77-річниця подвигу визволителів Києва
Цього дня, 6 листопада 1943-го, в ході Київської наступальної операції радянські війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала Миколи Ватутіна зайняли Київ. Так завершилася його 778-денна окупація німецькою армією. Цього ж дня Червона армія зайняла Жуляни, Борщагівку, Боярку, Бучу, Гостоміль та інші прилеглі до Києва населені пункти. Військо виконувало наказ Сталіна пришвидшити звільнення столиці України, який хотів приурочити цю подію черговій річниці «Жовтневої революції».
Після перемоги влітку 1943 р. у Курській битві Червона армія розгорнула наступ на фронті від Великих Лук до Азовського моря і німецькі війська були вимушені перейти до стратегічної оборони на всьому фронті. 11 серпня 1943 р. Гітлер видав наказ про прискорення будівництва стратегічного оборонного рубежу (так званий «Східний Вал»), що проходив північніше Чудського озера, по річці Нарві, східніше Пскова, Невеля, Вітебська, Орші, далі через Гомель, по річках Сож і Дніпро в його середній течії. Тому звільнення Лівобережної України та форсування Дніпра стало важливим військовим стратегічним завданням. Воно було доручено військам п'яти фронтів, дії яких координували маршали Г.К. Жуков та О.М. Василевський. У складі військ цих фронтів було 2,6 млн солдатів і офіцерів, 51 200 гармат та мінометів, 2 400 танків і самохідних артилерійських установок, 2 850 бойових літаків, яким протистояло 1 250 тис. німецьких солдатів, підтримуваних 12 600 гарматами, 2 100 танками і 2 000 літаків.
23 серпня Червона армія зайняла Харків і швидким темпом просувалась на захід. 15 вересня німецькі війська отримали наказ про загальний відхід та переправу на правий берег Дніпра, яку вони здійснили практично без втрат і розташувалися вздовж нього на добре укріплених позиціях.
З виходом до Дніпра 21-22 вересня 1943 р. війська Центрального та Воронезького фронтів зразу розпочали його форсувати і до 30 вересня на лівому березі було створено 23 плацдарми, в тому числі важливі для визволення Києва – Лютізький та Букринський. Однак запланований план форсування Дніпра на київському напрямі та подальший стрімкий розвиток наступу військам Воронезького фронту виконати не вдалося – лише при спробі переправитися через Дніпро в районі Букрина загинуло понад 250 тисяч радянських солдатів. Як писав учасник форсування Дніпра російський письменник Віктор Астаф’єв згадував: «Двадцять п’ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять…».
У ніч на 24 вересня в районі Канева було скинуто першу партію повітряного десанту із завданням захопити й утримувати до підходу основних сил плацдарми на рубежі Ржищів-Межиріч-Мошни-Черкаси. Для десантування близько 10 тис. військових, більше двох сотень гармат та мінометів, 540 кулеметів виділялося до 180 літаків Лі-2 і 35 планерів. Через погану підготовку операції і темряву десант розсіявся по дуже великому району, втратив орієнтування і частина десантників потрапила в розташування власних військ, частина – у води Дніпра, а інші були скинуті прямо на німецькі позиції. Більша частина протитанкової зброї була втрачена. Операція провалилася.
Оскільки захопити Київ, розташований на високому березі Дніпра, прямим ударом було неможливо, то планувалось нанести два удари: головний з Букринського плацдарму в обхід Києва з південного заходу, а другий – з Лютізького плацдарму вздовж річки Ірпінь, в обхід Києва з північного заходу. Бої на цих плацдармах точилися без успіху до 15-16 жовтня і лише 22 жовтня 1-й Український фронт (колишній Воронезький) надійно закріпився біля Букрина, Лютежа і в гирлі ріки Прип'ять.
Однак до 29 жовтня жодна з армій фронту не мала понтонних мостів на Дніпрі, що не дозволяло здійснювати в необхідних розмірах переправу на Букринський плацдарм військ, боєприпасів та техніки. Через нестачу палива арміям фронту не була надана ефективна допомога авіацією. Тому для наступу на Київ було обрано Лютізький плацдарм, який знаходився на відстані 15-20 км на північ від Києва, де Дніпро був найвужчим – лише 200 метрів.
Битва безпосередньо за Київ розпочалася 1 листопада 1943 р. наступом на Букринському плацдармі. До 5 листопада радянські війська демонстрували тут удаване зосередження оперативних резервів, чим прикували до цього району значні сили супротивника, що не дозволило використати їх на північному напрямі, де вирішувалася доля Києва. Коли в районі Лютежа сконцентрувалась достатня кількість піхоти, розпочалась переправа танків. Через відсутність понтонів і плотів танки йшли по дну ріки із задраєними люками.
На ранок 4 листопада радянські танки вийшли в районі Пущі-Водиці і Куренівки, де їх наступ підтримувала 1-а Чехословацька бригада. Остерігаючись оточення, наступного дня німецькі війська почали відступ з Києва. У ніч на 6 листопада 1943 р. передові частини Червоної армії, долаючи незначний опір німецького ар'єргарду, вступили у майже порожнє палаюче місто – закінчилась 778-денна окупація Києва. Перемога над ворогом отримала широкий міжнародний резонанс. Лондонське радіо сповістило: «Взяття Києва радянськими військами є перемогою, яка має величезне не тільки воєнне, але й моральне значення… Німеччина чує похоронні дзвони. На неї насувається лавина».
Кількість загиблих при форсуванні Дніпра і звільненні Києва не піддається точному обліку. За офіційною радянською статистикою загинуло 417 тис. червоноармійців (з них 6491 – в самому Києві). Однак за підрахунками ряду істориків кількість загиблих сягає не менше 800 тис. чоловік, враховуючи мирне населення, яке було мобілізоване радянськими властями через польові військкомати зі щойно звільнених територій і практично неозброєне та необмундироване (т. зв. «чорна піхота») брало участь у Битві за Дніпро, одній із найкривавіших воєнних операцій Другої світової війни.
За героїзм і мужність 17,5 тис. воїнів-визволителів Києва нагороджені орденами та медалями, 668 з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Сьогодні героїчний подвиг ветеранів Другої світової війни продовжують військовослужбовці української армії в війні на сході України.
Марія Поливач,
директор музею історії НУБіП України
