НАШУ НАЦІЮ НЕ ЗЛАМАЄ НІЩО

31 березня 2022 року
НУБіП України

   Війна – це жах… Це руйнація, страх і сльози… Війна – це смерть… На екрані телевізорів виходять фільми про війну, ми знали про неї з книжок або розповідей. Чоловіки, які воювали, здавалися нам супергероями й викликали захват, бо вони віддавали своє життя заради порятунку своїх нащадків. Створюється враження, ніби запеклі бої закінчилися кілька десятиліть тому і ми їх ніколи не побачимо власними очима. На жаль, тепер ми знаємо що таке війна й супергероями стають наші знайомі, які віддають своє життя заради незалежності нашої країни.
   Життя українців – це постійна боротьба за незалежність. Заглянемо в історію на вісім років назад. Саме в той час розпочалися воєнні дії на сході України. Я тоді навчалася в школі. Ми збирали продукти й теплі речі для військових, передавали малюнки з теплими словами й хвилювалися за кожного. Про те, що може розпочатися війна на всій території України, нам говорили протягом довгого періоду часу. Цю жахливу дату постійно переносили, тому здавалося, що нічого не відбудеться. Ми відмовлялися вірити в ці слова, але готувалися «на всяк випадок». Зібрали документи й завжди тримали їх поряд з собою, обговорили з рідними свої дії й місце зустрічі на той випадок, якщо зникне зв’язок.
   Я народилася у сім’ї науковців. Проживаю на українській землі в місті Прилуки Чернігівської області, яке розташоване на крутому березі тихоплинної річки Удай.

   24 лютого ми прокинулися від того, що почули далекі вибухи й не зрозуміли, що відбувається. Новини повідомляли про обстріли міст України. Повірити в це було складно, але реальність говорила сама за себе. Перше, що ми відчули – це страх. Страх за близьких, за наших військ і за саму країну. Перші думки, які почали з’являтися: що буде з нами далі, що робити? Ми одразу почали телефонувати рідним і дізнаватися, як їхні справи. Було прийняте рішення забрати бабусю, яка проживає сама, бо разом триматися краще. День тягнувся довго, ми чули постійні вибухи й безперервно читали новини. Я постійно думала що можливо це сон, або саме цей вибух був останній і більше не будуть стріляти. Ми проживаємо недалеко від аеродрому і коли його підірвали, було чути гучні вибухи. Страшніше стало, коли стемніло. Ми познайомились з новими умовами – комендантський час. О 18:00 усі мешканці міста повинні вимкнути світло, не можна виходити на вулицю. Ніч здавалася дуже довгою і страшною. Заснути було важко й ми прокидалися на кожні сторонні звуки. З того дня й протягом війни, ми спимо одягнені, бо не знаємо чого чекати.
   Другий день війни ми провели у сховищі. Лунали сирени повітряної тривоги, було чути вибухи та періодично літали літаки. Нас заспокоювала місцева влада, кажучи, що звуки вибухів, які ми чуємо, це Збройні Сили України розбивають російські колони. У сховищі ми ближче познайомились з сусідами й у нас відразу з’явилась дружня атмосфера. Знаходитись між людьми спокійніше, оскільки всі підтримували один одного.
   У Прилуках швидко організували пункт для допомоги армії. Сидіти без діла, знаючи, що іншим потрібна допомога, було нестерпно, отже на третій день ми зібралися з силами й поїхали допомагати. Це були незабутні відчуття. Волонтери збираються на території школи й допомагають кожен чим може. Чоловіки варять загороджувальні споруди проти танків та військових машин ворога, роблять коктейлі Молотова, жінки, в свою чергу, готують їжу для територіальної оборони та інших волонтерів, ріжуть тканину й плетуть з неї маскувальні сітки, сортують теплі речі й медикаменти, які приносять люди. Зайшовши на територію школи, ми одразу зарядилися неймовірними емоціями – патріотизм, гордість, тепло. Нас оточували люди, які прийшли туди за покликом душі, кожен хотів зробити свій внесок, щоб стати на крок ближче до перемоги. Ми познайомилися з новими людьми, зарядили один одного позитивною енергією і дуже добре попрацювали. З того дня ми вирішили – будемо приходити туди щодня.

   Минув тиждень війни… Ми почали звикати до нового способу життя. Кожного дня їздимо до пункту допомоги й робимо все, що в наших силах. Періодично лунає сирена повітряної тривоги, тому нам доводиться спускатись до бомбосховища. У такі часи всі мають триматись один одного й підтримувати. Не кожен має змогу передати допомогу до пункту збору, тому маючи можливість, ми написали оголошення і як приємно було, коли нам зносили багато речей і продуктів старенькі бабусі. «Зі світу по ниточці» - такий девіз ми вигадали.

   Чи кожен може стати волонтером? Моя відповідь однозначна – так! Країні потрібна підтримка з боку простого народу. Будучи волонтером можна навчитися чогось нового чи просто потоваришувати з приємною людиною. Робота волонтера навчила нас відповідальності, терпимості й комунікабельності.

   Україна – центр Європи. Її неосяжні простори підкорюють серця мільйонів людей не тільки нашої країни, а й туристів, що приїздять з усього світу. Густі листяні ліси, наповнені життям і свіжим повітрям. Родючі землі, які годують нас. Промислові міста, що розкинулися потужними індустріальними комплексами, по-своєму унікальні і грандіозні. Дух захоплює, коли з висоти пташиного польоту дивишся, як вирує життя великих фабрик і заводів. Мабуть, тому Україна завжди була солоденькою булочкою для окупантів.
   Мене завжди переповнюють емоції від подорожей нашою країною. Споглядати на струмені води водоспаду Шипіт, що зриваються з чотирнадцятиметрової висоти. Якщо хочеться спокійних вражень, можна поїхати до Дністровського каньйону, наповнений романтикою Тунель кохання на Волині. Відвідати найвидатніші озера природного походження України, що вражають своєю красою — Світязь та Синевир, де так приємно зітхнути на повні груди чистого повітря! Гуляти по спокійному Голосіївському парку в Києві. Слухати заспокійливий шум хвиль на березі Азовського і Чорного морів. Незабутній оздоблений золотом чарівний Одеський національний академічний театр опери та балету.
  У нашій країні дуже працьовитий народ. Добрі люди, які живуть дуже просто, працюють, не покладаючи рук, на благо своєї країни. Вони невпинно, від зорі до темна, орють, сіють, прополюють, підгортають, підрізають, поливають, щоб міста кожен день були зі свіжим хлібом, м'ясом, молоком, овочами та фруктами.
   Чому вони не ми, а вони не ми? Перша, і найголовніша ознака – свобода. Українці з давніх-давен боролися за свою незалежність, тому не віддадуть її нікому. У нашому гімні сказано «Душу й тіло ми положем за нашу свободу…». Ми маємо свободу слова, дій, міркувань, чого не можна сказати про росіян.
По-друге, наша влада постійно змінюється. Ми самі обираємо своїх правителів. Кожен президент із своєю командою вносить якісь зміни в життя країни. Вони можуть бути як хороші, такі і погані, але вони є. У Росії з часів монархії сприйняття влади залишається незмінне. Для них президент – цар, якого всі бояться і поважають. Ця країна за своєю ментальністю подібна тій жінці, яка хоче вдало вийти заміж, слухатися чоловіка, бути покірною і слугувати йому. У Росії Майдан – неможливий, оскільки раби й холопи не можуть бунтувати проти свого хазяїна.
   Українці з повагою ставляться до людей іншої віри та національності. На території нашої держави спокійно уживаються православна і католицька релігія. Усі свята відзначаються двічі, за християнським і за католицьким календарем. А ще українці люблять язичницькі обряди. Ці свята як нитка предків. В нашій країні є російськомовні школи, церкви російського підпорядкування. а в Росії немає нічого українського, хоча там українців проживає дуже багато. Саме так проявляється російський нацизм. Вони вважають, що мають могутню державу, найкращу і єдину.
   Україна за роки своєї незалежності жодного разу ні на кого не нападала. Росія ж, у свою чергу, воювала в Молдавії, Чечні, Грузії, Азейбарджані, Сирії й зараз триває війна з Україною. Це свідчить про те, що увесь світ пройшов уже етап розвитку, де конфлікти вирішували війною, а Росія ще залишилась у Середньовіччі. Викликає подив те, що росіяни впевнені в правильності дій свого правителя. Але ж, чи стала б адекватна людина приносити в жертву чужі життя, щоб реалізувати свої амбіції? Він не думає про зруйновані долі молодих людей, пролиту кров і навіть, подальше майбутнє своєї країни. Проте народ підтримує його дії.
   Весна… Скільки спогадів вона нам завжди приносить! Але цього року наше життя перевернулося. Цьогорічна весна залишиться в нашому серці назавжди, адже у ній не було нічого прекрасного. Ми бачили тільки горе людей, сльози, плач, стогін поранених, руйнування після тривалих бомбардувань. Ми забули про прогулянки теплими вечорами, дитячий сміх на майданчиках і веселі вогники в очах людей.
   Війна — це один з найперших та найбезглуздіших винаходів людства. Вона жорстока та невблаганна. Війна — це самознищення, це безглуздя, це знецінення людського життя. Після себе вона залишає дітей сиротами, жінок вдовами, чиїхось чоловіків, синів інвалідами, людські мрії нездійсненими, психіку ураженою, вона залишає зруйновані міста, села, порушену екологію та біль: фізичний та моральний.
   Я впевнена, що незабаром війна закінчиться. Усі повернуться додому й побачаться з рідними. День перемоги - це буде найгучніше свято, яке всі чекали. Ми будемо зустрічати наших воїнів з гучними криками й вітаннями. Ось вони – справжні Герої нашого часу. Нехай не всім з них звання Героя буде присвоєно офіційно, але для нас вони назавжди залишаться саме Героями, навіть без зірочок. Ми почнемо відбудовувати нашу країну й зовсім скоро вона стане одною з провідних держав світу. Війна об’єднала наш народ, зробила його ще сильнішим.

Нашу націю не зламає ніщо!

Мамченко Вікторія
студентка факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК

 

Регіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертацій

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook