Слово про батька. Ольга Василівна Юрчук про життєвий та науковий шлях Василя Ісаковича Юрчука

І. Стежкою життя

Василь Ісакович Юрчук народився 19 серпня 1921 р. у с. Бродецькому Козятинського району Вінницької області. Його батько Ісак Трохимович Юрчук був сільським учителем – спочатку у церковно-парафіяльній школі, де вчитель навчав усьому, крім Закону Божого, а надалі за радянської влади – викладав українську мову й літературу в середній школі. Він присвятив школі, учням усе своє життя і цим заслужив велику шану серед односельців. Визнання самовідданої праці Ісака Трохимовича прийшло з високою нагородою – Орденом Леніна вже незадовго до його смерті. Це був нечастий випадок для вчителів сільських шкіл.
Мати Єфросинія Василівна, молода красуня з прекрасним голосом, померла замолоду від невиліковної тоді хвороби, коли маленькому Василю виповнилося 3 роки. «Добрим ангелом», за спомином батька, стала рідна материна сестра Марія Василівна, яка дуже любила і жаліла свого племінника. Маючи своїх дітей, вона знаходила можливість доглядати й підгодовувати малого Василя.
Зростаючи в сім’ї вчителя і навчаючись у подальшому в тій же школі, де працював його батько, хлопчик мав і цікавість до навчання, і почуття відповідальності за його результати. Вочевидь у сім’ї панував гуманітарний ухил, Василь любив читати, мабуть, добре писав. Вчився старанно та успішно. Це і визначило подальший вибір життєвого шляху: поступати в Київський університет на філологічний факультет.
Завершення вищої освіти вже було не за горами, коли почалася жорстока війна з гітлерівською Німеччиною, названа в СРСР Великою Вітчизняною. У липні 1941р. Київський університет було евакуйовано. Батько разом з багатьма іншими призначений супроводжувати численну колгоспну худобу під час її вивезення на схід країни. А вже в травні 1942р. він успішно закінчив навчання в рідному університеті, що знаходився тоді в казахському місті Кзил-Орда.
Голос сумління давно вже підказував: треба йти на фронт і захищати Батьківщину. У пункті, що займався питаннями мобілізації, батько отримав путівку в одну з бойових частин, тобто рядовим на фронт. Коли ж уважніше придивилися до документів, де зазначалося, що юнак, який щойно був перед ними, мав вищу освіту, то зупинили його буквально в дверях кабінету. Того часу поширеним було правило не надсилати одразу в гущу бойових дій людей з вищою освітою, а надавати їм певний військовий фах.
Так трапилося і з батьком, хоча він і не прагнув отримати відстрочку. Він був відібраний до Харківського училища хімічного захисту Червоної армії, яке знаходилося тоді в Ташкенті. У лютому 1943р., після закінчення хімучилища, одержав призначення спочатку до хімічного відділу Брянського фронту, а з вересня 1943 р. по грудень 1945р. – начальником хімічної служби 248-го Окремого Гвардійського мінометного дивізіону 10-го Гвардійського Уральського Добровольчого танкового корпусу. За цими ніби буденними і сухими словами, взятими з автобіографії, стоїть довга і кривава війна, вірність своєму дивізіону «катюш», щира дружба з бойовими побратимами.
(Народна назва «катюші» закріпилася за реактивними системами залпового вогню або реактивними мінометами, які з’явились на озброєння в Червоній Армії з перших місяців війни. Легендарні «катюші» виявилися для німців великою несподіванкою і стали дуже грізною зброєю з винятковою ефективністю: пишуть, що один залп батареї становив величезну кількість ракетних снарядів і знищував бойову силу та техніку ворога на площі понад 1 кв. км)
Батько брав участь у боях за звільнення Кам’янця-Подільського, Львова, Праги, за взяття Берліна нагороджений 4 орденами і 8 медалями, серед яких: Орден Червоної Зірки, Орден Вітчизняної війни І та ІІ ступенів (пізніше – Орденом Трудового Червоного Прапора, Орденом Знак Пошани). Доля виявилася прихильною до нього: він пройшов усі бої без жодного поранення. А бойове життя тривалий час в одному дивізіоні породило глибоку дружбу і відчуття побратимства на довгі післявоєнні роки. Батько надзвичайно дорожив цими стосунками і брав активну участь у традиційних зустрічах ветеранів дивізіону, що проходили в Москві.
Але от закінчилася вже війна. Батько, демобілізований у грудні 1945р., з повною вищою освітою повертається до Києва. Рідний і такий любий його серцю університет поступово вже піднятий з руїн, власними силами студентів і викладачів відбудовано головний навчальний корпус «Червоний». (Це почалося одразу після звільнення Києва від німецько-фашистської окупації у листопаді 1943р.)
Тож університет уже працює, відкривається набір до аспірантури, зокрема на історичному факультеті. Татові як справжньому фронтовику, ще й члену ВКП(б) (з березня 1945р.), - а таких, зрозуміло, брали з особливою охотою, - пропонують поступити в аспірантуру на цьому факультеті. Після воєнного лихоліття , як він сам часто згадував, мав велику жадобу до подальшого навчання -- найбільш мирного заняття, яке він міг собі уявити. Водночас він і вагався, трохи, мабуть, побоюючись «сісти не в свої сани» та не знаючи за собою тих здібностей до наукової праці, які скоро відкриються. Цілком зрозуміло, що дослідження історії партії було особливо актуальним пріоритетним напрямком у розвитку суспільно-політичних чи ідеологічних наук якраз по завершенню такої великої війни і перемоги в ній СРСР за провідної ролі «мудрої Комуністичної партії та особисто товариша Сталіна». Такими були закони того часу.
Нарешті він дав згоду, покладаючись більше на щасливу долю. Ще 29 грудня 1945 р. він , як сам пише, сидить , щойно мобілізувавшись, вдома, в селі з батьками, а 25 січня 1946р. – уже в одній з аудиторій гуманітарного корпусу Київського університету, готується до вступного іспиту з історичного і діалектичного матеріалізму. Всі підбадьорюють, допомагають…
У березні 1946р. батько вступає до аспірантури, яка відкриває йому двері в світ історичної науки… Якою радістю стало проведення вечорів або й цілих днів у «читалках» (читальних залах наукових бібліотек) серед книжок, жадібне вбирання знань, хоч часом і на голодний шлунок! Із спостережень за думками інших авторів народжувалися вміння та потреба сказати щось самому. Так поступово виникав і розвивався талант науковця – одне з найбільш захопливих відчуттів, відоме лише людям наукової праці. В цьому, вочевидь, і розкривалося власне покликання: науково-дослідницька та викладацька робота -- те, що найкраще виходило, було цікавим і приносило задоволення.
Добросовісно навчаючись в аспірантурі завдяки хорошим здібностям і великому бажанню, батько в належний термін – тобто за три роки, написав дисертацію і захистив її, одержавши науковий ступінь кандидата історичних наук. Подальші успіхи супроводжувалися професійним, кар’єрним зростанням: старший викладач, доцент, завідувач кафедрою, директор елітного історико-партійного інституту. Про його роботу в сільськогосподарській академії з 1955 по 1973рр. вже йшлося в матеріалі під назвою «Василь Ісакович Юрчук».
Щодо роботи на посаді директора згаданого інституту, то це можна було б назвати піком професійної кар’єри для багатьох, та тільки наш батько ніколи не жив за такими мірками. Він, тепер уже обраний членом-кореспондентом АН УРСР, в силу своєї непереборної скромності вперто вважав, що не дотягує до високого призначення керівником такого закладу. Він сумлінно і самовіддано працював у пошуках досконалості. При цьому завдяки своїй великій людяності та особистій працьовитості він поступово здобуває великий авторитет серед працівників. Вважалося, що колектив Інституту історії партії мав високий професійний потенціал. І, як мені видається, його згуртуванню та вищій результативності сприяло уже те, що керівником у колектив приходить перш за все ЛЮДИНА, а за цим уже науковець, дослідник, організатор.
