26 лютого — День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя

  Сьогодні, 26 лютого 2024 року, ми відзначаємо десяту річницю спротиву Криму. Це не просто дата, це важлива подія в нашій історії, в історії незалежної України, історії Європи та усього світу – усіх, хто відстоює принципи верховенства прав людини та поважає основи світового порядку.

 Ще не так давно, 19 лютого, була річниця входження Криму до складу України у 1954 році. Як ми усі знаємо, строката історія Криму налічує не одне тисячоліття. У різні історичні епохи півострів населяли скіфи, сармати, кіммерійці. У другій половині І тисячоліття до нашої ери у Криму були римляни і візантійці. Великий князь Володимир отримав великий посаг за дочку візантійського імператора Анну. У ХІІ столітті велика частина півострова була половецькою. Після розпаду Золотої Орди залишки монголів у Криму були тюркізовані. У 1449 році було утворене незалежне Кримське ханство. Кримською військовою підтримкою неодноразово користувалися і українські гетьмани, починаючи ще з Богдана Хмельницького. Російська імперія впродовж майже кількох століть методично знищувала життя на півострові. Національною катастрофою для Кримського ханства стало російське нашестя 1735-1739 років, під час якого великі міста були перетворені на руїни, а значна частина корінного населення знищена. Як боляче-тремтливо писати цю фразу, коли вже два роки триває війна, нав’язана росіянами, коли реалії нашого сьогодення свідчать жахливими фактами ненависті, насилля, бруду з боку московитян та цифрами втрат, із якими нам, українцям, доведеться жити ще не один десяток років.
 Напередодні, 23 лютого 2024 року, відбулась відкрита лекція доктора політичних наук, доцента кафедри філософії та міжнародної комунікації Андрія Гольцова на тему «Російська окупація Криму в 2014 році», присвячена Дню спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, на якій були присутні НПП гуманітарно-педагогічного факультету  та студенти 1-2 курсів  спеціальностей «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії» та «Професійна освіта».

 Зі вступним словом до присутніх на заході звернулась декан гуманітарно-педагогічного факультету Інна Савицька, яка зазначила, що нині європейські цінності – це історичний вибір українців, це фундамент нашої боротьби і нашої перемоги, оскільки ми обрали свободу і демократію.

 Ми доземно вклоняємось тим, хто дарує нам щодня можливість навчатись, працювати, бути у теплих домівках поруч із рідними нам людьми. Ми низько схиляємо голови і вшановуємо світлу пам'ять усіх, хто загинув, хто віддав власне життя заради нашої особистої незалежності та незалежності нашої Батьківщини.

 Із матеріалів, підготовлених лектором, усі присутні дізналися, як насправді виокреслювалась «кримська весна», як півострів опинився під контролем росії, хто допомагав у цьому військовим і силовикам, які методи використовували спецслужби задля приборкання будь-яких проявів незгоди. Відповіді на ці та інші питання почули ті, хто завітали до гостинної зали НУБІП України, аби дізнатись про окупацію Криму в 2014 році, про незаконну анексію, про український спротив російській експансії.

 По-перше, розглянуто, у чому полягала геополітична ситуація в Криму під час становлення незалежної України. Після розпаду СРСР консервативні (по суті, імперські) політичні сили в рф та проросійські сили в Криму підняли питання щодо повернення Криму до росії. Упродовж 1992-1993 рр. Верховна Рада рф заявляла про територіальні претензії до України стосовно Криму та Севастополя. Навіть Рада Безпеки ООН змушена була в 1993 р. вказати рф на неприпустимість подібних територіальних претензій у міжнародних відносинах. Відвертий сепаратизм кримських проросійських сил був тимчасово приборканий. Проте російські та проросійські політичні сили продовжували свою антиукраїнську діяльність на теренах АР Крим та в Севастополі.

 У Севастополі та той час залишалася база Чорноморського флоту РФ. Попри розвинені багатоаспектні українсько-російські відносини, залишалися окремі неврегульовані питання. За умов загалом добросусідських відносин, путінська влада, починаючи принаймні з 2003 р. (проблема о-ва Тузла), намагалася нав’язувати Україні свою політичну волю.

 За роки президентства зрадника В. Януковича російський вплив на українську владу суттєво посилився. Свідченням цьому стали «Харківські угоди», зокрема, продовжувалося перебування бази Чорноморського флоту РФ у Севастополі після 2017 року ще на найближчі 25 років (аж до 2042 року) з можливістю автоматичної пролонгації на наступні 5-річні періоди.

 По-друге, російська влада всіляко підтримувала режим Януковича під час згубної для останнього Революції гідності. Кремль, вочевидь, вирішив використати перехідний період становлення нової української влади для реалізації своєї імперської експансії, передусім у Криму, а також у низці Східних та Південних регіонів України. Незадовго до падіння його режиму 20 лютого 2014 року колона бронетехніки 810-ої бригади російської морської піхоти вирушила із Севастополя нібито посилювати охорону військових частин Чорноморського флоту рф в інших місцях Криму.

 23 лютого в Севастополі на мітингу проросійських сил обрали «народного мера», тоді ж стали формувати так звані «загони самооборони». Місто фактично перейшло під російський контроль. Російські «козаки» та інші «добровольці» активно допомагали сепаратистам і координували їхню діяльність у низці міст Криму. Велику роль у поширенні проросійської пропаганди відіграли ЗМІ. 24 лютого бронетехніка збройних сил росії повністю перекрили в’їзди до Севастополя. Того ж дня ескадра Чорноморського флоту РФ завантажила в Новоросійську так званих «зелених чоловічків» без розпізнавальних знаків та техніку й вирушила до Севастополя. 25 лютого у Сімферополі відбулися провокативні акції проросійських сил – пікетування будівлі Верховної ради АР Крим із головною вимогою: ухвалення рішення референдуму щодо незалежності Криму.

 Особливу увагу було приділено подіям 26 лютого, коли біля Верховної ради АР Крим був організований мітинг проукраїнських сил (від 5 до 10 тисяч учасників), передусім, Меджлісу кримськотатарського народу. Це був спротив українських громадян Криму російській окупації на підтримку територіальної цілісності України. Учасники мітингу не дали провести позачергове засідання Верховної ради Криму з метою зміни статусу АР Крим. Представники проросійських організацій та російські агенти вдавалися до провокацій та застосування фізичного насильства. Правоохоронні органи не вжили належних заходів щодо забезпечення громадського порядку. 26 лютого загинули двоє громадян України від травм, які вони, найімовірніше, отримали під час зіткнень на площі. За медичною допомогою на той час звернулися 30 осіб. Вже після окупації Криму та його незаконної анексії російські правоохоронні органи провели вкрай упередженні розслідування правопорушень 26 лютого і сфабрикували справи щодо кримськотатарських активістів.

 Водночас тривала повзуча окупація Криму російськими військами. У ніч із 26 на 27 лютого «зелені чоловічки» взяли під контроль будівлі Верховної ради АР Крим та Ради міністрів Криму. 28 лютого Верховна Рада Криму під «охороною» російських військовослужбовців, звісно, проголосувала за проведення референдуму щодо статусу Криму.

 Загалом під час окупації Криму (20 лютого – 25 березня) було задіяно велику кількість військових суден різних типів, зокрема, 9 великих десантних кораблів. В окупації Криму було задіяно понад 10 тисяч російських військовослужбовців. Також брали досить активу участь «козаки», «добровольці» та російські агенти.

 16 березня під контролем російських військ відбувся так званий референдум про статус Криму. Псевдореферендум бойкотували численні представники кримсько-татарського народу, а також інші патріотично (проукраїнськи) налаштовані жителі Криму. Це також було формою протесту.
 Вже 18 березня 2014 року був підписаний договір щодо приєднання Криму до РФ – здійснено незаконну анексію. 17 квітня того ж року під час «прямої лінії» путін цинічно визнав, що «за спиною сил самооборони Криму» стояли російські військовослужбовці для того, щоб «забезпечити безпеку громадян та сприятливі умови для їхнього волевиявлення»
 По-третє, не можна було не наголосити на тому, що протягом 2014-2021 рр. та під час російсько-української війни відбувалися численні акції громадянської непокори (індивідуальні та групові), передусім, кримськотатарських активістів, проти яких застосовувалися незаконні арешти, були сфабриковані звинувачення в тероризмі, проводилися обшуки, катування, судові переслідування, розповсюджувалися чутки про розвал України тощо. Спротив окупації триває, і в різних формах. Так, у квітні 2022 року був створений рух громадського спротиву «Жовта стрічка». Він активно діє, зокрема, і в Криму. Метою руху є інформаційний опір російським окупантам.

 Через шалений тиск з боку тодішньої кримської влади прибічники Євромайдану змушені були піти в підпілля. Проте від цього громадянський рух тільки зміцнювався. Усі сподівались, що це тимчасово, що увесь той безлад припиниться. Вони протестували, сподівались, що їх почують, побачать, зрозуміють…

 Боротьба за деокупацію півострова і відновлення історичної справедливості триває й досі як на міжнародному рівні, так і на фронтах російсько-української війни. Тому так символічно звучать слова пісні "Шлях додому"  української співачки кримськотатарського походження, переможниці Євробачення у 2016 році Джамали:

I в час, коли ми залишилися самотнi
Як дiти загубились мiж зiрками.
Нас може врятувати лише ця стежка.
Я знайду.
Я знайду свiй шлях додому,
Хоч важко буде йти крiзь спогадiв шалену втому.
Там буде затишно i свiтло.
Птахи в долонях.
Шлях додому……

Ми віримо, ми знаємо, ми впевнені, що Крим наш!

Андрій Гольцов, Ірина Вакулик
доценти кафедри філософії та міжнародної комунікації