Людина – епоха: той, хто випереджає час

Яким він був? Самобутнім, людяним, чесним… Професіоналом і дипломатом. Розумів кожного, достеменно володів наймогутнішою зброєю – словом, і дав цю зброю кожному своєму учневі. Умів домовлятися і робити ворогів друзями, тактовно вирішувати принципові питання. Був бездоганним залаштунковим гравцем і сірим кардиналом в політиці і соціальних комунікаціях. В його руках була влада – вся «четверта влада», – саме так він охрестив журналістів. Він робив найважливіше – ліпив професіоналів, особистостей, формував і наставляв. Навіть сьогодні будь-який редакційний колектив сприймає учнів Москаленка по-особливому, як беззаперечних фахівців, бо «у журналістику йдуть, як у ченці». До журналістики професор Москаленко ставився як до способу життя, чогось священного. Його вчення стосувалося не лише загальнофілософських, професійних, а й життєвих істин.

Журналістика в НУБІП України. Пригадаємо як все починалося: у 2017 р. доктор філологічних наук, професор, Заслужений працівник освіти України, член Національної спілки журналістів України Василь Дмитрович Шинкарук зініціював відкриття спеціальності "Журналістика" у Національному університеті біоресурсів і природокористування України. На основі ґрунтовного аналізу об'єктивних потреб сучасного суспільства у висококваліфікованих журналістах нової формації та реальних можливостей гуманітарно-педагогічного факультету одного з найпотужніших університетів країни Василь Дмитрович обґрунтував актуальність і доцільність підготовки фахівців зі спеціальності "Журналістика" у НУБіП, визначив її пріоритети та специфіку, окреслив перспективи та завдання. Пропонуємо екскурс в історію української журналістики, стаття присвячена людині-епосі, засновнику школи української журналістики, публіцисту, державному діячеві, мислителю, професору Анатолію Захаровичу Москаленку.

Народився Анатолій Захарович 12 липня 1934 року в місті Красногорці на Донеччині у родині робітників. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у газетах «Соціалістичний Донбас», «Радянська Україна», в НАН України. 1984 року став деканом факультету журналістики, а згодом директором Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Професор А.З. Москаленко був дійсним членом Міжнародної академії інформатизації, академіком Академії наук вищої школи України та її першим віце-президентом.
Еволюція журналістського фаху була найбільш помітною за часів А.Москаленка. Завдяки своїм родинним зв’язкам із першим президентом України він отримав приміщення Вищої партійної школи для Інституту журналістики, який очолив і відразу задав високу планку професії на всіх її рівнях. Почав серйозну лібералізацію навчального процесу: з’явилися спеціалізації, фахове навчання газетярів, фотокорів, телевізійників і радійників, міжнародників і редакторів. За його плечима партійна журналістика, але інтуїтивно відчував напрям майбутнього і став засновником власної школи фахівців, основоположником сучасної української журналістики. Саме після виходу в світ його монографій за кордоном, лекцій у провідних університетах світу журналістика Незалежної України отримала визнання.
Актуальність його праць влучно охарактеризував професор Валерій Іванов, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри реклами та зв’язків з громадськістю Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка: «Анатолій Захарович – автор понад 30 книг публіцистики i художньої прози, понад 160 наукових праць. Останні роки я був безпосередньо причетним до видання його книжок. Пам’ятаю, як він хвилювався, намагався навіть в останню хвилину робити якісь правки, вдосконалювати написане... Він справді вкладав в це душу. І те, що вже після смерті Анатолія Захаровича його підручники продовжують видаватися, свідчить про значущість і вагу слова Москаленка і в наш час… Більш як 3 тисячам українських журналістів він дав путівку в професійне життя. Він ніколи не боявся висувати молодих, бо був настільки мудрим, знав, що молодь має підтримувати його ідеї, розвивати їх. Саме тому сьогодні, коли вже немає Анатолія Захаровича, продовжує розвиватися і міцнити його Школа, Школа професора Москаленка».

Моя зустріч із легендарним Учителем

У просторому світлому фойє колишньої Вищої партійної школи, де завдяки А.З. Москаленку оселився Інститут журналістики, було неймовірно пафосно, і кожен з нас, студентів, відчував свою особливість, свою місію, бо інакше в цих стінах бути не могло. Слова Москаленка ніколи ніхто не спростовував і не обговорював, все сприймалося як беззаперечна істина, в кулуарах захоплювалися кожною його настановою, приміряючи до свого журналістського життя. Коли ми познайомилися з метром, він був в гарному гуморі, щирий і привітний: це було влітку 1997 року під час вступу до Інституту, де він особисто проводив творчий конкурс, спілкуючись з кожним потенційним студентом. З нетерпінням чекала осені, щоб знову побачити Москаленка. Першокурсникам він завжди приділяв чимало уваги: спілкувався персонально з кожним, читав «Вступ до журналістики», З великим захопленням відвідувала його пари, боячись пропустити щось дуже важливе. Мене захоплювали лекції А.З.Москаленка, сьогодні як науковець-практик я розумію, наскільки важливим був перший рік навчання, наскільки важливими були зустрічі з Метром журналістики – Анатолієм Захаровичем.
Його ставлення до кожного із студентів – дружнє і шанобливе, своє поведінкою він показував: якщо ви тут, якщо ви мої студенти – ви просто приречені на успіх, зобов’язані бути найкращими у журналістиці, бо слово – зброя, а ви – четверта влада. Назад дороги немає. Тепер маєте чітку мету – працювати на Україну, на її імідж, нести правду в маси і бути толерантними.
Люблю прийти в лекційну аудиторію імені Анатолія Москаленка в Інституті Журналістики, посидіти в тиші, і наче чую його промову… про імідж журналіста, яким має бути представник публічної професії. Відповідь така: «Окрім професійності, насамперед акуратним… Наш вигляд – це наше ставлення до оточуючих, наше висловлення поваги – чисте, стримане вбрання і інтерес до того, з ким спілкуєшся». Москаленко – справжній іміджмейкер, який задав високу планку українській журналістиці, дав можливість бути елітою, четвертою владою, а не підбирати крихти на фуршетах. Він знав і демонстрував на власному прикладі, що думки і слова – початок вчинків, тому треба дбати про чистоту духовну.

Москаленко «без краватки»

Скульптор у душі кожен, кого торкнувся хоч промінчик педагогічного таланту Анатолія Захарович. Учень Москаленка професор Валерій Іванов ділиться спогадами: «Анатолій Захарович Москаленко зіграв особливу роль у моєму житті. Можна сказати, змінив його. Я прийшов до нього у далекому 1988 р., привіз дослідницькі матеріали з історії луганської преси, які зараз здаються зовсім смішними, попросився до аспірантури. Я не знаю, чому він відгукнувся на моє прохання, не знаю... Можливо, тому, що у нього був принцип: він завжди робив людям добро! Навіть коли людина оступалася, він її не топив, а підтримував. Причому це стосувалося і студентів, і викладачів. Пам’ятаю підготовлені на відрахування списки. Підготовлені, але так і не підписані... "Потрібно дати їм ще шанс", – в цьому був весь Анатолій Захарович. Дати людям шанс! Дав він його і мені».
Анатолій Захарович бачив світ по-особливому легко і з гумором, любив жартувати, його настій передавався усім, хто був поряд.
«А ще був випадок, – розповідає В. Іванов. – Інститут Журналістики приймав на навчання першого студента з Китаю. Приходить хлопчина, хвилюється, говорить щось. Тут Москаленко каже: «О, це англійською, це до Іванова». Я намагаюся з ним порозумітися, але – ні він мене, ні я його. Виявляється, цей студент розмовляв з нами українською. І таких кумедних ситуацій було тисячі. Пригадую, як вже у літньому віці він якось затримав погляд на красивій жінці і каже: «Ну от, час забрав сили, то забери ще й думки про жінок, Боже…»
Якось я звечора потрапив у грозу і заблукав у лісі, а вранці як голова екзаменаційної комісії мав урочисто відкрити іспит. Вбігаю в аудиторію, а Москаленко каже: «Що ти собі дозволяєш?» Я повідав йому історію про свою нічну пригоду, а він у відповідь так мрійливо: «Як же я тобі заздрю, мені б так, такі пригоди! Це смак життя…»
Коли захищав докторську, один із членів комісії пізно ввечері від імені Москаленка подзвонив усім колегам і попросив голосувати проти. Нібито Москаленку самому незручно це казати, але він вважає, що Іванову рано бути доктором. А дружині Анатолія Захаровича Анастасії ця людина теж розповіла, що я – любимчик Москаленка, бо є його позашлюбним сином... Ця історія страшенно розлютила Москаленка, він скликав усіх перед моїм захистом і повідомив, що жодних вказівок валити Іванова не давай і попросив голосувати по совісті. В результаті я захистився. А Москаленка всю ніч допитувала дружина і вираховувала, чи був він за 9 міс до народження Іванова у Луганську, заснули аж під ранок.
До мене насправді ставився по-батьківськи, щедрий був дуже. На початку 90-х купив собі мобільник, а там на другий була велика знижка. Він купив ще один і подарував мені Nokia – величиною з цеглину. Це був справді шоковий подарунок, бо для багатьох навіть пейджер був недосяжною мрією, а тут сотовий: «Користуйся, мені з тобою цікаво розмовляти, от я і купив тобі і собі по мобільнику». Що сказати! На вченій раді у мене задзвонив телефон – колеги оніміли від подиву. Це була небачена розкіш.
Він вмів йти в ногу з часом, для нього кожна мить життя – насолода, емоції, спілкування – дорожчі від грошей».

Людяність і гумор професора

А. Москаленко ніколи не був байдужим, навіть зі студентами не обмежувався традиційним привітанням. У нього для кожного знаходилося добре слово, запитання, порада чи комплімент. Він, як Наполеон знав кожного свого солдата, мав унікальну пам’ять – міг згадати кожного студента на ім’я і прізвище, сказати, звідки він і хто. Про це розповідає й професор В. Іванов: «Москаленко мав феноменальну пам’ять – він пам’ятав імена всіх студентів і теми їхніх дипломних робіт, якось сказав мені: «Уяви, прокидаюся вночі, а перед очима обличчя, обличчя, люди, люди… і я всіх їх знаю, хоч бачилися раз у житті. За що це мені? Спав би. А так не можу. Як цю пам'ять вимкнути, щоб відпочити?..».
Секрет комунікацій – передусім у його людяності, інтересі до людей і життя. Він вмів не допустити конфлікту, мотивувати й заохочувати.
На власному прикладі переконалася в цьому неодноразово. Зокрема, на зимовій сесії я отримала всі заліки і іспити «автоматом», лише викладач французької мови вирішила не зарахувати мої роботи і позбавити таким чином стипендії, мотивуючи своє рішення тим, що у мене погана вимова і я безнадійна у спілкуванні французькою. Це при тому, що нас в групі було троє студентів, і я не пропустила жодної пари. На прохання займатися додатково, індивідуально викладач наголосила: «Ви чуєте мене: ви безнадійна!» З очима повними сліз і розпачу на серці я пішла до Анатолія Захаровича. Вислухавши мене, він заспокоїв і сказав: «Отже, твоя мова – іспанська! Відсьогодні ти вивчатимеш іспанську». Так перевів мене в іспанську групу, а викладача французької більше в ІЖ не бачили.

Під час підготовки статті ми зустрілися з Тарасом Москаленком – онуком Анатолія Захаровича. Тарас – науковець-політолог, дипломат-міжнародник, молодий, амбіційний, упевнений у собі і вірний принципам, які сповідував його дід, пригадує:
Я зростав у родині дипломатів, і ми постійно подорожували. Я дуже любив діда і розумів, що він особлива людина, мене і інших онуків тягнуло до нього як магнітом. Коли мені було 15 років, черговий раз приїхали до Києва, і дід запросив на пішу екскурсію Києвом від Печерських пагорбів до скверика на Гончара. Увесь центр ми зупинялися майже біля кожного будинку, і дідусь годинами розповідав цікаві факти і маловідомі бувальщини. Я пишався, що живу в такому місті і що ці всі історії я чую від діда. Він розповідав з гумором і таємничістю. Пригадую, у скверику на вулиці Гончара, біля пам’ятника льотчику-випробовувачу Чкалову, я обурився: «Навіщо я маю знати про нього, що він такого зробив?» – « А ти маєш знати історію свого рідного міста і своєї країни, ти тут народився і тут живеш, і будеш жити тут, маєш розповісти нащадкам. Цей скверик – колиска української державності, тут неподалік будинок уряду Скоропадського, через дорогу – Грушевського». Він усім серцем любив Київ і навчив мене відчувати це місто, любити Україну.

Відео: https://www.youtube.com/watch?v=wyUZeKiLa64

У журналістсько-письменницькому товаристві шанували Анатолія Захаровича, навіть якщо були знайомі заочно. Так, головний засновник і редактор тижневика «Дзеркало тижня»; голова Комісії з журналістської етики Володимир Павлович Мостовий пригадує свою єдину зустріч з Москаленком. «Навесні я зайшов до Москаленка, щоб замовити слово за потенційну журналістку, абітурієнтку. Почав її вихваляти, яка вона талановита та здібна, варта навчатися на журналістиці. На що Москаленко всміхнувся і запитує: хто вона тобі? Я не вмію брехати, то й сказав, що донька товариша, але дуже хвилюється перед вступом. А професор Москаленко засміявся: «сі вони, юні, – «напівфабрикати», не переймайся, побачимо, яка вона здібна».

Робив добро не чекаючи на подяку

Професор А.З. Москаленко зосереджував увагу на соціальній відповідальності журналістів, їх ролі у процесах національного відродження. Був новатором і патріотом, на початку 90-х років акцентував у навчальному навантаженні на вивченні української мови та літератури, іноземних мов, історії України та фахових журналістських дисциплін. Як педагог, розумів: добре вивчити рідну українську майбутній журналіст може лише у відповідному мовному середовищі, а не на ярмарку двомовності. Крім того, формування національного інформаційного простору не мислиме без дерусифікації. «Важливо, щоб публіцист був носієм високої духовної культури народу, сприяв формуванню української мовної свідомості, способу сприймання, менталітету, пропагував славні традиції рідного краю», – відзначав Москаленко на сторінках класичної вже «Теорії журналістики» (Київ, 1998 р.).
Тема українського патріотизму як для викладача та науковця-журналістикознавця Москаленка була наскрізною. Втілення в життя національної ідеї в духовному плані він вбачав у творенні патріота, вільного духом і гордого громадянина свої держави. Журналіст-професіонал відповідальний за кожне своє слово, за кожен публічний меседж, бо «слово-зброя». Він багато зробив добра, не вимагаючи ніякої вдячності натомість. Журналістика – не професія, а спосіб життя для Москаленка і всіх його учнів. Був вродженим журналістом, який тягнувся до всього яскравого, непересічного, новаторського. І якщо навколишнє життя не було таким калейдоскопічним, він перетворював його на свій штиб. Тому й часто зізнавався нам у вдячності долі, казав, що став журналістом саме через те, що лише ця професія дає можливість прожити кілька десятків, а може, й сотень життів: побути шахтарем, підприємцем, космонавтом, академіком і комбайнером. Називав журналістику «професією професій».

Успіхів усім тим, хто обрав фах журналіста. Запрошуємо на навчання
https://nubip.edu.ua/node/1874/7

Вероніка Чекалюк,
доцент кафедри журналістики та мовної комунікації