Між тим робота в інституті пожвавлюється, – батько сам це визнає. Виходять у друк нові наукові монографії, збірки статей, документів. Виконується низка значних для свого часу проєктів. Потребує уваги також партійний архів, що складав структурну ланку самого інституту. Дослідження проблем партійного будівництва, пропаганда партійної історії та політики, пристосування концепції історії партії до відповідної політичної кон’юктури – все це належить до офіційних та інших функцій, визначених для інституту. Особливо відповідальною є підготовка матеріалів для ЦК, його відділів, перших осіб. «Підбадьорює і надихає, - зауважує батько в цьому контексті, - лише найбільша довіра.»
Між виконанням нескінченного потоку обов’язків в самому інституті батько часто їздить по союзу: то відрядження в білокам’яну – в ІМЛ (Інститут марксизму-ленінізму про ЦК КПРС -- найвища науково- керівна інстанція) для інструктажу та «натхнення», то задля участі в конференціях республіканських філій ІМЛ, виїзних нарадах. Адже український інститут має показувати зразок усім іншим! Поза інститутом він має ще 12 серйозних доручень, серед яких членство в редколегії таких впливових журналів як «Комуніст України» та «Український історичний журнал», причому участь тут, як і в усій решті, зовсім не формальна.
Кожен рік роботи, виміряний від дати «входження в обов’язки,» - це частка життя, непростого й нелегкого… Це постійна внутрішня робота, спрямована на самовдосконалення, і зовнішня – врахування критики, якої ніколи не бракувало від вищих кураторів, партійних босів.
Поступово політичний клімат за вікном, курс на «перебудову» з 1985р. змінюють погляд на навколишній світ, а також його історію. Час вимагає демократичних реформ у всіх сферах життя. На зміну старим кадрам приходять інші - часом перефарбовані, в кращому разі оновлені.
З 1989 р. наш батько – уже не директор, а провідний науковий співробітник інституту, що зазнає реформацій і наповнюється іншими смислами. Він змінює свою назву на інститут політичних досліджень при ЦК Компартії України, пізніше - національних відносин і політології НАНУ, остаточно - політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

ІІ. Дослідник Д.І. Багалія

У пошуках своєї нової тематики батько захоплюється особистістю видатного українського історика, громадського діяча Дмитра Івановича Багалія, якого називають «Слобідським літописцем історії України». Кардинальні зміни того бурхливого часу стосувалися і відновлення історичної пам’яті, повернення забутих імен визначних українців.
…Батько з пристрастю береться за роботу. Згадуючи давніші часи, повертається до праці в бібліотеці, де ти сам собі відкриваєш нові горизонти. Працює багато, самовіддано. Як результат, - практично готова монографія на основі аналізу біографії, творчості, громадсько-політичної діяльності Д.І. Багалія. Її назва -- «П’ятдесят літ на сторожі української науки та культури». Саме так Д. Багалій назвав свою капітальну автобіографію, написану у 1927р. до свого ювілею за дорученням Всеукраїнської Академії наук.
Батько відносить її у свій інститут, де вона на той час нікого особливо не цікавить, бо, мабуть, не до цього тоді було… Тобто, робота виявляється написаною «в стіл», як це трапляється в житті. (Пізніше ми, члени сім’ї видали власним коштом цю книжку і спромоглися розповсюдити її по наукових бібліотеках України, укріпившись таким чином у думці, що батькова праця не була марною.)
Коротко і дуже загально зупинюся на тому, якою видавалася досліднику постать цього видатного фундатора історичної науки й освіти кінця ХІХ – поч. ХХ ст.
