Світла пам’ять символу України - оперній королеві Євгенії Мірошніченко

 Сьогодні відбулася пам’ятна зустріч із сестрою геніальної співачки Євгенії Мірошніченко. Вероніка Василіана Чекалюк була запрошена на камерний вечір, присвячений пам‘яті Королеви Опери. «Сестра Зоя Хужко розповіла про сестру, показала фото. Це неймовірно тепла в радісна людина, чуттєва і життєрадісна», – коментує спілкування із пані Зоєю наша колега Вероніка Чекалюк. Ми хотіли написати про Євгенію Семенівну.

Цей текст Сергія Осоки на сьогодні є чудовим спогадом про Примадонну: «Не кожна талановита співачка – примадонна. Окрім прекрасного голосу, бездоганної техніки й уміння перевтілюватись на сцені в арсеналі примадонни має бути ще одна важлива риса. На думку Євгенії Мірошниченко, яка понад сорок років царювала й правила на сцені Національної опери України, справжня примадонна має ревно й побожно служити своєму єдиному богові – мистецтву, мало відволікаючись на “мирське” життя з його насущними клопотами та буденними турботами. По-справжньому важлива тільки мить сцени, мить спілкування чи то з глядачем, чи то напрямки – з Аполлоном або Діонісом…Зазвичай оперні співачки походять із освічених родин, де люблять мистецтво, часто слухають музику, відвідують театри. Походження Євгенії Мірошниченко – цілком нетипове для примадонни. Народилася 1931 року в селі на Харківщині. Батько загинув під час Другої Світової. Родині жилося дуже нелегко. Аби хоч трохи полегшити становище сім’ї, тринадцятирічна Женя вирушає в Харків – у ремісниче училище, де одночасно навчається й працює. Звісно ж, бере участь у художній самодіяльності.Уже в поважному віці Євгенія Мірошниченко згадує: “Про те, що в мене прекрасний голос, я знала з самого малечку. Ще тоді, коли приміряла сукні, які мама шила ночами для односельчанок. Я вдягала сукню, яка мені була – до підлоги, ставала перед дзеркалом і співала, уявлячи себе десь на сцені, під рампами. У мене вже тоді була впевненість, що я стану справжньою співачкою”.Підтвердження не забарилось. Уже в 14-річному віці Мірошниченко співала “Вечірню пісню” Стеценка на сцені “Большого” – для Сталіна. “Я трохи розгубилась і почала співати останній куплет замість першого. Але за кілька секунд опанувала себе й глядачі нічого не помітили. Щоправда, коли я повернулася за куліси, то знайшла там ледь живого художнього керівника. Йому робили ін’єкцію. Від жаху він був майже непритомний. Але я була твердо переконана, що все вийшло прекрасно”.Цю переконаність Євгенія Мірошниченко пронесла крізь усе життя. Скільки разів її виключали з консерваторії – навіть порахувати неможливо. І жодного разу – за недоліки в співі. То за діамат, то за історію КПРС. А Мірошниченко ж із юності чудово знала, що їй знадобиться в житті, а без чого вона прекрасно обійдеться. Юнацький максималізм, нахабство, – скажете ви. Навряд чи. Скоріше – відчуття мистецької правоти, яке завжди супроводжує геніїв. І, звісно ж, надтонке відчуття часу. “Виходячи на сцену, я щоразу налаштовувала себе так, ніби це буде мій останній виступ. І я маю співати так, аби глядачі запам’ятали на все життя мій голос”.Усе так і складалося. Коли Мірошниченко стала солісткою Національної опери, черги за квитками на її концерти тягнулися від Володимирської до самого Хрещатика. Євгенії Семенівні часто пропонували переїхати – туди, де платять більше, туди, де умови кращі. А вона, хоч і думала про це не раз, зважитися все ж не могла. “Є люди, для яких батьківщина – це там, де їм добре. А я – не така. Я з вулиці на вулицю не можу переїхати без сліз. Для мене розлучатися з рідним будинком, із сусідами – гірше смерті”. Багато разів кликали Євгенію Мірошниченко на майстер-класи до Японії та інших країн. Сама Єлєна Образцова обіцяла прилаштувати на затишне місце, де платять 100 доларів за день. “Женя, це ж усього півтора місяці на рік! Погоджуйся!” Мірошниченко обіцяла, що подумає. І думала – з року в рік, із сезону в сезон. Так і не поїхала… “А на кого ж я своїх студенток залишу?! Я ж увесь час би думала про це, переживала б…”

Ті, хто знав Євгенію Мірошниченко особисто, розповідають, що характер у неї був зовсім не медовий. Вона не визнавала в стосунках жодної дипломатії й завжди називала речі їхніми справжніми іменами. Коли інша українська прима Белла Руденко залишила Київ і подалася до Москви – підкорювати “Большой” театр, Мірошниченко дала їй дуже коротку й вичерпну характеристику – “зрадниця”. Про останні гастролі старіючої Монсеррат Кабальє Євгенія Семенівна сказала “Я залишила театр у 1997. І я тепер знаю, що правильно зробила”.Євгенія Мірошниченко тричі одружувалась. В одному з останніх своїх інтерв’ю вона зізнавалась, що з усіма колишніми своїми чоловіками зберегла прекрасні стосунки, досі з ними зустрічається й спілкується. Жодних недомовок і таємниць. А от про її роман з Фіделем Кастро в СРСР ходили легенди. “Фідель з делегацією приїхав до Києва. Їх, як це й часто бувало, повели в оперний. Я спостерігала з-за куліс, що Фідель зовсім не дивиться на сцену, сидить боком і говорить з кимось весь час. Я тоді подумала – на мене він обов’язково мусить подивитись. На мій голос він неодмінно обернеться! Інакше просто бути не може. Інакше я собі не пробачу.” Він і справді повернувся на її голос і не зводив очей зі сцени аж поки Мірошниченко не зайшла за куліси.Але на цьому ланцюг фатальних подій тільки почався. У фойє Євгенію Семенівну перепинив директор театру й повідомив, що Кастро хоче, аби “Женя” залишилась. “Ми цілу ніч пили вино і говорили, але більше нічого не було. І не могло бути”. Через деякий час Фідель Кастро запросив її на Кубу. Мірошниченко спершу заявила, що сама вона ні в якому разі не поїде – хай театр збирає групу, тільки так і не інакше! А коли групу зібрали, примадонна лягла в лікарню. “Насправді я була здорова. Нічого в мене не боліло. Я просто втекла. Який був скандал!.. Я після того ще кілька місяців старалася директору навіть на очі не потрапляти.” Коли Кастро приїхав до Києва вдруге й знову зажадав зустрічі, Мірошниченко була вже на восьмому місяці вагітності. “Я так і сказала директору – Ви собі уявляєте, що я в такому вигляді піду на прийом?! Я – ні!”.Свого роману з румунським співаком Ніколає Херля Мірошниченко навіть не намагалась приховувати. “Біда в тому, що ми живемо в різних країнах. Він не може покинути свого театру, а я – свого. Після своїх гастролей в СРСР він мені сказав по телефону – прокляті кордони! Так і є…”.

Численні учні й учениці називали Євгенію Семенівну “бабуся Женя”. Одна з учениць на запитання, чи боїться вона свою наставницю, відповіла “Так. Вона нас б’є”. Подейкують, що під час уроку Євгенія Мірошниченко могла зняти з себе туфлю й пожбурити в котрогось із молодих співаків, якщо він лінувався або не слухався. “Сволота”, – сказала якось Мірошниченко учениці. І слідом додала: “Моя ти люба сволота…”.“Мала опера” – так називався її останній проект, якому так і не судилося бути втіленим. Знавці театрального закулісся кажуть, що на нього Євгенія Семенівна витратила “свої останні нерви”. “П’ять років ходіння по муках! Думають, що я для себе стараюся? Думають, що буду заробляти на новому оперному залі? А я ж для дітей стараюся – для ваших!.. Їх же виштовхують у чужі світи. Вони ж змушені їхати звідси! А тут не потрібні кращі голоси? Чому ніхто не чує?! Невже всі оглухли?!” До новітніх чиновників, яких, до слова, вона нечасто бачила в опері, достукатись так і не вдалось. Уже перед самою смертю вона поділилася з рідними, що “Мала опера” була б найкращим для неї подарунком і… найкращою пам’яттю про неї.“Не існувало питання, на яку оперу ти хочеш потрапити. Це був феномен, коли люди купували квиток на ім’я, на Мірошниченко, – говорить музичний критик Олег Вергеліс. – Історія театру передбачає образ – примадонна. Євгенія Семенівна була фактично останньою примадонною української опери. Після неї були голоси, були дуже приємні люди, були чарівні співачки. Але не було в них такого, я б сказав, співзвуччя. Не було такого артистичного високого польоту генія”.

Сергій Осока