«Нема зерна неправди» (до 90-річчя від дня народження Григора Тютюнника)

    5 грудня 2021 р. Україна відзначатиме 90-річчя з дня народження видатного українського письменника, новеліста, перекладача Григора Тютюнника.

   Початок життєвого шляху письменника був нелегким. Він народився у роки після Першої світової війни. Його діда, по лінії матері, було заарештовано і репресовано, а коли Григіру було шість років, заарештували його дядька і батька, як «ворогів народу Після цих подій маленький Григір лишився сам з матір`ю, та і з нею його розлучили: дядько з тіткою забрали його до себе на Донбас, бо матері було дуже важко виховувати сина самій.
   Закінчивши п`ять класів, Григір вступив до Зіньківського ремісничого училища, відучився там на слюсаря 5-го розряду та пішов працювати на харківський завод ім. Малишева. У 1951 році пішов служити до армії, де був радистом в морфлоті.
    Після демобілізації закінчив вечірню школу і вступив на навчання в Харківський університет на філологічний факультет. Там він захопився літературною працею і редагував журнал «Промінь». Перший твір Григіра Тютюнника «В сумерки» був написаний російською мовою у 1961 році. У 1966 році Григір вступив у Спілку письменників України і писав виключно українською.

    В Україні твори Тютюнника друкували неохоче, і кожен твір піддавався жорсткій критиці, деякі твори – цензурі, а інші – опублікували тільки після розпаду СРСР.
    То чому ж так не любила тодішня радянська влада українського письменника Григора Тютюнника? Особливість його творів полягала у правдивому відображенні реальності, у сміливості висловлювань, у чесності і безкомпромісності – так стверджував Петро Засенко, близький друг і редактор-упорядник Григора Тютюнника, який зберіг його оригінальні твори. Його повість «Климко», в якій він описував холодне і голодне дитинство головного героя за часів Другої світової війни, має автобіографічний характер. В ній головний герой втратив свого єдиного родича – дядька, так само як і автор цієї книжки. Сам сюжет неможливо було змінити, але окремі фрази і слова, які йшли в розріз «правильному ставленню до влади» і мали певний бунтівницький підтекст – були замінені.
    У повісті «Три зозулі з поклоном» словосполучення «Сибір неісходиму» замінили на «цей світ неісходимий», а в новелі «Печена картопля» залишили рядки: «То чоловіки, у кого є худобина, обшукують осоку навколо кущів – правління дозволило», але два останні слова з речення були викреслені. Таким виправленням підлягали усі твори письменника, які дозволялись до друку.

    Є декілька яскравих прикладів творів, які не пропускала радянська цензура. В оповіданні «На перекаті» Григір Тютюнник завуальовано описував епізод, який дискредитував злочинну владу: громадяни СРСР, які перебували у полоні – вважалися «зрадниками батьківщини».
    У «Чудасії», завдяки двом персонажам була яскраво висвітлена тогочасна «соціальна справедливість». Цей твір був написаний, як лист, від руки персонажа – безногого сторожа, діда Мусія, який втратив нижні кінцівки на війні. У листі він скаржився командармові, що сільський голова не дає йому коня, а він йому потрібен щоб дістатися до роботи. Та фізично здоровий сільський голова, з машиною, вважає, що дід Мусій і так може дійти і не скаржитись. «Он Симін Діжечка теж без ноги і ходити йому далі, ніж тобі, а не каверзує», – сказав голова.
     Ось через подібні рядки видавництва виправляли або взагалі не допускали твори Григора до друку. Така участь спіткала всі його твори. І тільки у 2014 році в збірці «Холодної м`яти» було надруковано оригінальні, неспотворені цензурою, твори Тютюнника.
    1958 року Григір одружився і в нього народилося двоє синів. У 1974 році Тютюнника звільнили з роботи, почалися арешти української інтелігенції, і письменник, з його минулим і його автобіографічними правдивими творами, потрапив до «чорного» списку усіх видавництв. Його ім`я було заборонено згадувати, так само як і ім`я його репресованого батька.

     В останні місяці життя Григір Тютюнник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного». Він не закінчив її. На 48-му році життя (1980 року) Григір покінчив життя самогубством. Цілком ймовірно, що до цього його довела радянська влада, яка не тільки намагалась завадити йому описувати страшну реальність тих років, виставляла його в поганому світлі перед народом, а й прагнула позбутися його.
   Сьогодні Григір Тютюнник вважається одним із найталановитіших письменників, оскільки мав неабияку майстерність зображувати природу, життя, стосунки і події. Український поет Борис Олійник казав: «Безмежно талановитий, він умів словесно, експромтом накидати таку виразну картину, що тільки записуй – і до друку…». Дружина Григора, Людмила Василівна, в інтерв`ю сказала: «Григір писав про те, що йому боліло. Він не шукав тем для творів і не писав на замовлення». Друг Григора Петро Засенко згадував, як одного разу у редакції до Тютюнника звернувся молодий автор, який просив поділитися з ним секретом свого таланту. І Григір відповів: «Передаю секрет: біль. Повна душа болю».
    Григор Тютюнник залишив нам невелику спадщину – сорок новел, п’ять повістей, декілька нарисів, статей та спогадів, однак цінність цієї спадщини для української літератури важко переоцінити.

Ірина Продащук, 
завідувачка відділу обслуговування науковою
та художньою літературою