«Він належав до тієї плеяди самовіддано-патріотичної інтелігенції, -- пише батько, -- яка, наслідуючи ідеї М. Драгоманова, В. Антоновича та інших видатних мислителів кінця ХІХ- поч. ХХ ст., підняла прапор національного відродження у Слобідській Україні.
«Своїм життям, своєю невсипучою діяльністю, заповзяттям, одержимістю Дмитро Іванович прагнув здійснити посильний внесок у відродження духовності одного з найдавніших народів світу -- українського народу. Його провідною, визначальною, домінантною життєдіяльною тезою в широкому її розумінні і втіленні була скромна теза -- «бути на сторожі української науки і культури», домогтися їх вільного розвитку, зробити максимум можливого, щоб разом зі своїми однодумцями, проявляючи немилосердну вимогливість до себе, всіляко сприяти піднесенню української науки, культури на світовий рівень після століть колоніального безправ’я.»
Оцінюючи значення наукової, культурологічної, педагогічної, громадсько-освітньої спадщини Д. Багалія, батько виділяє кілька пунктів, серед яких:
по-перше, його краєзнавча діяльність як один з різновидів громадсько-просвітницької праці, передовсім наукове опрацювання історії Слобідської України, історії Харківського університету тощо;
по-друге, позитивна роль Д. Багалія (по суті, одного з фундаторів) у створенні найвищої наукової установи в Україні - Української Академії наук (УАН), у налагодженні книговидавничої та бібліотечної справи. Д. Багалій був обраний керманичем Історико-філологічного відділу УАН, що перебував на рівні наукових вимог того часу.
Також дуже важливою серед наукових заслуг Д. Багалія стала здійснена ним у 1894р. публікація творів геніального українського мислителя, філософа, поета Г.С. Сковороди , а по суті, перше широке відкриття Сковороди для української та світової науки. До цього ще слід додати фундаментальну монографію про його життя і творчість.
Опрацьовуючи доступні архівні документи, наукові джерела, пов’язані з життям і діяльністю видатного історика і громадсько-політичного діяча, батько дещо обмежує предмет свого більш прицільного дослідження до українознавчих його поглядів, діяльності, творчості. Він прагне відобразити формування цих поглядів, окреслює характерні риси і особливості українознавчих спрямувань, висвітлює успіхи науково-організаторської та педагогічної праці в сфері українознавства. Годі й казати, на скільки актуальною була тема українознавства в часи Д. Багалія. Даною галуззю знань буквально просякнута творчість В. Антоновича, М. Грушевського, С. Єфремова, інших корифеїв національної думки та науки. Адже впродовж багатьох століть, за винятком порівняно коротких періодів, українці, не маючи власної держави, були позбавлені соціальної та національної незалежності. За тих умов навіть сама згадка про необхідність духовного відродження народу, формування його національної свідомості перебувала під суворою забороною. Тож українознавство, котре М. Грушевський трактував як «ріжні галузі науки, присвячені досліду і пізнанню українського народу і його території в сучасності і минувшості», було покликане відродити цю свідомість, консолідуючи українців у їх національно-визвольному русі.
Не ставлячи собі за мету розкривати зміст цього багатовимірного поняття, зауважу, що з початку відновлення незалежності нашої держави українознавство проходить черговий етап свого розвитку, часом складний і суперечливий. Водночас події останніх років – широкомасштабна збройна агресія РФ проти України -- привернула увагу всього світу до нашої держави. Популяризація правдивих знань про неї як ніколи своєчасна і затребувана всіма її прихильниками. З іншого боку, це також незамінна зброя в інформаційній війні проти її ворогів. Тож наукова спадщина Д. Багалія зберігає свою актуальність і донині, будучи частиною золотого фонду української гуманітарної думки, а кожне її професійне дослідження лише збагачує наші знання про минуле.

Ольга Василівна Юрчук