ЖИТТЯ РОЗДІЛИЛОСЯ НА «ДО» ТА «ПІСЛЯ»

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!" 

   Мене звати Саша. Я студентка другого курсу факультету харчових технологій та управління якості продукції АПК. Я народилася та живу у Оболонському районі міста Києва.

   Рано вранці 24 лютого мене розбудив телефонний дзвінок із новиною про початок війни… Хоч був введений військовий стан в країні, але я до останнього не вірила, що у наш час може початися війна.
   Моє життя розділилося на «ДО» та «ПІСЛЯ». Тільки ще вчора, 23 лютого, прогулювалась мирними світлими вулицями, наповненими посмішками, вечеряла в кафе в спокійній обстановці, не знаючи, що зранку прокинусь і моє життя повністю зміниться. Кожен мій день, з першого дня обстрілів моєї країни, я проводила у новинах, і вдень і вночі була одягнута та готова бігти з дому якщо щось. Час від часу мене накривали паніка та тривога. Але через тиждень-два я почала відволікатись трохи від новин за допомогою фільмів. День за днем швидко минали. Вибухи за вікном лунали рідше та тихіше. Я вже почала думати, що ось, скоро кінець. Аж потім почались руйнування будинків і в моєму місті та в моєму районі…

   Ми з родиною до останнього не хотіли залишати домівку, але коли поряд розбомбили житловий будинок, це був вирішальний момент. Ми прийняли запрошення родичів, які чекали на нас з першого дня, і поїхали на Західну Україну. Будинок знаходиться в Карпатах, навкруги тиша, ліси, річки, чисте повітря, і за мирного часу можна було б насолоджуватися природою, але ні серце, ні очі цього зараз не помічають. Їхавши машиною я бачила багато блок-постів, військових з автоматами та безліч людей, які також їдуть, рятують своє життя. Кожного дня з ранку до вечора слідкуючи за новинами з різних офіційних джерел, спілкуюся з друзями, які залишилися у Києві і все всередині розривається від їх розповідей.
   Моя хрещена мати втратила роботу, але не впала духом і почала допомагати в гуманітарному штабі: розбирати, фасувати і відправляти допомогу, яка надходить з європейських країн. У такий спосіб вона вносить часку своєї допомоги у війні з агресором.

   У перші дні війни багато людей не знали що робити, були збентежені та розгублені. Кожен кидався в різні сторони, деякі кидали своїх домашніх тварин напризволяще прямо на вулиці або зачиненими вдома.

   Зараз, знаходячись у сотнях кілометрів від дому, я мрію більш за все повернутися додому, щоб війна закінчилась, щоб припинились страждання мирного населення, ні в чому не винних людей і дітей, щоб припинилося руйнування домівок, щоб кожен українець мав куди повернутися після перемоги. Не треба повністю занурюватися в політику в моєму випадку, щоб зрозуміти цілковитий абсурд цієї війни. Ми захищаємо свою землю, свободу, родини і маємо на це повне право. Але як донести цю правду до непроханих гостей, як пояснити, що їх тут не чекають і привести до здорового глузду не зрозуміло. Ми наче і брати, але дуже-дуже різні, що й не хочеться такої рідні.
   Та я вірю у справедливість і Нашу перемогу, бо інакше і бути не може ! І знаю, що дуже скоро повернуся до рідної домівки, побачу всіх рідних і друзів живими, неушкодженими та дуже міцно їх обійму. Я вірю, що після Нашої перемоги, весь світ буде знати, що українці – це сильний народ! І ніхто більш за кордоном не буде плутати українців з росіянами!

Все буде Україна!
Віримо ВСУ та тримаймося!
Мирного неба над головою!
Слава Україні!

Калюжна Олександра
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК