Буремний січень Визвольних змагань

 

     Чи не найбільш яскравою в цій багатовіковій боротьбі стала доба Національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., під час яких, як підсумок тривалої боротьби, мала постати незалежна Українська держава. За цей короткий час відбулося чимало героїчних і визначних, але болісних та повчальних подій, що продемонстрували як самовідданість та патріотизм, так й комплекси меншовартості та недозрілості національної еліти до прийняття справді державницьких рішень.  

     І січень місяць – став чи не найбільш насиченим подіями за всі ці роки. Подіями, що надавали як надію, так й змушували Україну надіти жалобу за втраченими життями захисників та змарнованими шансами на перемогу. 

 

     Кінець 1917 – початок 1918 року став часом, коли проголошена нещодавно Українська Народна Республіка (УНР) мала пройти перше випробування на міцність. Стало очевидним, що більшовицький переворот у Петрограді та сформований там уряд на чолі із В. Ульяновим-Леніним зацікавлений в УНР тільки як у сировинній базі та буферній зоні між собою та тими силами, що не визнали нової влади. Саме тому, російські більшовики й зажадали від Центральної Ради визнання своєї зверхності та підпорядкування, формально – визнавши навіть сам факт утворення УНР та її право на самовизначення. Проте, українським політикам вистачило здорового глузду не вестися на ці провокації, адже лідери Центральної Ради – М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов та інші – відчували підтримку населення, більше того – більшовики на виборах до Установчих зборів отримали на території України тільки 10% голосів виборців. Усе це дозволило Центральній Раді відкинути ультиматум, підписаний В. Ульяновим-Леніним. Але це – неминуче відкривало перспективу агресії із боку Росії. 

 

     Протягом січня 1918 року більшовики розпочали інтервенцію на територію УНР, не зустрічаючи спротиву з боку української влади. Ця ситуація стала можливою завдяки помилковій політиці Центральної Рад щодо формування збройних чи хоча б поліційних сил. Ставка на широке народне ополчення не справдилася, причини – у розорені господарства під час військових дій Першої Світової війни та відсутність впевненості селян у власному майбутньому. Недостатньою виявилася й підтримка УНР ззовні – 3-4 січня її визнали як державу представники Центральних європейських держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія), проте не було укладено ще відповідної угоди, щоб надала молодій державі відповідний захист та військову підтримку.

 

     Відтак, захищати столицю УНР – місто Київ – виявилося нікому. Реальний спротив виявили декілька сотень юнкерів, курсантів та студентів, що під станцією Крути 16 січня 1918 року вступили у нерівний бій із більшовицькими військами, що значно переважали їх як чисельно, так й у озброєнні. Відповідні військові частини під командуванням С. Петлюри, що були неподалік, були відкликані для придушення інспірованого більшовиками повстанні на заводі «Арсенал» в межах Києва. Саме тому, бій під Крутами увійшов в історію як жертовний прояв героїзму з одного боку, а з іншого – став свідченням величезних прорахунків керівників УНР та демонстрував початок непростого та трагічного шляху Визвольних змагань, тепер вже у вимірі відкритої збройної боротьби проти агресії та захоплення території.

 

      

 

     Центральна Рада спробувала перехопити ініціативу та 22 січня 1918 року проголосила свій Четвертий Універсал, за яким УНР ставала незалежною державою. Проте, ці дії були вже марними: більшовицькі війська увійшли у Київ через декілька днів, а керівники Центральної Ради були змушені шукати підтримки для повернення до влади ззовні – у Центральних європейських країн. Які в обмін на військову допомогу також бачили Україну як сировинну базу задля продовження військового протистояння в рамках Першої Світової війни. Відтак січень 1918-го року став першим дзвоном у боротьбі за незалежність України та протидію намаганням ззовні вплинути на волю українського народу до свободи та визначення своєї долі. Попереду – перший експеримент із приходом більшовиків до влади, їх вигнання, спроба стабілізації української влади шляхом утворення гетьманату генерала П. Скоропадського, антигетманське повстання та повернення УНР під проводом Директорії. 

 

 

     І знову січень – тепер вже 1919 року – став визначальним для України. Одним із головних пріоритетів діяльності Директорії стала спроба відновлення єдності етнічних українських земель, тим більше, що для цього з’явилися усі умови. На землях, що перебували у складі колишньої Австро-Угорської імперії відбулося національне повстання та була створена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), яка майже одразу проголосила про своє бажання стати частиною єдиної української держави. 

 

     Швидкі перемовини двох українських урядів призвели до значущих результатів: 22 січня 1919 року у Києві на Софієвському майдані був укладений Акт Злуки УНР і ЗУНР, що освячував прагнення мешканців майже усіх українських етнічних територій жити разом у вільній та демократичній країні. Фактично – це була перша реальна спроба поставити крапку у об’єднанні абсолютної кількості українських земель під єдиним державним дахом. Значення цього державницького акту ми відзначаємо і сьогодні – святкуванням Дня Соборності України, що нагадує нам про незмінність та самоцінність єдності держави і для сьогодення. 

 

     Але й на тлі такого величезного піднесення зовнішні умови склалися не на користь української державності. Майже одразу проти неї почали діяти проти сили, що були ворожими і до України, і до один одного. З заходу – війська Польщі та Румунії, з півдня – підтримані англійськими та французькими військами представники «Військових сил півдня Росії», зі – сходу – знову більшовики – розпочали кожен власну гру, що передбачала спочатку знищення незалежної України, а потім – з’ясування відносин між собою на її території. Україна опинилася на піку трагедії революції, громадянської війни та розбрату. Січень 1919-го року, що дав надію на єдність та перемогу, змінився лютим, що відкрив боротьбу на винищення та братовбивство. Ззовні ж, в тому числі завдяки слабкості української дипломатії та постійним військовим невдачам, Україна не могла отримати підтримки – і так і залишилася зайвою під час підведення підсумків Першої Світової війни.  

 

     Ті буремні події – це не просто привід ще раз нагадати про негативний досвід та прорахунки минулого. Це, передусім, дуже важливе нагадування про необхідність пильності зараз, коли на перешкоді незалежності та розвитку України знову стоять зовнішні чинники, що, нажаль, є достатньо могутніми, якщо не сказати – сильнішими. 

 

     Але зброї та кулям снайперів країна може протиставити тільки одне – єдність та розуміння, що іншого шляху, аніж збереження власної державності в неї просто нема. Саме тому, сьогодні, у День Соборності нам усім потрібно пам’ятати про це, але й реальними діями, підтримкою армії та добровольчих з’єднань робити свій внесок задля перемоги України та її гідного шляху у світі на майбутнє.    

 

 

доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук