому частіше всього я малював.
  2 березня (7 день): йде тиждень “спеціальної військової операції”, я потихеньку починаю навіть втомлюватися від цього всього. Новини знову невтішні, тому що російськім військам вдалося захопити залізничний вокзал та річковий порт у Херсоні, а трішки пізніше захопити місто цілком. Також у цей день був перший раз, коли українські військові вперше під час війни пішли в наступ і просувалися в бік Горлівки. Через деякий час у цей же день повідомилося, що частина Херсону все таки була успішно звільнена від окупації ворогів.
   3 березня (8 день): зранку, після всіх повсякденних справ подивився новини. Там йшлося про те, що Макрон (виборчий президент Франції) у зверненні наголосив, що Путін обрав війну свідомо, тобто він являєтсья агресором. Також він додав, що ніхто не хотів цієї війни: ні НАТО, ні Україна, ні Європа. В цей же час пенсійний фонд України провів нарахування пенсій за березень, тобто на місяць вперед, щоб люди похилого віку змогли хоч якось “викрутитися” з цієї скрутної ситуації.
   4-13 березня: за цей період часу не відбувається нічого цікавого, ось взагалі. Я як завжди цілими днями займаюсь повсякденними справами, а під вечір відпочиваю, малюю, граю, дивлюсь серіали, читаю новини. Різні всякі читаю, але вже нічому не дивуюся, бо це ввійшло все як у звичку.
   14 березня (19 день): у цей день відновилося навчання та попутно запрацював “Elearn”. Цій новині я насправді дуже зрадів, тому що можна зайняти себе чимось дійсно корисним, я дуже сильно цього чекав. А навіть думав відвідувати пари, але все таки проблеми з Інтернетом взяли своє. Я на деякі пари навіть не міг підключитися, деякі просто вилітали. Було й таке, що все було начебто стабільно, а потім пропадає зв’язок і я просто вилітаю з пари. Тому я прийняв рішення, що поки не буде стабільного зв’язку, я буду виконувати завдання в “Elearn”, а коли нарешті з’явиться стабільна ситуація з Інтернетом, то я буду і відвідувати пари онлайн. Чесно, далося навчання тяжко, і на це є свої причина. Одна з причин полягає в тому, що попри навчання в мене ще є повсякденні справи. Другою причиною було те, що попри мою радість про початок навчання, все одно не хотілося навчатися в такий час, та і при навчанні вдома, дистанційно, є багато відволікаючих факторів, тому було важко і не дуже хотілося навчатися в принципі.
   15-27 березня: знову пішли звичайні дні, нічим не особливі. Єдине що тепер не тільки домашні справи треба робити і вечером відпочивати, а й завдання, які нам задають в університеті. Але в принципі я вже звик, тому робив це все навіть з якимось задоволенням.
   28 березня (33 день): з’явився стабільний зв’язок, я дуже-дуже зрадів від цієї новини. Також пройшло вже більше місяця “спеціальної військової операції”. 
   29 березня і далі: наступи на Київ затихли, активна фаза пройшла, надіємось на краще.

   Роздуми про цінності, про Україну, про мрії і плани після війни.

