Учитель, Викладач, Мама... святкова відверта розмова з випускницею НУБіП України до Всесвітнього дня матері

Цього року 10 травня святкують День Матері, ми звернулися до науковця і мами, красуні Ксанті – успішної випускниці рідного НУБіП України, з проханням цю молоду успішну жінку згадати про тих, хто надихав на вчив і вів по життю. Ксанті розповіла про маму, вчительку і викладачів. «Для мене мама – це справжня любов, самовіддача, щирість. Мама – це моє життя і радість. Я щаслива, що маю донечку і це додає розуміння як же бути Мамою», – розповідає Ксанті і показує нам фото зі своє дитинкою.

Ксанті поєднує материнство із науковою діяльністю, захистила кандидатську дисертацію у НУБіП і активно бере участь у конференціях як доповідач. Жінка вважає, що кожна людина має безліч можливостей, однак, знайти свій шлях буває досить важко, тому так важливо розуміти свої сильні сторони, мати надійну підтримку та гідну освіту, що була б конкурентною на ринку праці. "Мене підтримувала мама і учителі, дуже вдячна всім, хто протягом усіх періодів мого життя, ділився своїми знаннями і досвідом, адже без них неможливо побудувати великий і красивий будинок ОСОБИСТОСТІ, так як виховання це є фундамент – це знання, без яких складно бути успішним у конкурентному світі, що розвивається кожну секунду".

До Києва я жила у Донецьку. У моїй школі у Донецьку працювали справжні професіонали. Саме там я навчилася любити і розуміти точні науки, отримала необхідні знання в культурології, літератури, природничої сфери. Найчастіше згадую свою любу вчительку з фізики, Скляр Ларису Анатоліївну, завдяки ій фізика стала не тільки улюбленим предметом, але і захопленням на все життя; неймовірну вчительку з математики, яка дала відмінну базу для подальшого розвитку. Якщо чесно, я прихильник стандартної (строгої класичної програмами, оновленої згідно з новітніми досягненнями науки) освіти, яка була в моєму дитинстві, і ставлюсь негативно до приватних шкіл, де все дозволено, а діти «ходять на вухах» і не поважають суворі правила дисципліни. Учитель – це головна людина, котру треба поважати! Учитись мені подобалось, було цікаво та легко. Гадаю, що причиною цього були мої вчителі та друзі поряд і моя Мама.

У школі ми, як і всі школярі, більш за все любили перерви. Пам’ятаю, рахуєш хвилиночки до кінця уроку, слухаю наприкінці зайняття педагога через одне слово і час від часу поглядаю у телефон. До речі, перший телефон у мене з’явився у дев’ятому класі. У багатьох моїх однокласників мобілки вже були, хоча на той час дзвонити і мати модний телефон було дуже престижно. Пригадую перерви: коли лунає дзвоник. Частина класу неодмінно бігла у буфет, щоб зайняти чергу та купити якусь смачну булочку, тістечко, найвідважніші летіли у магазин за чимось ще смачнішим, і тільки невелика частина з нас залишалась на місцях поспілкуватись чи приготуватись до наступного уроку. В мій час шкільного життя дуже популярними були шпаргалки, бо доступу до Інтернету ще не було, а вивчити не завжди вдавалось все досконало. Що ми тільки не вигадували: і годинник з «папірусом» в середині, і записи на руках і ногах, і маленькі папірці у потайних місцях одягу. Найпоширенішим була шпаргалка на стільці, на яку зверху сідаєш. Ох ми сміялись... Одного разу мій однокласник з’їв цілий двосторонній аркуш, коли вчитель помітив списування і попросив віддати та сказав, що може поставити «незадовільно». Незабутнім був сьомий клас, коли нам поставили другу зміну і ми по вечорах, у сутінках, на перервах грали у «стоп земля та стоп небо». Ведучий вимикав світло, ми починали бігати, залазити на парти, штовхатися та галасувати. Це екстремальна руханка. Коли ведучий вмикав світло і казав слова, ми повинні були в мить опинитись чи у повітрі, чи на підлозі. Хто не встигав, вибував з гри. Так ми одного разу зірвали дошку, коли на ній повисло людей п’ять. Багато є чого згадати.

Пам’ятаю, в школу ми ходили разом з подружками. Зазначали час та місце зустрічі заздалегідь, бо телефонів не було, та бігли разом, бо запізнюватись поодинці було соромно та незручно. А після уроків вже розходились по своїх справах. Ідеш іноді, замріявся, задивився, а вже і вдома. Я була дуже мрійливою дівчиною: завжди складала якісь казки, малювала в уяві цілі серіали, уявляла себе дорослою та переживала разом зі своїми героями. Як і в звичайному класі у нас були відмінники, двієчники і всі інші. Я вчилася відмінно, тому сісти попереду мене чи ззаду було не дуже просто, адже списати хотіло дуже багато однокласників, особливо хлопців. У мене навіть була колекція іграшок, які дарували ті, хто хотів, щоб я допомогла на контрольній роботі. Шоколадки як комплімент «за поміч» я теж любила, тому булочки з їдальні майже ніколи не купляла. Коли з’явились телефони все стало ще цікавіше: перші вподобання, кохання, переписки, конфлікти, компанії – ми ставали старші. Іноді доходило до сварок між школами, тому що хтось щось написав чи відбив чиюсь дівчину. Всіляке було, але ми себе почували вже дорослими, самостійними, впевненими в собі та правими у всьому.

Бажання бути лідером в мене вислідковувалось ще з дитинства, тому коли наш клас розділився на дві половини, я очолила ту, що була трохи скромніша, але дружніша. Потім, звичайно, ми всі знов з’єднались і почали спілкуватись, але деякі ситуації тоді здавались доволі серйозними та проблематичними, потребуючими влучного слова і відсічі. Загалом, клас наш був досить дружній, окрім однієї дівчини, над якою завжди тішились хлопці та з якою не спілкувались дівчата, але це – інша історія.

В ліцеї найяскравішим спогадом було наше чаювання. Нам дозволялось пити чай чи каву на уроці, що давало дійсно більше сил та результатів. В кожного була своя чашка, ложка, а на перервах ми могли заварити собі гарячу кружку чогось смачненького. Звичайно, не обходилось і без пеніциліну у немитому посуді у деяких хлопців, які не хотіли потім прибирати за собою, однак, ми раз на тиждень все вимивали та дбали про чистоту класу. В ліцеї в моєму класі було більше хлопців, що я дуже любила. Незважаючи на вік, ми вміли дружити. Вечорами я могла з хлопцями говорити по телефону годинами, давати поради у стосунках та ходити разом у кіно, залишаючись тільки товаришами. Я була справжнім психологом у багатьох. А оскільки, в мене на той час було досить велике коло знайомих, то могла і познайомити для подальших стосунків. Бути в одному класі з хлопцями – це бути з ними на одній хвилі. Часто вони бігало потайки палити у двір навпроти та брали мене, щоб ніхто не подумав з вчителів, бо я не палила і ставилась до цього вкрай негативно. А колись зі мною спеціально декілька разів сідав наш двієчник, щоб з пляшки пити слабоалкогольні напої замість соку на уроці. Бездоганна репутація грала на мою користь, і такі вчинки проходили не помічено вчителями, тоді як всі учні тихенько посміювався, а листівки з кумедними переписками літали по класу.... потім я подорослішала, вступила до рідного НУБіП. Мама завжди підтримувала мене і сьогодні ми вже кілька разів розмовляли по телефону....

В університеті найбільше мені запам’ятався наш гуртожиток та практики у Снітинці та Ворзелі. Не зважаючи на те, що ми вчились на кібернетиці, ми відчули себе справжніми аграріями на селі, коли збирали буряки чи доглядали за коровами. Кожного вечора після робіт ми збирались за вогнищем, співали пісні, готували, грали у ігри. Мабуть, тому в нашій групі так багато пар, які потім одружились. Мені, як дівчині з міста, така романтика здавалась справжньою пригодою, а розуміння всіх процесів при виробництві сільськогосподарської продукції допомогли краще розумітися і на своїй спеціальності. Згадала ще одне на практиці – холодна вода, бо бойлер був один на всіх, і її, звичайно, не вистачало, але ми були молоді і казали, що це таке собі запалювання для нас влаштували, та проводили змагання «хто швидше повністю помиється та використає найменше гарячої води». До речі, дуже відбилися в пам’яті черги у душ на першому поверсі у дев’ятому гуртожитку, коли можна було зробити все домашнє завдання, доки дочекаєшся черги. Іноді доводилось вставати о шостій ранку, щоб довше погрітися під гарячою водичкою. А оскільки ми любили з першим промінням сонцю побігати по голосіївському парку та подихати свіжим повітрям, то ранковий душ був як раз найкращим варіантом.

Хотілося сказати, що зараз в мене прекрасне, різнобарвне та цікаве життя, але я справді сумую за тим часом, бо стільки надії, стільки мрій та стільки енергії було тоді в мене. Бувало, сидиш на першій парі після того, як всю ніч танцювали на дискотеці, а потім ще гуляли по парку, очі хочуть спати, але знаєш, що треба досиділи до кінця та не піддатися провокації тіла, бо диплом – це одна із мрій, а н-ки відпрацьовувати складніше. Не знаю, як Ви, але я завжди намагаюсь знаходити у всьому позитивні моменти, тому і навчання для мене було легким, а знання – бажаними. І я із впевненістю можу сказати, що майже все, що я накопичила за період навчання, потім змогла використати.

"Я б хотіла побажати всім читачам мудрих людей поряд, успіху, досягнення цілей, гармонії, постійного бажання вдосконалювати себе і вдало реалізовувати отриманні знання. Тільки дії та постійний труд виховують в нас особистість. Любіть життя, цінуйте маму і дбайте про те, щоб добра й щастя у світі було більше".

Ми вдячні за відверту розмову Ксанті, приєднуємося до привітань з Днем матері.

Автор: Юрій Діденко і Анна Вітряковська,
гурток «Юний журналіст»