Соціальний арт-проект PARASOL

12 вересня 2017 року

Ніхто не вірить словам про смерть
С. Жадан, «Чим їй заперечити»

Паліативна допомога – болюча проблема в Україні. Йдеться про вид медичної допомоги, який дозволяє покращити якість життя паліативного пацієнта та допомогти членам його родини шляхом запобігання та полегшення страждань невиліковно хворої людини. Надання паліативної допомоги ґрунтується на принципах доступності, високої якості, безперервності та наступності з урахуванням етичного і гуманного ставлення до пацієнта та членів його родини.

Перед смертю більшість людей у нашій країні дуже одинокі, не дивлячись на їх доходи, членів сім’ї і коло друзів. Ми не вміємо і не хочемо говорити про смерть чи готуватися до неї, наче плануємо жити вічно! Ми не вміємо і не хочемо піклуватися про людей у їх час переходу у той Кращий Світ. Ми хочемо робити вигляд, що смерть не торкнеться нас та наших найрідніших і найдорожчих. Але вона прийде неодмінно до всіх. Просто до кожного у свій час.

На думку Анастасії Леухіної, «зовсім необов’язково зі страхом перекидати помираючу людину на лікарняне ліжко, щоб полегшити свої власні страждання… Як і до народження, до смерті варто підготуватися: продумати і купити все необхідне… Бути поруч – під час і після – велика честь і благословіння, а помирати в рідних стінах серед своїх – це благо…».

Здається, є дуже важливий аспект проживання останніх днів і митей, майже втрачений всюди, де було втрачено совість і людяність, – і не втрачений, скажімо, у цивілізованій Європі. Йдеться про усвідомлену цінність радості, зокрема, дуже маленької, бо остання радість не може бути маленькою. Праведні відходять у просвітленні… «Хочу» – дуже важливе слово, одне з найважливіших. Здатність хотіти, бажати, прагнути – невід’ємна складова живого життя. «Хочу» – це як здатність відчувати і бачити. Для когось – улюблена музика, для когось – новонароджений онук, спілі яблука з власного саду чи гра із другом в шахи…

Студенти групи СП-1501 на мистецькій виставці…

Світило філософії, професор Кембриджу під час Другої світової війни, Вітгенштейн пішов працювати санітаром у шпиталь – рятувати людські життя і «тішитися хвилиночкою». Останні його слова були: «Передай їм, що в мене було чудове життя!» Слова вдячності теж дуже потрібна річ. Він помирав щасливим. Можливо тому, що його троє братів наклали на себе руки, а він сам знав ціну найважливішого, був добровольцем і орденоносним героєм Першої світової війни з майже дворічним досвідом полону. Пішов з життя не самотній, не в лікарні, а в яскраво освітленій кімнаті, оточений турботою і повагою.
Сергій Жадан у «Чим їй заперечити» зазначає: «Що може бути гірше за смерть? Лише усвідомлення її невідворотності… Смерть – це там, де ти вже ні про що не можеш домовитися, де ти можеш лише сподіватися на те, що все, чому тебе навчили й до чого готували, виявиться правдою. Ти ніби заручник – можеш хіба що покладатися на добру волю й чесне слово того, хто контролює ситуацію». І що найжахливіше – смерті все одно тебе не шкода. Зовсім не шкода. Абсолютно. У неї зовсім немає серця…

Перебуваючи у виставковій залі, споглядаючи на твори художників-ілюстраторів збірки «Parasol»: Матвія Вайсберга, Андрія Сидоренка, Бориса Єгіазаряна, Олекси Манна, Ігоря Ільїнського, Ірини Ільїнської, Нікіти Тітова, Сергія Бурбело, Владислава Шерешевського, Тараса Беняха, Романа Зілінко, Сергія Алієв-Ковика, студенти й викладачі переосмислювали реальне й невідоме, невідворотне. Проект «Parasol» показує, наскільки важливо не зневірюватися навіть у найскрутнішій ситуації. Часом у житті все може змінитися… й змінитися кардинальним чином. Головне – навчитися взаємодіяти з новими обставинами й бути готовим змінити спосіб власного мислення й світосприйняття. Можливо, хвороба – лише попередження, що дається людині, аби, змінивши себе, жити далі… Боротися за життя. Важливо прожити кожен день так, щоб відчути усю його повноту.

Затишно у колі однодумців – майбутніх соціальних педагогів і працівників

Parasol – соціальний арт-проект, присвячений проблемам паліативної допомоги (підходу, що дозволяє полегшити життя смертельно хворих пацієнтів та їхніх родин), що реалізовується громадською організацією «Фонд «Європа ХХІ» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Головним інструментом проекту є мистецтво, спроможне привернути увагу відвідувачів до проблем паліативної допомоги. У проекті поєдналися людська емпатія, доброта, допомога ближньому і необхідність почути іншого, вміння помітити його потреби і психологічна підтримка близьких, і що не менш важливо – можливість відкрити над іншим «парасольку» підтримки, співчуття та розуміння. «Парасолька» – всесвітній символ паліативної допомоги. Кожен учасник проекту визначає для себе сам, що є його «парасолькою», тобто засобом захисту та підтримки, який образ, сюжет чи сигнал необхідно зафіксувати й донести тут і зараз в Україні.

Соціальний арт-проект об’єднує…


Прекрасне і потворне поруч... і невідворотне

Вдивляючись у «Золото на блакитному» Ігоря Ільїнського, «Прагнення» Ірини Ільїнської, чи «Букет» Бориса Єгіазаряна, кожен з нас вірив у життя, радів життю, сподівався, старався зрозуміти де він і хто він, який він і чого він хоче від життя.
Для майбутніх соціальних педагогів і соціальних працівників – це був безцінний мистецький досвід, чергова сходинка до практичної професійної діяльності.

  

  

 

Ірина Магей,
студентка групи СП-1501
гуманітарно-педагогічного факультету,
Тамара Ковальчук,
наставник групи СП-1501

 

Набір на навчання (синій)_2015Регіональні навчальні заклади (синій)Захисти дисертацій