Літопис нашої кафедри: ВАСИЛЬ ІСАКОВИЧ ЮРЧУК
Літопис нашої кафедри: ВАСИЛЬ ІСАКОВИЧ ЮРЧУК
14 січня 2025, 17:12
ВАСИЛЬ ІСАКОВИЧ ЮРЧУК (1921-2001)
Мій батько, В.І. Юрчук прийшов на роботу в УСГА, на посаду завідувача кафедрою основ марксизму-ленінізму у вересні 1955р. і пропрацював на ній, згодом перейменованій на кафедру історії КПРС, до кінця 1973р.
Прийшов він після історичного факультету Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, де працював доцентом. Перед цим, у 1949 р. він успішно захистив кандидатську дисертацію по трьох роках аспірантури. Його як фронтовика – учасника війни, що демобілізувався і, повернувшись до Києва, понад усе мріяв про подальше навчання – найбільш мирне в його уяві заняття, - охоче запросили до вступу в аспірантуру. І він пішов цим шляхом. Згодом став викладачем – серйозним і відповідальним.
А вже восени 1952р. виникло питання, – і це скеровувалося з Москви, – про майбутнє відрядження до Монгольської Народної Республіки на 2 роки, вочевидь, для підняття суспільно-ідеологічного рівня в цій азійській країні шляхом створення в головному вузі її столиці Уланбатора спеціалізованої кафедри. Про це свідчить рядок з автобіографії батька: «Виконуючи завдання Міністерства вищої освіти СРСР, з листопада 1952 по листопад 1954рр. перебував у закордонному відрядженні – працював завкафедрою марксизму-ленінізму Монгольського держуніверситета ім. Чойбалсана».
Тож коли у 1954р. в результаті злиття кількох профільних інститутів створюється Українська сільськогосподарська академія і, відповідно, в її ідеологічний фундамент мають бути закладені основи марксизму-ленінізму, а отже, окрема кафедра з такою назвою, то кандидатура В.І. Юрчука як перспективного викладача з досвідом роботи завідувача кафедрою в закордонному університеті виглядала найбільш переконливо. Його затверджують на цій посаді з вересня 1955р.
У моїх письмових спогадах про батька, користуючись його щоденниками, я намагаюся відтворити атмосферу того періоду.
«Поступово Голосіїв як знана історична місцевість Києва разом із прекрасним Голосіївським лісом назавжди входять у життя нашої сім’ї. Добиратися щодня до місця роботи з центру, де ми мешкали, стає значно довше і, як кажуть, «на перекладних». Нові люди, інші обов’язки, додається ще партійна робота… З окремих нотаток у щоденнику зрозуміло, як нелегко все це дається, що тиск критики на роботі відчувається постійно… Збори, засідання, наради, партактиви – скрізь треба бути присутнім. А на головне завдання – підготовку до нової лекції - часу зовсім обмаль. Адже він так завжди переймається цим питанням – якістю своєї роботи: чи вдало пройшла лекція, чи хоч якийсь інтерес спалахував в очах студентів, які сиділи в аудиторії. Якщо так, то радість і легкість охоплювала його після цього.»У лютому 1956р. відбувається ХХ з’їзд КПРС, який увійшов в історію як з’їзд, що розвінчав багаторічний культ Сталіна. Доповідь на закритому засіданні ЦК КПРС , а далі на закритих партзборах у низових організаціях по всій країні спричинює справжній переворот у головах багатьох, зокрема і особливо - викладачів основ марксизму-ленінізму.
«Слухаєш, думаєш і гірко й досадно, боляче стає…. – писав батько в щоденнику. -- Викладачі… ходять як п’яні, як очумілі, не знають, з чого починати лекцію, яким змістом наповнювати і чим закінчувати…»
Та робота триває, як і життя навколо. У 1965р. він успішно захищає докторську дисертацію, у 1967р. отримує диплом про вчений ступінь доктора наук, згодом і звання професора.
Невдовзі його обирають секретарем партійного комітету всієї академії.
На фото: В.І.Юрчук разом з ректором УСГА В.В.Юрчишиним під час святкової демонстрації трудящих 7 листопада 1967р.
Це вияв довіри, а водночас і величезна відповідальність. Масштаб академії дуже значний і додаткова робота, що лягла на його плечі, видається йому винятково складною ( На той час в академії налічувалося 14 тис. студентів, викладачів, співробітників; 1200 комуністів.) . Добре, що на кафедрі він мав надійного заступника і водночас гарно товариша Л.Ю.Бернштейна.
Як ми, члени сім,ї чітко пам,ятаємо, справжньою віддушиною для батька в ці складні часи, втім, як і завжди, служив Голосіївський ліс: вийдеш із приміщення й одразу потрапляєш у красу, джерело натхнення, заспокоєння і душевного підйому водночас.
У період роботи на посаді завідувача кафедрою батько тяжів до звичайного викладацтва, що давало безпосередній контакт із студентами. Він, за природою добросердна людина, завжди намагався зрозуміти кожного з них, піти назустріч, допомогти та підтримати. Часом прислухався до їхніх розмов, навіть занотовував невеликі, переважно комічні епізоди чи діалоги з життя студентів. Вочевидь, йому це було цікаво й приємно.
Серед колег по робот, які вважали його висококваліфікованим спеціалістом в історико-партійній науці, він незмінно користувався великим авторитетом. Характерною його рисою було від самого початку виявляти повагу до кожного з підлеглих, його знань та здібностей. А це викликало в них взаємність.
В сімейній пам’яті зберігаються імена декого з колег. Палким прихильником В.І.Юрчука як науковця, як людини, як ветерана війни до останнього свого дня залишався вірний і давній товариш, професор, доктор історичних наук В.Д. Мойсеєнко. Зберігся його письмовий спогад про батька. «Василь Ісакович, історик, дослідник, не просто багато писав, а й умів і любив писати. Дорожив написаним. Головною ж … була його роль в аудиторії, за кафедрою, перед слухачами. …Він чудово володів матеріалом, майстерно трактуючи його. Викладав просто, зрозуміло, доступно. Щоб так читати, потрібен був не лише хист, а й багаторічний досвід… По ньому рівнялися, вчилися всі на кафедрі.
Високі посади, звання, чини не викликали у нього гордині, зверхності, зазнайства, а навпаки – зближували з колегами… Він любив людей, умів їм довіряти і поважати. А вимогливим був у першу чергу до себе».
У грудні 1973р. батька несподівано для нього самого обирають членом-кореспондентом АН УРСР зі спеціальності «історія КПРС». А вже з лютого
1974р. його переводять на нову роботу – значно більш відповідальну і складну: директором Інституту історії партії при ЦК Компартії України.
Почнеться нова ера в його професійному житті. Інститут по суті виконував роль координаційного центру наукових досліджень з історії партії та партійного будівництва в тодішній УРСР. До нього нерідко застосовували епітет «елітний». Батько очолював цей інститут близько 16 років, – до тієї пори, коли в процесі «перебудови» в СРСР заклади подібного характеру почали реформовуватися.
Озираючись назад і підсумовуючи зроблене батьком за життя, означу його так: чесне служіння обраній справі, сумлінна праця, дотримання власних життєвих цінностей і принципів.Звичайно, з нинішніх позицій, ми не можемо нехтувати ідеологічним наповненням усього того, що становило предмет цієї праці. Цілі когорти гарних достойних творчо обдарованих людей так чи інакше опинилися втягнутими чи принаймні причетними до створення, розвитку, підтримання державного радянського устрою, яких би потворних форм він не набував на різних етапах. Ставитися до цього об,єктивного факту можна більш чи менш категорично.
Та за ідеологічним нашаруванням приналежності до партії-монополіста, номенклатурної посади чи обов’язків їхнього носія завжди проглядається ЛЮДИНА з її особистими характеристиками, чеснотами та слабкостями. І от тут я цілком упевнена, що батько ніколи, - де б він не працював, - не схибив, не заплямував своєї репутації глибоко порядної та чесної людини.
Ольга Василівна Юрчук
