11 вересня – День українського кіно

Український кінематограф бере початок ще з кінця ХІХ ст., коли в 1893 р. механік Одеського університету Йосип Тимченко на три місяці раніше за Едісона й більше ніж за рік раніше братів Люм’єрів сконструював кінознімальний та кінопроєкційний апарати. Кілька років по тому, в Харкові Альфред Федецький зняв кілька короткометражних картин і 2 грудня 1896 р. у приміщенні Харківського оперного театру (тепер обласна філармонія) провів перший в Україні публічний кіносеанс.

На час винайдення кіно вважалося атракціоном, «рухомою фотографією»; воно багато запозичувало з літератури і театру.

З дореволюційним кіно в Україні пов’язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

У 1922 р. було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а в 1928 р. ввести в дію Київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О. Довженка). У 1930 р. в Україні з’являється перший звуковий фільм - документальна стрічка Д. Вертова «Симфонія Донбасу». 

 

Українські кіностудії відчували гостру потребу в кадрах, знімальній техніці, кіноплівці та хімічних реактивах для її обробки. Тому діяльність Всеукраїнського кінофотоуправління розпочалася з підписання угод про співробітництво з Туреччиною, Німеччиною, американською фірмою «Кодак» і французькою «Пате».

У 1926 р. Україна стає другим після США кінопостачальником для Німеччини. 1927 р. ВУФКУ надіслало до Берліна і Парижа фільми «Тарас Трясило», «Сорочинський ярмарок», «Микола Джеря», «Свіжий вітер», «Мандрівні зорі», «Сумка дипкур’єра» , «П. К. П.».

 

«Наше кіно знали фактично в усьому світі. Деякі фільми набули вже тоді гучного розголосу. Це, наприклад, стрічки Олександра Довженка «Звенигора» і «Земля». Звичайно, не можна було оминути увагою фільми Дзиґи Вертова. Бо вони не були схожими на фільми жодного іншого режисера», – говорить Марина Скирда, мистецтвознавець Довженко-Центру.

Українські фільми для прокату закуповували не лише американські, німецькі, французькі, а й австрійські, чеські та японські фірми. Це були фільми вже відомих в Україні Петра Чардиніна, Григорія Гричер-Чериковера, Георгія Тасіна, ФавстаЛопатинського, Павла Долини, Дзиґи Вертова й Олександра Довженка. На вибір іноземним партнерам пропонувався широкій вибір тематики та жанрової різноманітності. 

 

З появою звуку український кінематограф отримав нове дихання. У 30-х роках Іван Кавалерідзе знімає «Коліївщину» (1933 р.), «Прометея» (1935 р.), «Наталку Полтавку» (1936 р.), «Запорожця за Дунаєм» (1937 р.). Після Другої світової війни, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів виходять фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука та Леоніда Бикова, Лариси Кадочникової та Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова і багатьох їх талановитих творчих послідовників. Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців.

Під час окупації України Німеччиною у часи Другої світової війни тут продовжувалося кінематографічне життя. Його центром був Київ, де товариство «Україне-фільм» на базі Київської кіностудії почало створювати пропагандистські документальні та хронікальні стрічки. На студії в той час працювало кілька відомих кінематографістів, зокрема оператори Микола Топчій та Юрій Тамарський. Також у Києві діяло вісім кінотеатрів.

У новітній час, попри всі перешкоди, наше кіно набирає обертів світового масштабу. Варто згадати хоча б фільми Сергія Лозниці, Мирослава Слабошпицького, Марини Вроди, Олеся Саніна, Михайла Іллєнка, Ахтема Сеітаблаєва. 

 

У часи незалежності українське кіно отримало свободу, але втратило державну підтримку. Перші 20 р. фільмів знімалося мало, однак в останні роки ситуація змінилася. Якщо у 2011 р. в українських кінотеатрах показали лише один фільм українського виробництва, то у 2018 р. таких демонструвалося майже 50.

Від 2014 р. у нашому суспільстві на тлі історичних подій, у вирії яких опинилася країна (Революція Гідності, окупація Росією Криму та початок російсько-української війни), сформувався попит на свій національний кінопродукт. Відтоді почався певний ренесанс українського кіно – було знято стільки повного та короткого метра, скільки не знімалося за всі попередні роки відновлення незалежності України. Ці картини дуже різні за жанрами, темами, професійністю, але за духом, ментальністю, творчим внеском, а також фінансуванням – суто українські. І саме цей доробок відновленого сучасного українського кіно вирішили донести, а точніше довести до глядача організатори Національного туру «Кіно просто неба» – Благодійний фонд «МХП-Громаді» у партнерстві з Асоціацією «Сприяння розвитку кінематографа в Україні – Дивись українське!» за підтримки Державного агентства України з питань кіно. 

 

Цього року на великих екранах має з’явитися чимало довгоочікуваних новинок українського кіно – повнометражних художніх та анімаційних фільмів. Їх щонайменше 20-ть: історико-пригодницькі, драматичні, комедійні, спортивні, байопіки, хоррори та фентезі. Варто зазначити, що у 2021-му р. ми побачимо фільми, яким вдалося підняти український кінематограф на наступний рівень, зібравши на своєму рахунку міжнародні нагороди. Наприклад, фільм «Погані дороги» здобув приз на Тижні кінокритиків у Венеції, хоррор «Сторонній» вже має 11 нагород з відзнаками міжнародних кінофестивалів, спортивна драма «Із зав’язаними очима» перемогла на Варшавському кінофестивалі у конкурсі дебютів.

У 2003 р. був прийнятий Закон України «Про загальнодержавну програму розвитку кіноіндустрії», завданням якого є створення належних умов для розвитку кінематографії України, відновлення ролі і впливу національного кінематографу у культурній, соціальній і духовній сферах життя українського народу, відновлення кінематографіїяк конкурентоспроможної галузі, вдосконалення механізмів позабюджетного фінансування та залучення в кінематографію України інвестицій.

 

Легендарний фільм Олександра Довженка, який приніс йому світову славу. «Земля» вважається справжнім гімном праці, землеробству і людині. Довженко першим у світовому кіно висловив світогляд, який якісно відрізняється від усього зображуваного раніше. Це світогляд нації хліборобів, поетизація природи і праці. Режисер зняв гранично просту, але дуже драматичну історію селянської родини в епоху колективізації. Однак тут фірмові прийоми зйомки Довженка з довгими пейзажними планами стали справжнім тріумфом форми над змістом. Після виходу «Земля» була дуже популярна за кордоном (і досі її вивчають у світових кіновузах). Світові критики називали Довженка «Гомером кінематографа», тоді як у Радянському Союзі стрічка була заборонена до 1958 р. через надмірний натуралізм, пантеїзм і зневажливе освітлення класової боротьби.

 

Десятки років ворогують два давніх гуцульських сімейних клани. Але серед озлобленості й помсти зароджується чиста і світла любов молодих паростків цих великих родин – Івана та Марічки. Багато випробувань доведеться подолати коханим, перш ніж поєднаються їхні серця… Така собі масштабна варіація прочитання історії Ромео та Джульєтти (за твором Михайла Коцюбинського), тільки з поправками на українську ментальність, принесла режисеру Сергію Параджанову світову популярність.

 

Це режисерський дебют Юрія Іллєнка, але фільм настільки розкішний, багатозначний та непростий, що не міг не потрапити до цього списку. Власне, в чому його головна особливість? Саме тут Іллєнко зформував творчий метод так званого «поетичного кіно». Він шукав таку пластичну мову, яка могла би поєднати національні традиції, глибини народної культури з психікою та свідомістю сучасної людини. І знайшов! Переповідати сюжет класичного твору Миколи Гоголя немає сенсу – просто подивіться. Режисер зміг відбудувати в межах одного фільму цілий світ, де реальність і небилиці існують по сусідству; мрії та пророцтва збуваються, навіть кара за заподіяне зло насправді існує – в самій душі людини, яка його вчинила.

 

Дуже ризикове, багато в чому революційне для свого часу кіно. Юрій Іллєнко ризикнув власною поетичною кіномовою заговорити про драматичні події нещодавнього минулого – боротьбу за утвердження соціалізму на західноукраїнських землях перед Другою світовою й одразу після неї. Батько, щоб родина вижила в період тотального зубожіння, вирішує продати синів у батраки – така у фільму сюжетна зав’язка. «Білий птах з чорною ознакою» має в собі багато рис героїчного народного епосу, в деяких деталях відчувається автобіографічність матеріалу, особливо в усьому, що стосується зображеного тут міфу про дитинство у горному селі, перших душевних переживань на трагічному тлі історії.

 

Фільм «Пропала грамота» – чи не найкраща іллюстрація українського психологічного архетипу в кіно. Непереможний життєствердний дух, наявний в усіх карнавальних формах і символах, відчуття могутньої єдності народу, сповненого природної сили і волі до життя, відчуття безперервного часового плину і вічного оновлення світу, в якому ще не сказане останнє слово, – все це стверджує українців як націю, дає надію на краще майбутнє. Такі відчуття викликає довершена робота сценаріста Івана Драча, режисера Бориса Івченка, зіркового складу акторів на чолі з Іваном Миколайчуком, які створили справжній шедевр українського кінематографа, що є актуальним у всі часи.

 

Одна з найкращих ролей Івана Миколайчука, естетичного символа українського поетичного кіно, який виступив і режисером фільму. Коли письменницю Марину Гримич запитали про її улюблений український фільм, вона не задумуючись назвала саме «Вавилон-ХХ», додавши, що це «архетипічний фільм, твір, в якому закодовано всю базову інформацію про українців». Там і справді є усе: любов і смерть, гріх, специфічний народний гумор та мандруючий народний філософ із цапом Фабіяном, класичний фольклорний сюжет «пошуку старовинних скарбів». І не тільки!

 

«Лісова пісня» –знаменита казка-феєрія, написана Лесею Українкою за 2 роки до смерті. За фантасмогоричністю сюжету криється реальний досвід і життєва драма людини, яка все життя, як відомо, хворіла та лікувалась. Тому у «Лісову пісню» поетеса вклала усю свою тугу за повноцінним людським існуванням, тугу за «справжнім життям», від якого здорові люди часто тікають у світ (цифрових ілюзій). Особливо актуальним фільм видається зараз, коли людина губиться серед додатків на своєму телефоні і зовсім забуває про грубу плоть життя, яка і приносить справжнє задоволення від власного існування.

 

Сергій Макаров відзначає своє 40-річчя. До цього дня він легко йшов життям. Його кредо – брати, нічого не даючи, – стикаючись з реаліями повсякденного життя, привело Сергія до межі, за якою лежить або початок нового життя, або повний моральний крах. Вибір за ним. Режисер Роман Балаян створив неймовірно вільне «кіно, що дихає», про драму людського існування, а точніше, про драму будь-якого творця, художника, мрійника. Поки він живе за власними законами і правилами, підкорює їм реальність – усе чудово, така людина ніби «літає» над світом (власне, це і віддзеркалює назва фільму). Однак коли романтику доводиться спуститись у лоно земної дійсності, в побутову прозаїку нашого існування, його душа може не витримати – і тріснути назавжди.

 

За цей фільм режисер Олесь Янчук отримав 1-й приз Міжнародного кінофестивалю кінематографічного спадку у Франції, одним із перших так голосно заявивши про цю трагедію українського народу. І, власне, започаткував певний «тренд» сучасного українського кіно, яке поки що дуже боязко і неквапом, але наближається до своїх найсвіжіших ран та болячок, аби принаймні подивитись на них у дзеркало кінематографа.