СТАНІСЛАВ НІКОЛАЄНКО: ЯКІСТЬ ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЗАПОРУКА КОНКУРЕНТНОСПРОМОЖНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ УНІВЕРСИТЕТІВ (з виступу в Національній академії педагогічних наук)

     На жаль, в Україні донині домінували інші підходи. Зокрема, донедавна як мета проголошувалася якість освітнього процесу, але з метою інтеграції в Європу, при цьому замовчувалося головне – соціально-економічний розвиток власної країни, благополуччя людей. Певно хтось скаже, що тут протиріччя немає. Та це не так! Особливо це стало видно під час світової пандемії, коли більшість країн взялися городити кожна свій город, дбати за власну країну. Ще більш прикрим стало явище, коли іноземні держави через міжнародні організації, грантові програми активно втручаються в освітню і наукову політику нашої країни (чого вартує лише заява представництва ЄС щодо об’єктивної спроби Міністерства освіти і науки України змінити свою структуру), часто-густо керуючись хибними ідеями і поглядами, запроваджуючи «новації», які шкодять вітчизняній освіті. Часом висосані з пальця «реформи» безжалісно руйнують основи української освіти.
     Тому сьогодні ми мусимо твердо заявити, що українська освіта і наука мусять слугувати, перш за все, інтересам свого народу, діяти, як того вимагає стратегія розвитку держави, а не ходити манівцями, як нас намагаються штовхнути хитрі конкуренти зі Сходу чи Заходу.
     Проблема якості вищої освіти є надто важливою і не випадково цілий V розділ нового Закону «Про вищу освіту» [1], а це 10 статей (16-25), присвячено цьому. Заглиблюючись у визначення терміну якість вищої освіти бачимо, що законодавець називає його, як відповідність результатів навчання вимогам, встановленим стандартами освіти. І все! А слід сказати, напевне, не тільки про відповідність стандартам, а і відповідність державній стратегії формування економіки знань, виховання патріота-громадянина…
     Розуміння цих світоглядних речей дозволять нам по-новому поглянути на стан української вищої освіти, її проблеми. Тож спробую здійснити саме такий підхід при розгляді означеної теми. Хоча таке бачення зовсім не означає, що ми хочемо відгородитись тином від світових тенденцій розвитку.
     У сучасну концепцію міжнародної конкурентноспроможності університетів, розроблену відомим економістом Д. Салмі [2], покладено ідею так званих ключових факторів становлення університету світового класу, до якого належить концентрація талантів, достатність ресурсів, ефективне управління.

     Аналіз цих складових, масштаб змін суспільних відносин сформували низку факторів міжнародної конкурентноспроможності університетів:

     До речі, хотів би звернути увагу, що тут акцент міжнародні аналітики ставлять саме на університетах «дослідницьких», а в нас їхня діяльність заблокована і в цьому вбачається вплив певних деструктивних сил. На нашу думку, слід негайно визначитися з декількома дослідницькими університетами, при яких би запрацювали стартапи, з’явилася українська Кремнієва долина.

     До зовнішні факторів, які впливають на якість української вищої освіти відносять:

     До внутрішніх:

     Аналіз цих факторів примушує нас зосередитись на головних із них, на нашу думку. Перш за все кидається у вічі, що університетську освіту весь час витискають на узбіччя прогресу. У суспільстві, засобах масової інформації, деяких владних структурах, на жаль, домінують підігріті ззовні думки про українську освіту як неякісну, відсталу. До зубного болю педалюється тема надвеликої кількості студентів, вишів, корупції, відсталості ректорів і професорів, неякісного навчання і т.і. Почути в засобах масової інформації щось добре про якийсь університет, професора чи вченого – стає рідкісним явищем.
     Починаючи з 2014 року під гаслом боротьби за якість знань університети весь час, фактично, позбавляються своїх автономних прав, зокрема самостійно не відбирають абітурієнтів, навіть не можуть заповнити вільні бюджетні місця; втручання Міністерства освіти і науки у вибір магістрів (ЄВІ); зменшення стипендіального забезпечення не дозволяє підтримати талановитого студента; бюрократизація процесу захисту дисертацій, отримання вчених звань; неможливість провести вільно та своєчасно фінансові операції. До того ж, державне фінансування вищої освіти є недостатнім, адже на освіту виділяється ледь більше 6 % ВВП, а вища освіта отримує лише кошти на заробітну плату і частково комунальні послуги, дещо на науку.
     Все це призводить до призупинення розвитку університетського життя. Чого варте лише запровадження т.з. формульного підходу для визначення фінансування вишів. Добра ніби ідея реформувати економічні відносини у вищій школі привела фактично до роздягання до гола педуніверситетів, як підсумок була використана Міністерством фінансів України для обмеження фінансування вищої школи.

     Широкий конкурс при вступі, запровадження ЄВІ в магістратурі, відсутність об’єктивного державного замовлення, зв’язані руки фінансовими путами (тендери, обмеження витрат до 50 тисяч гривень…) веде до поступового вгасання економічного життя, звички жити без обладнання, досліджень, наукового пошуку…
     При цьому світові тенденції навпаки свідчать, що передові країни не згортають підтримку університетів, а стимулюють інтенсивний розвиток вищої освіти, практично переходять від освіти елітарної до освіти масової та якісної. Як зазначають М. Кроу та В. Дебарс (Штат Арізона) [3], орієнтація провідних американських університетів на навчання виключно еліти, суперобдарованих дітей, вичерпала себе. Нові глобальні виклики, розвиток сучасних інформаційних та біотехнологій, штучний інтелект вимагають більш широкого залучення до навчання різних верств населення, стверджують вони. В усьому світі іде битва за таланти. Молодь із шкільними середніми оцінками, із різних соціальних прошарків, потрапляючи в умови дослідницького університету, набирає необхідного фаху, стає носієм усього нового і передового. Від цього виграє в підсумку країна, зокрема США.
     В Україні домінують протилежні тенденції. Ми втрачаємо студентів. Нині вже в нас нараховується близько 314 студентів на 10 тис. населення, що майже в двічі менше, ніж у США, Японії, Росії, європейських країнах. За рахунок бюджету. Вищу освіту в Україні здобуває не більше третини молоді певної вікової категорії. А якщо ж проаналізувати динаміку вступу на перший курс бакалаврату за останні п’ять років, то державне замовлення зменшилося майже в двічі з 114 013 осіб у 2014 р. до 68 610 у 2018 р. До речі, в 2007 році державне замовлення сягало 152 тисяч місць!
     Не витримує критики теза про велику кількість університетів в Україні. У країнах, які входять до Великої двадцятки, зокрема США, Канада, Франція, Японія, Росія мають меншу кількість населення на один виш. Наприклад, в Україні один виш припадає на 146 179 населення, а в США – 98 616, Франції – 116 981. Хоча в Китаї ця цифра перевищує 500 тисяч осіб на один університет.
     Варто скасувати втручання Міністерства освіти і науки України при вступі в магістратуру зовнішнє оцінювання на всі спеціальності; внести відповідні зміни до Закону «Про вищу освіту» та відмовитися, або серйозно вдосконалити так званий «широкий конкурс» при вступі. Слід на державному рівні чітко визначити державне замовлення залежно від потреб економіки, обмежити кількість поданих заяв до трьох, не руйнувати ступеневу освіту для випускників коледжів, зберегти механізм ЗНО при вступі на місця державного замовлення, при цьому при вступі на контрактну форму передбачити конкурсний відбір вишами, для тих абітурієнтів у кого є стаж.

     Перед університетською спільнотою сьогодні постають важливі завдання: змінювати профорієнтаційну маркетингову політику, йти до абітурієнта, працювати з бізнесом, розвивати дистанційну освіту, залучати до навчання дорослих, сповна використовувати свій потенціал. Потрібні рішучі зміни всієї системи профорієнтації, починаючи її з 7-8 класів, розвертати систему ліцеїв, науково-консультаційних центрів, гуртків тощо.
     Оскільки технології невпинно змінюються, тому університети мають вибудовувати таку стратегію взаємодії з виробництвом, бізнесом, щоб не відстати від життя. Слід добиватись органічного злиття зі своєю галуззю, щоб не лише встигнути за змінами, а ще й спробувати йти попереду них.
     Аналіз свідчить, що фінансування на наукові дослідження є мізерним і складає в бюджетних університетах близько 1 %, що є явно недостатнім. Між тим Законом України «Про вищу освіту» визначено, що національний заклад вищої освіти має право отримувати на пріоритетних засадах кошти для провадження наукової і науково-технічної діяльності, проведення фундаментальних та прикладних наукових досліджень, виконання наукових програм, проектів державного значення в обсязі не менш як 10 % коштів, що виділяються на його утримання. При цьому дослідницькі виші мають отримувати базове фінансування за окремою бюджетною програмою Державного бюджету України на провадження наукової діяльності в обсязі не менш як 25 % коштів, що передбачаються на його утримання, для проведення наукових досліджень, підтримки та розвитку їхньої матеріально-технічної бази. Бачимо явну невідповідність [4; 5]. Посилання на те, що йде війна – не витримує критики. А як же долати агресора без наукових досліджень.
     Для повної характеристики порівняймо фінансування закладів вищої освіти в Україні та світі. Загальні витрати з державного бюджету на вищу школу в Україні (МОН) у 2020 р. складають 22,4 млрд. гривень, тобто 796 млн. дол. А бюджет лише одного Гарвардського університету – 36,7 млрд. дол., Університету штату Айова – 1,4 млрд. дол., Варшавського університету наук про життя – 137 млн. дол., НУБіП України – 52 млн. дол.
     Світові тенденції свідчать, що попри всі динамічні зміни, у центрі системи якісної освіти все таки залишиться високопрофесійний викладач, здатний допомогти сформувати студенту його траєкторію розвитку. Підтримка педагога, вченого, створення умов для успішної діяльності, розвитку талантів – одне із основних завдань підвищення якості вищої школи України. Забезпечення інформацією, необхідним обладнанням, елементарними побутовими умовами, гідною заробітною платою – обов’язок держави і керівництва університетів.
     Щоб глибше зрозуміти, які чинники впливають на мотивацію до праці викладачів, проаналізуємо динаміку росту заробітної плати науково- педагогічних працівників в Україні за останні п’ять років та порівняймо її з оплатою праці вчителів. У 2005–2010 р. викладач вишу отримував удвічі більшу зарплату за вчителя, а сьогодні ця різниця сягає ледь 30 %.
     Середня зарплата професорів в Україні складає приблизно 450 дол. США на місяць. Водночас заробітна плата викладачів у США (11000 дол.), Німеччині (6200 дол.), Польщі (1200 дол.), Китаї (1500 дол.) у десятки разів вища.
     В ухваленому 25 травня 2018 р. Паризькому комюніке – конференції міністрів освіти Європи, стверджується, що протягом наступних двох десятиліть підвищення якості освіти, її відповідності потребам суспільства, буде основою для розвитку всієї системи. Особлива увага буде приділена цифровому та змішаному навчанню, дигіталізації всього освітнього процесу.
   

     На міжнародному Всесвітньому економічному форумі в 2020 році були сформовані вимоги до навичок майбутніх фахівців. Бачимо, що ці навички динамічно змінювалися роками і досягнути університетам їх буде не просто.

 

     Нагадаємо, що транснаціональні компанії світу (Apple, Sony та ін.) ініціювали в минулому році підготовку доповіді, присвячену розвитку вищої освіти (NMC Horizon Report > 2017 Higher Education Edition). Розробники доповіді виділили різнострокові групи трендів розвитку – один-два роки; три-п’ять років та довгострокові – більше 5 років. Так, на першому етапі автори проекту прогнозують активний розвиток нових форм змішаного навчання, які поєднують очне навчання та онлайносвіту, говорять про «перевернуте» навчання, коли студент самостійно вивчає матеріал, а потім уже обговорює його із викладачем [6].
     Середньострокова програма передбачає більшу увагу на інструменти оцінки результатів навчання. На зміну класичним лекціям приходить активна взаємодія студентів не тільки з викладачами, а і бізнесом, роботодавцями [6]. Певним чином тут можна говорити про дуальну освіту.
     У довгостроковій перспективі очікується, що університети стають своєрідними інноваційними центрами, коли освітній процес переплітається із розробкою нових технологій, інновацій. У навчальний процес все більше приходить критичне мислення, орієнтація на вирішення конкретних проблем галузі, групову та проектну діяльність, запровадження унікальних навчальних траєкторій кожного студента [6]. Прийнятною для України могла б бути удосконалена Каліфорнійська модель класифікації закладів вищої освіти.
     Я спробував описати можливий напрямок змін. Але на практиці часто буває не так. Через консерватизм частини науково-педагогічних працівників, їхнє небажання змінюватись, йти в ногу з часом, відсталість матеріально-технічної бази наша освіта, на жаль, стрімко втрачає свої позиції. Молодь все більше вибирає іноземні виші. Більше 80 тис. українців нині навчаються за кордоном, особливо тут активно працюють наші сусіди – Польща, Росія, Угорщина, Словаччина та увесь Євросоюз.
     На думку багатьох лідерів бізнесу, університетської освіти, новаторів традиційна взаємодія із студентством «лектор-аудиторія» поступово старіє і потребує змін та вдосконалення. Великої конкурентності набуває дистанційне навчання, онлайн-освіта, які швидко замінюють традиційну заочну форму навчання, впевнено йдуть і на стаціонар. Ми бачимо, що деякі студенти, особливо які вже працюють, можуть самі поділитись знаннями із викладачами. У майбутньому частину нових знань студенти будуть засвоювати самостійно, арешту опрацьовувати з викладачем-лектором, який допоможе розібратися із усіма труднощами студентам, допоможе сформувати індивідуальну траєкторію навчання.

     На весь зріст перед університетами постало завдання – через постійний науковий пошук, зв’язки з бізнесом, закордонними партнерами оновлювати зміст освітнього процесу, програм, спеціальностей, працювати на випередження. Адже за оцінками вчених інституту демографії ім. М. Птухи НАН України [7] більшість абітурієнтів підуть на навчання в ті університети, які дають самі сучасні, нові знання. В іншому випадку діти і їхні батьки будуть обирати навчання або за кордоном, або абсолютно новий сегмент освіти, який дозволить їм успішно працевлаштуватися, навіть і без диплому про освіту! Отже тому ми можемо стати свідками швидкого зникнення багатьох вишів. Залишаться лише ті, хто йде в ногу з часом, працює на випередження.
     Отже, беручи до уваги стан справ у системі вищої освіти України, розуміючи важливість викликів у глобальному, геополітичному та національному вимірі вважаємо, що слід здійснити такі кроки:
1) уряду потрібно визначати необхідний обсяг базового фінансування, поступово переходити від фінансування державного замовлення на реалізацію конституційного права громадян на вищу освіту;
2) модернізацію освітньої галузі здійснювати на прогностичних засадах, з урахуванням демографічної ситуації, тенденцій розвитку національної і світової економіки, потреб ринку праці та поєднувати в собі прогресивні ідеї міжнародного виміру з національними цінностями та інтересами;
3) усунути втручання МОН під час вступу в магістратуру;
4) внести відповідні зміни до Закону «Про вищу освіту» та вдосконалити «широкий конкурс» під час вступу, розробити механізми фіксованого обсягу державного замовлення залежно від потреб економіки;
5) вдосконалити механізм прийому до закладів вищої освіти, зберігши механізм ЗНО під час вступу на місця державного замовлення, при цьому вступ на контрактну форму передбачити шляхом конкурсного відбору вишами;
6) передбачити спеціальний механізм вступу до університетів відповідно до закону про пріоритетний розвиток села, чинного законодавства дітей із сільської місцевості шляхом уведення відповідних квот на певні спеціальності на рівні, не нижчому 30 %;
7) враховувати у формулі розрахунку бюджетного фінансування відмінності між закладами вищої освіти. Розробити формулу фінансування, яка враховує індекс інфляції, підняття комунальних тарифів, постійне зростання цін на товари і послуги впродовж бюджетного року;
8) створити систему залучення викладачів до роботи на передових підприємствах, навчально-наукових центрах, що дасть можливість не відставати;
9) визнати одним із пріоритетних завдань підтримку педагога, вченого, аспіранта, створення умов для успішної їх діяльності, розвитку талантів як важливого чинника підвищення якості системи освіти України. Дозволити вишам використовувати власні ресурси для будівництва житла;
10) продовжити активну міжнародну співпрацю, запропонувати за-ходи щодо поглиблення знань викладачами і студентами іноземних мов, міжнародних правил та стандартів;
11) з метою реалізації принципу «навчання протягом усього життя», реформувати діяльність академій наук, зблизити їх з університетами, переглянути традиційні форми і методи організації навчання, суттєво поліпшити роботу над змістом освіти, радикально посилити психолого-педагогічне забезпечення вищої школи, що дозволить реалізувати унікальні навчальні траєкторій кожного студента.

     Необхідні кроки щодо підвищення якості української вищої освіти:

     Ще Гельвецій писав, щоб здивуватися, потрібна мить (коронавірус), а зробити правильні речі – потрібні роки терпіння і наполегливої праці.
     Переконаний, що за допомогою працелюбності, терпіння, дисципліни, твердості духу і відповідальності ми утримаємо ситуацію в колективах, збережемо їх для нашої України. У цьому впевнений!

 

Стаття опублікована у Віснику НАПН Україні, №2-2020 рік
https://visnyk.naps.gov.ua/index.php/journal/issue/view/3