УКРАЇНА- ЦЕ НЕ ТА КРАЇНА, ЯКА МОЖЕ ПРОСТО ВПАСТИ. Так вважає студентка факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК

27 квітня 2022 року
НУБіП України

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О, найстрашніше з літочислень
Війна — війною — до війни!
/ Л. Костенко /

   Ці слова написала талановита українська письменниця і 24 лютого 2022 року, їх зрозумів кожен українець, адже цей день тепер назавжди закарбований у пам’яті кожного з нас.
   Я народилась в маленькому містечку на Рівненщині- Вараш. Та вже два роки як навчаюсь в НУБіП України, на факультеті харчових технологій та управління якістю продукції АПК. Я одразу зрозуміла, що наша столиця прекрасна. Мені подобався цей ритм життя, я навчалася, працювала, займалася танцями, проводила вільний час з друзями та брала від життя все. Та 23 лютого була моя остання спокійна ніч.

   Взагалі сумнівно запам’ятався перший день війни, мій мозок відмовлявся сприймати реальність і здавалося наче це просто жахливий сон. Ту ніч я погано спала, пів ночі крутилась, та все ж якось вдалося заснути. Вже о п`ятій ранку я прокинулась від слів подруги, що нам потрібно терміново збиратися і їхати в своє рідне місто. Все було як в тумані, ми швидко почали збирати валізи, намагались визвати таксі до вокзалу, та в цьому вже не було сенсу, паніка брала верх, та найтяжче було дзвонити матусі, я ледве трималася, щоб без сліз їй сказати, що почалась війна. Приблизно о пів на шосту з`явилися новини щодо обстрілів неподалік від нашого району.

   Було страшно виходити з будинку, але варіантів не залишалося, тому ми вирішили якомога швидше йти до метро, щоб дібратися до вокзалу. В той момент я не могла повірити, що це справді відбувається з нами. На вулиці була купа людей, всі були стривожені, метрополітен був повністю заповнений. Дібравшись до вокзалу, ми зрозуміли, що доїхати додому було нереально. Ми з подругою, більше години старалися знайти хоча б якийсь спосіб, та все було даремно, білети на автобуси в наше місто і в місцевості поблизу були повністю розібрані. Та ми не могли залишатися в Києві, так як жили в новому будинку на 23 поверсі, а найближче бомбосховище було в 20 хвилинах ходьби, в нашому рідному місті були наші сім’ї, родичі, друзі. Проблему з білетами було вирішено тільки близько шостої вечора. За ті години, ми вже розглянули купу варіантів, встигли декілька разів впасти в паніку, поплакати, та намагалися швидко прийти до тями і зрозуміти, що сльозам та емоціям зараз не місце. Вже в автобус ми сідали виснаженні, емоції були повністю відсутні, в голові була тільки одна думка, що попереду як мінімум сім годин дороги. Всі сиділи в телефонах та щохвилини читали новини, ми знали, що нам потрібно їхати через Гостомель в якому вже велись бої, як повідомляли ЗМІ.

   По дорозі додому десятками їхали танки, БТРи та різна військова техніка. Дібравшись у рідне місто я відчула хоча б якийсь спокій, так як живу на Заході України.
   Перші три дні я не могла ні про що інше думати, нормально їсти та спати, я старалася налаштовувати себе на кращі думки, та 26 лютого коли в новинах надали інформацію про загрозу обстрілу російськими військами Запорізької АЕС в Енергодарі, мене знову охопила паніка, так як моєму місті також розташована АЕС.

   В нас і до сьогоднішнього дня порівняно з іншими містами спокійно, тому ми й досі стараємося допомагати волонтерам, в`язати сітки, випікати хліб та готувати їжу для наших військових.
   Моє життя змінилося в якихось побутових моментах: починаєш цінувати спокій, який маєш, наприклад, можливість поїсти, провести час з рідними, прийняти душ та лягти спати. Я дуже вдячна всім тим людям, завдяки яким я зараз живу в спокої. Щодня я відвідую пари, спортзал, проводжу більше часу з рідними та друзями, це значно відволікає та допомагає триматись в такий нелегкий для нас всіх час.
   Серце болить за багато міст та людей, однак ми на своїй землі і ми витримаємо. Ворог думав, що війною він роз’єднає Україну, але навпаки він її об’єднав. Весь світ побачив, що Україна - це не та країна, яка може просто впасти. У нас дуже чудові слова є в гімні: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу". Це дуже сильні слова, які розуміє кожен українець. Адже ми готові віддати своє життя, аби жити у вільній незалежній державі.
   Я надіюся, що весь цей жах якомога швидше закінчиться і обов`язково перемогою для України, яку ми будемо гучно святкувати та пишатися своєю країною. Я впевнена, що після перемоги ми відбудуємо всі міста, до нас будуть їхати з усіх куточків світу, щоб побачити на власні очі нашу могутню та мальовничу Україну!

Касянчик Анастасія
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК

 

Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook