Трагічні долі видатних представників династії Чирвінських
Про видатну династію Чирвінських, яка залишила помітний слід у науці у кінці ХІХ –першій половині ХХ століття: фахівця із зоотехнії професора Петровської с.-г. академії і Київського політехнічного інституту Миколу Петровича (1848-1920); ученого геолога, петрографа, професора Новочеркаського політехнічного інституту і Пермського університету Петра Миколайовича (1880-1955); геолога, професора Київського політехнічного інституту і Київського університету Володимира Миколайовича (1883-1842); геофізика, Героя соціалістичної праці, лауреата Державної премії України Марину Володимирівну (1912-1994), описано на сайті НУБіП України 14 лютого 2021 р. (http://nubip.edu.ua/node/87122). Долі М.П. Чирвінського і його синів Петра і Володимира драматичні.
На початку 1911 року М.П. Чирвінського відсторонили у Київському політехнічному інституті (КПІ) від посади декана за висловлену незгоду із політикою уряду відносно автономії вищої школи. У відставку він вийшов у 1916 р., зберігши за собою доцентський курс з вівчарства. Імперіалістична війна відбилася на житті вузу. Навчальний процес просувався повільно. Останні роки він займався в основному науковими дослідженнями. Йому було мало експериментувати на сільськогосподарському відділенні КПІ, уболівав, що під час канікул (літом) робота призупинялася. Ще у 1900 році Микола Петрович створив дослідне господарство «Затишшя» в Козелецькому повіті Чернігівської області на відстані 9 верств від станції Бобровиця за кошти рідного брата матері, дворянина Євгена Петровича, який зі щедрої руки заповів КПІ все своє рухоме і нерухоме майно з маєтком. Користувався цим заміським господарством інститут не довго. У 1917 році маєток перейшов до селян. У 1924 році на місці інститутської зразкової економії з фермою утворили село Затишшя.
На свої заощадження Микола Петрович купив ще хутір поблизу містечка Городня Чернігівської області. Його назвали «Городня». Там він створив зразкову лабораторію, двір для худоби, вівчарню, свинарню. Організував збір і зберігання кормів для тварин. Відчитавши цикл лекцій виїжджав у березні на хутір, був там до осені і працював. Своє існування це господарство закінчило у 1919 р. Питання вирішили люди окраїни м. Городня. Революційно настроєні елементи вирубали дерева у саду, пограбували ввесь інвентар, спалили будівлі. Дивним чином зникла вся худоба. У місті ж Городня, на території маєтку, де проходило дитинство Миколи Петровича зараз знаходиться місцеве кладовище, а цю територію називають Чирвінщина. Умови життя у Києві у роки першої світової і громадянської війн різко погіршилися. За постійної зміни режимів і властей Микола Петрович із дружиною Олександрою Гаврилівною Івановою (1853-1929) залишилися без засобів для існування. Після проживання сім’ї до 1916 р. у казенній 5 кімнатній квартирі за адресою пр. Перемоги 37 вони переїхали на Маріїно-Благовещенську, 99, де проживала сім’я сина Володимира. Микола Петрович ходив на роботу пішки в одну сторону не менше 2 км із міста, щоб прочитати лекцію в інституті. Із дружиною вони вирішили перебратися до сина Петра Миколайовича у Новочеркаськ, де було відносно більш спокійно. У Новочеркаському політехнічному інституті йому пропонували кафедру частного тваринництва. Добирався він із дружиною до Новочеркаська 11 діб у товарних вагонах. По дорозі застудився і захворів запаленням легень. У розбитому місті не було можливості купити ліків. 5 січня 1920 року він помер на 72 році життя у сім’ї свого сина професора Петра Миколайовича Чирвінського. Миколу Петровича скромно поховали під обстрілами снарядів козаків і червоноармійців на Новочеркаському кладовищі поряд із могилою доньки професора загальної зоотехнії Донського політехнічного інституту. Син П.М. Чирвінський згадує, що: «Возможно этот переезд из Киева был ошибкой». У Миколи Петровича були реальні шанси бути обраним до Української академії наук, яку організували у кінці 1918 р.
Петро Миколайович Чирвінський у Донському політехнічному інституті у Новочеркаську працював 22 роки від 1 січня 1909 р. до 6 січня 1931 р., коли був арештований. Засуджений на 10 років концтаборів за статтею 58, пунктом 7 («вредительство, конкретно за занижение разведанных запасов полезных ископаемых») 13 вересня 1931 р. У квітні 1932 р. опинився на будівництві Біломоро Балтійського каналу в Карелії. Після роботи у Мурманську від вересня 1932 р. до квітня 1933 р. Петро Миколайович опинився у Кіровську, де пробув понад 8 років і викладав петрографію у горно хімічному технікумі. Не дивлячись на значні успіхи, його стан був далеко не оптимістичним. Відображалася пригніченість своїм становищем, проблемами побуту та сім’ї, перспективами роботи після звільнення. Він писав брату Володимиру Миколайовичу «О здоровье хвастать нечем. Пыль апатитовая забивает легкие. Наука одна меня утешает, но печатать негде, рукописи портятся, теряются полностью или по частям в редакциях, завтрашний день неясен». Повторно арештований 10 грудня 1937 р. без пред’явлення будь-яких звинувачень. Відправлений у тюрму у Ленінград. Врятувала П.М. Чирвінського його дружина Марія Володимирівна Кут’їна (1983-1942). Із документами щодо заліку терміну заключення «год за два» за ударну працю на Біломоро Балтійському каналі вона пробилася до Лаврентія Берії і отримала резолюцію: «Положено – учесть». Петра Миколайовича звільнили 6 грудня 1938 р. «Согласно окончания срока по зачету рабочих дней».
За тяжких умов неволі наукова його діяльність не зупинялася. Після заслання повернувся у Кіровськ на попереднє місце роботи. Спочатку війни Петро Миколайович евакуйований у Солікамськ, і від 7 жовтня 1941 р. працював на першому калійному комбінаті завідувачем петрографічного кабінету. Із осені 1943 р. Петро Миколайович отримав можливість працювати професором петрографії у Пермському (тоді Молотовському університеті). Переїхав туди із своєю сім’єю. Судимість зняли 24 вересня 1945 р. Умови життя і роботи у післявоєнні роки були тяжкими. Сім’я проживала у гуртожитку. Добитися окремої квартири Петру Миколайовичу не вдалося до кінця життя. Помер він 21 червня 1955 р.
Володимиру Миколайовичу Чирвінському – одному із основоположників і керівників геологічної служби України довелося пережити перші потрясіння у зв’язку із захистом магістерської роботи. Вона вийшла обширною і проблемною. У газетах сповістили неправдиві дані. Воєнна влада ректору надіслала припис: не допускати до захисту, оскільки у дисертації є німецький заголовок і розміщено резюме на німецькій мові. Володимиру Миколайовичу довелося вирізати їх із дисертації і надрукувати нову обкладинку після чого захист відбувся у 1916 р. У 30 роки ХХ століття у Володимира Миколайовича відбулася серія великих втрат. У 1931 р. арештували і заслали на Північ рідного брата Петра Миколайовича. У січні 1934 р. – двоюрідного брата Бориса Леонідовича Личкова, видатного геоморфолога і гідрогеолога. Його осудили до 10 років лагерів і звільнили лише у 1941 р. За фальшивим доносом арештували брата дружини Олени Іванівни Дуброво (1885-1938) Олександра Івановича за статтею 58. Висланий на Північ де у 1938 році помер у тюремній лікарні. 16 липня 1938 р. після тяжкої хвороби померла дружина Олена Іванівна.
У Володимира Миколайовича посилилася гіпертонія. Розпочата війна ще більше погіршила його стан. Через тяжку хворобу із крововиливами його не змогли евакуювати із Києва разом із сім’єю дочки Марини Володимирівни. Опинившись в окупації, відмовився співпрацювати із німцями та постійно чекав арешту. 30 грудня 1941 р. він пише брату Петру Миколайовичу «Дорогой Петя!...Существую продажей вещей. У меня был грипп, простудился, в комнатах громадная разница температур. Сегодня определили воспаление правого легкого на почве гриппа. Приближаются мои роковые месяцы – январь, февраль, март. Сердце мое переживет, если не будет температуры. Мне очень хотелось бы сберечь имущество для Мирочки (дочки Марини Володимирівни). В основном оно пока еще цело. Но удастся ли, если умру. Всего 58 лет, мог бы еще поработать». Із останніх сил він старався привести в порядок свої рукописи. Не дивлячись на хворобу йому вдалося зробити багато у останні роки життя. Але валіза з рукописами зникла під час пограбування його квартири. Володимир Миколайович пішов із життя 23 лютого 1942 р.
Марину Володимирівну Чирвінську чоловік Рокочук Андрій Тихонович евакуював із Києва на машині із експедиції, без речей і вивіз в Уфу потім в Бугуруслан (нині це районний центр в Оренбургській області). Осінню 1941 р. Андрій Тихонович добровольцем пішов на фронт. Марина Володимирівна, залишившись із двома дітками (Тетяною та Володимиром), за неймовірних умов побуту евакуації, пішла працювати обліковцем на камеральне обробляння електророзвідувальних матеріалів. Зиму 1941-1942 рр. Марина Володимирівна із сім’єю пережили тяжко. До кінця 1942 р. навалилися ще біди. Андрій Тихонович Рокочук 24 жовтня помер від ран. Зимою 1942-1943 р. тяжко захворів син Володимир і 9 лютого 1943 р. помер від запалення легень. Пізніше стало відомо, що 23 лютого 1943 р. помер батько Володимир Миколайович та няня Марфа Ксенофонтіївна Хорленко, яка допомагала Марині Володимирівні справлятися із малими дітьми. Залишившись у Бугуслані з дочкою Тетяною, Марина Володимирівна спасалася лише роботою. У кінці 1944 р. повернулася до Києва. У 1946 р. вийшла другий раз заміж за однокурсника Володимира Миколайовича Гладкого. 2 листопада 1947 р. у них народився син Леонід. Марина Володимирівна гідно продовжила лінію славної наукової династії Чирвінських. У своїй судьбі вона сповна випробувала всі суперечливі колізії вітчизняної історії ХХ століття України, перенесла тяжкі втрати, зберегла людяність. Вона тридцять років працювала головним геологом тресту «Укргеофізрозвідка», Герой Соціалістичної праці, лауреат Державної премії України за участь у відкритті нафтових і газових сховищ Дніпровсько-Донецької впадини і Передкарпаття.
Перелічені долі видатних представників династії Чирвінських – Миколи Петровича, Петра Миколайовича, Володимира Миколайовича, Марини Володимирівни, як і багатьох учених у ХХ столітті свідчать за яких неймовірних трагічних обставин народжувалася вітчизняна наука. Про це слід пам’ятати завжди нинішньому поколінню людей України.
Зав. кафедрою технологій виробництва
молока та м’яса, доктор с.-г. наук А. Угнівенко