   Україна — це наша рідна країна, держава. З гарною солов’їною мовою, якою я, та всі українці пишаються. По всьому світі визнали найгарніші купюри саме українські, культурні символи столиці та інших міст — прекрасні.
   Моя сім’я...саме цінне, що в мене є: мати, тато, молодший брат, дідусь, бабуся, дядько, тітка, двоюрідні брати та сестри. Я навіть не уявляю ту біль, коли втрачаєш рідну людину. А саме на війні втратити близьку, рідну людину ще більш боляче. Боляче від усвідомлення того, що нелюди вбивають людей. Я вважаю, що всі ми однакові, всі ми люди, і коли ми вбиваємо один одного, то це взагалі не по-людськи, так не можна. Особливо сумно усвідомлювати те, що люди вбивають один одного по наказу декількох людей, які “стоять вище”. Гинуть військові, навіть мирні, серед яких можуть бути мої рідні, моя сім’я, та сім’ї других людей.
   Свобода...її зараз дуже не вистачає. До війни сталася теж доволі значима трагедія для всього світу — коронавірус. Постійні обмеження: маски, вакцини, режими тощо. Тепер, після доволі довгого періоду коронавірусу, почалася війна, а точніше “спеціальна військова операція” зі сторони росії, яка ще більше обмежила свободу. Хоч в масках в магазинах вже не треба ходити, все ж таки по всій території України оголосили військовий стан, а це означає що почалися постійні режими, комендантські часи. Не можна виходити з дому в певний час, бажано сидіти з вимкненим світлом, тобто дотримуватися “режиму маскування”, щоби ворог не міг орієнтуватися по увімкненому в будинках світлу. Тепер, та навіть після війни, не можна буде сходити спокійно в ліс, просто погуляти чи на пікнік, бо велика частина лісів замінована, щоб запобігти проникнення ворогу у міста через лісополосу. Це також доволі сильно обмежує свободу. Але я вірю, що коли все затихне та врешті решт пройде, то хоч якась свобода повернеться. Вже ніколи не буде як раніше, але все ж таки, не буде блокпостів, комендантського часу, “режиму маскування”, буде стабільний зв’язок, можна буде спокійно вчитися/працювати. Тому чекаємо на перемогу України та повернення хоч якоїсь частинки свободи.
   Зараз вже йде 2022 рік, Україна незалежна вже більше трьох десятків років, але сталася така скрутна ситуація, що Росія хоче цю незалежність просто знищити і зробити залежною від себе. Тобто країна-окупант хоче, щоби ми, наша нація, всі наші державні та національні символи були знищені та вся наша територія країни увійшла у її склад (Росії). Ми не дозволимо цьому статися будь-якою ціною!
На рахунок мрій та планів після війни. В першу чергу мені хотілося би нарешті зустрітися з моєю мамою та молодшим братом, які зараз знаходяться за кордоном. Безмежно вже скучив за ними. Не вистачає їх тепла, обіймів, розмов на різні-різні теми, прийомів їжі разом, адже все це дуже сильно зближує людей, особливо рідних. Буду неймовірно щасливий, коли вони нарешті приїдуть додому.
   Ще однією моєю мрією є нарешті зустрітися зі своєю дівчиною, яка зараз знаходиться на заході України. Я за нею також неймовірно скучив, як за мамою та братом. Не бачилися ми доволі довго, за тиждень до війни останній раз були разом, потім по часу не співпадало та не могли зустрітися. Близько 2 місяців без людини, яка також стала для мене рідною за декілька років відносин. Я вже не можу дочекатися, коли все закінчиться і ми нарешті зустрінемося. Я її обійму і не буду відпускати. Вона — кохання всього мого життя, я в цьому впевнений на всі 100%. Я не зможу ніколи в житті їй зрадити, ніколи собі не пробачу, якщо з нею щось станеться. І я знаю, що це на все життя, тому мрію нарешті бути поруч з моєю прекрасною леді.

   Тепер можна трішки відкинути повоєнні мрії, та перейдемо до планів.

   По-перше, я планую поїхати відновити паспорт (ID-карта). Бо в кінці зими думав поїхати стати в чергу на відновлення. Але почалася ця клята “спеціальна військова операція” і мої плани на рахунок відновлення паспорта, на жаль, відстрочились.
   По-друге, я планую (але треба щоби всі були вдома, бо це діло стосується всіх, хто тут проживає) зробити ремонт на кухні. Живемо ми в приватному будинку, доволі старому, тому треба якось підтримувати порядний стан цього будинку. І ось кухня, після моєї кімнати, являється самим відвідуваним місцем. Ми всі разом, сім’єю, прийняли рішення, що треба зробити ремонт в першу чергу саме на кухні, так як давно вже пора.

Висновки та побажання

   Отже, війна — це дуже страшне явище, під час якого гинуть люди, як військові, так і мирні. Я ні в якому разі не підтримую вирішення конфлікту шляхом війни, бо це є дуже руйнівною стратегією, від якої в будь-якому випадку страждають всі сторони, які приймають участь у конфлікті.
   Я бажаю нашим бійцям, які обороняють нашу землю, нашу країну, побільше сил і терпіння, щоби достойно протистояти ворогу. Мирним людям бажаю не панікувати та тримати себе в руках, адже самоконтроль — це дуже важливий спектр для перемоги над ворогом, який допомагає нашим бійцям концентрувати увагу та сили на ворожих силах. В цей же чай я пишаюся нашими українськими військовими, вони великі молодці, які раз за разом відбивають ворожі атаки по містам і повертають окуповані території назад.

Ми переможемо! Все буде Україна!

Луб’янко Захар
студент факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК