Кураторська година: «Люби і знай свій рідний край» для студентів-харчовиків 1 курсу

6 травня 2020 року
     У кожного з нас є свій рідний край – місце, куди ми завжди можемо повернутися і відпочити душею. Тому студенти 1 групи 1 курсу факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК разом з куратором групи Іриною Веретинською, вирішили розповісти про своє таке містечко, де їх завжди чекають, і де їм завжди буде затишно та тепло.

     Ангеліна Кулачок розповідає: «Привіт. Я родом із чудового міста Бердичева! Не кожному випаде доля народитися саме тут, але я витягнула цей щасливий квиток. Бердичів – місто чотирьох культур: єврейської, української, російської, польської. Додам, що жити в такому поєднанні настільки цікаво та колоритно, що багато гостей, які приїхали відвідати місто, не хочуть їхати звідси. До того ж у нас проводяться Дні польської та єврейської культури. У поляків є навіть приказка «Пиши на Бердичів», що означає «Ти собі розказуй, а я може колись і займусь твоїми справами».

    Окрім того, у нашому славетному місті є знаменитий на весь світ Костел Босих Кармелітів. Кожного літа сюди приїжджають паломники звідусіль.

Головна пам’ятка Бердичева – монастир-фортеця Босих Кармелітів

Костьол Святої Варвари. Тут у 1850 році Оноре де Бальзак вінчався із Евеліною Ганською

     А ще у нас є костел Святої Варвари, де вінчався сам Оноре де Бальзак! Через Бердичів також протікає річка Гнилоп’ять. Цікаво що ріку назвали так, бо витоки струмків витікали із гнилистих мочарів, а найбільших приток всього п’ять. Не можу не розказати і про те, що моє містечко є залізничним вузлом. Тому у роки війни за нього боролися більше ніж за Житомир, який являється обласним центром. Можна сказати, що Бердичів промислове місто, адже на його території знаходяться цілих 27 підприємств. А ще у Бердичеві просто неймовірна атмосфера. Люди дуже добрі та чуйні, навкруги багато парків та квітів, і звідусіль лунає дитячий сміх. Тільки у нашому діалекті можна одночасно почути польські слова та знаменитий єврейський акцент. Можливо у моєму містечку ще не має великих можливостей для розвитку як у великих містах, але я люблю цей край, бо народилася в ньому. Кожного разу, коли я приїжджаю додому, знаю – тут завжди мені раді. Це мій рідний край, який чекає з обіймами приїзду своїх дітей. Після всього вищесказаного з впевненістю можу сказати наступне: я – бердичівлянка, і я цим пишаюся!»

     А в Газін Яни історія рідного краю така: «Я живу у маленькому містечку. Перспектив тут ще менше, ніж населення, та я все рівно його люблю. Якби ви відвідали Хмільник, що на Вінничині приїздом з великого міста, таке як Київ, то подумали б, що попали в рай. У нашому місті налічується 8 санаторіїв багатими на радон (Rn). Кожний із санаторіїв досить великий територією і найбільше в них я ціную тишу. Проживши півроку у Києві, я зрозуміла, наскільки цінна тиша, яка є у моєму місці, а також свіже повітря, яке не забруднюється великою кількістю вихлопних газів від машин та різних заводів. Окрім багатьох санаторіїв, Хмільник має чудовий парк імені Тараса Шевченка, який з кожним роком стає все кращим і кращим. І я цим пишаюся. На території парку розташований загадковий палац графа Ксідо – визначна пам’ятка Хмільника збудована у 1911 – 1915 роках. Палац має дійсно цікаву історію, дізнавшись її, я змогла поринути в атмосферу сторічної давності. А кому випала нагода побувати в середині, то й ще зміг дізнатись про вишукані деталі радянського готелю, в який був трансформований палац згодом. До речі, за палацом Ксідо залишився не до кінця збудований замок. Зараз його називають вежею, адже від замку залишилось лише це. Хмільник не має ніяких розваг. Ні дискотек, ні атракціонів, ні кінотеатрів (хоча один вже почали будувати і маємо надію, через декілька років він вже буде радувати місцевих жителів та гостів міста), проте у це місто варто приїхати на легкий відпочинок та для заведення нових знайомств. Люди у нас привітні, а працівники санаторіїв докладають максимум зусиль, аби ви повернулись додому не тільки приємно вражені, але й повністю здорові.»


Палац графа Ксідо

Хмільникський пам'ятник матері

Храм Св. Юліанії

 Пам’ятник Володимиру Великому

     Не менш цікавою є історія і Ольги Охрімчук: «Зимне – село в Україні, центр Зимнівської сільської територіальної громади Володимир-Волинського району Волинської області. На пагорбі, який зветься Свята гора, розташований Зимненський Свято-Успенський Святогірський монастир. Це і є найвідоміша пам'ятка нашого села. Перша письмова згадка про Зимненський монастир відноситься до кінця ХІ ст. А заснував монастир київський князь Володимир у 1001 р. Починався він з печер, у яких у домонгольський період існував підземний храм. У 1495 р., за правління луцького князя Феодора Чарторийського, на місці дерев’яної церкви, зведеної Володимиром, був побудований Успенський собор. З 1682 р. монастирем володіли уніати. У 1724 р. Зимне придбав волинський староста Михайло Чацький, який був фанатичним католиком. Він наказав перетворити Успенський храм на костел, переробивши його на двокупольний. Образ Пресвятої Богородиці зберігається у обителі й донині. Його подарував монастирю Володимир у 1006 р. Це ікона грецького письма, написана на кипарисовій дошці, є чудотворною. Образ Божої Матері особливо допомагає людям, які мають хвороби очей. У монастирі можна оглянути Успенський собор, оборонні мури з баштами, Троїцьку церкву, Трапезну, надбрамну дзвіницю – розповідає Оля».

Нинішній вигляд Успенського собору. "Реставрація" 1995 року. За мурами Троїцька церква

Ось так приблизно і виглядає Зимне взимку

     Історію рідного краю захотів і розповісти наш іноземний студент, який за національністю грузин, Менабде Лука.

     Лука родом із грузинського міста Тбілісі і він розказав, що історія Тбілісі – це послідовність подій на території міста з моменту його заснування в V столітті по справжній день. Приблизно 1500 років. Це дійсно велика і насичена історія, і вона залишила після себе багато слідів. Є міста, багата історія яких існує сама по собі, не відбиваючись на сучасності, але в Тбілісі це не так. Багато що змінилося за 1500 років, багато загинуло, і сучасний Тбілісі на 90% – радянська забудова, але все одно в ньому залишилися якісь натяки на минуле – і цих натяків багато. Багато що ми не знаємо – наприклад, не знаємо, як виглядав Тбілісі в Х столітті. Сучасність історії Тбілісі почалася навесні 2014 року, коли припинилися всі будівництва та реконструкції. Два роки поспіль нічого не відбувалося. Приватний бізнес теж загальмувався, але не повністю. Найбільша подія епохи відбулося в червні 2015 року: зійшов сель по руслу річки Віра і змив половину Тбіліського зоопарку. Загинуло майже 20 осіб і майже 200 тварин. Деяке пожвавлення настало в передвиборному 2016 році: був відремонтований міст Бараташвілі, перероблена вулиця Пушкіна, запущена нова канатка з парку Ваке на Черепашье озеро. Дещо заасфальтували. До кінця року навіть почали ремонтувати фортецю Нарікала в її нижній частині. У столиці Грузії є проблеми, але він любить Тбілісі і хоче знову там побувати.

     А ось розповідь старости групи Анастасії Кучерявої всіх захопила:

     «Я мешкаю у невеликому селі Богданівка, що на Кіровоградщині. Звісно, як і кожен, обожнюю свій рідний край, адже з ним пов’язано багато історій і легенд. Ось навіть назва села має багато походжень: можливо, що село побудоване на р. Богданівка, можливо, ця земля дана Богом, чи це тому що тут колись із військами зупинявся Богдан Хмельницький. Скільки прекрасного є на моїй Батьківщині: і Чорний ліс, і Чорне озеро, інші ставки та болота. Це все чудові творчі місця. Також тут є велика залізнична станція «Чорноліська» і військова частина. А ще на території села знаходиться ДП «Чорноліське лісове господарство», що є основним заробітком для місцевих мешканців. Я можу сказати лише одне, село Богданівка – це чудове місце , яке має відвідати кожен і власними очима побачити всю цю красу.

  

       Чорний ліс, с. Богданівка                                                          Чорне озеро, с. Богданівка

     Найбільшим багатством Богданівки завжди були і залишаються люди, не байдужі до минулого, сьогодення і майбутнього рідного краю. Вони вирощують хліб, навчають і виховують дітей, лікують хворих, виробляють меблі, доглядають за лісом, зміцнюють обороноздатність країни, водять поїзди, розвивають науку, беруть активну участь у соціально-економічному і політичному житті країни. Гордістю Богданівки є Герой Соціалістичної Праці, заслужений учитель України, кандидат педагогічних наук, директор Богданівської загальноосвітньої школи №1 з 1944 по 1979 роки Ткаченко Іван Гурович, його учень – Міністр освіти і науки України 2005-2007 рр., Народний депутат України ІІ, ІІІ, ІV, V скликань, заслужений працівник освіти України, професор, доктор педагогічних наук Ніколаєнко Станіслав Миколайович та багато інших наших земляків, які своїм життям, працею і досягненнями прославляють рідне село як в Україні, так і за її межами.

     Я вдячна за те, що народилася в цьому прекрасному куточку України, де можна розвиватися як творча особистість. На підтвердження моїх слів додам, що уродженець мого села – це наш ректор, Станіслав Миколайович Ніколаєнко, який був народним депутатом Верховної Ради декількох скликань, міністром освіти та запросив нас – мене та мою подругу Сметанку, уродженців свого села, до навчання в славетному Національному університеті біоресурсів і природокористування України на факультет харчових технологій та управління якістю продукції АПК. За що ми йому дуже вдячні».

     Кожна історія про рідний край різна та унікальна, але їх всіх об’єднує одна річ – це любов до своєї батьківщини.


Ірина Веретинська,
куратор 1 курсу 1 групи

 

 

Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook